Василь Пацкан: «5 разів підряд я був податківцем, навіть Піскун стільки прокурором не був»
У сучасному світі так стрімко змінюються події, що навіть 10-ліття вважається майже сивою давниною. 18 років – це вже минуле століття, а якщо ти пам’ятаєш Радянський Союз, то взагалі людина історичної епохи… Василь Пацкан жартує, що любить спостерігати за реакцією людей, коли каже, що починав працювати при Брежнєві. Історія – неоднозначна пані, тим не менше, цікаво поглянути на неї з кута зору людини, яка майже все своє трудове життя перебуває на керівних посадах. А це означає, що випало попрацювати у підпорядкуванні (прямому чи опосередкованому) комуністичних лідерів, усіх президентів України, голів обласних адміністрацій та начальників різних рангів чиновницьких структур. Нинішньому очільнику Ужгородської об’єднаної ДПІ незабаром 60, і ми спілкуємося з Василем Пацканом напередодні його ювілею.
– Якими колись Ви собі уявляли свої 60 років? Наскільки ваш теперішній образ схожий чи відрізняється від колишніх уявлень?
– О, я собі уявляв, що вже піду на пенсію і буду старезним дідуганом. Але зараз не відчуваю ні душевно, ні внутрішньо, ні фізіологічно, що мені 60 років. Тобто колись я думав, що це – кінець світу, але все абсолютно не так.
– Круглий ювілей – це завжди така собі життєва риска, яку людина сама для себе підводить. Чи не соромно за прожиті роки, чи правильний обрали шлях, чи не схибили у дорозі, де знаходитеся зараз і куди рухатися далі? Напевно кожна людина ставить собі ці запитання.
– Крутиться таке в голові, звичайно. 60 років – це немало. Особливо якщо врахувати, скільки в середньому в Україні живуть чоловіки. Але мені здається, що якби треба було знову прожити життя, я б його прожив так само. Хоча було і багато недоліків. Із цих 60 років – 43 у мене трудовий стаж. Різні були місця роботи, були різні ситуації, були злети і падіння. Але було щось побудовано, були створені колективи, комусь допоміг, комусь не зміг. Із 21 року я весь час на керівних посадах. Фактично молодим хлопцем почав відповідати за інших людей. Було що і безробітним був, але недовго. Бо якщо людина затребувана, то її знайдуть і щось запропонують. Але це все суєта. Я просто люблю свою роботу. Працював на Хустщині, Берегівщині, Мукачівщині, тричі в Ужгородському районі. І коли я буваю там, де працював раніше, до мене підходять і вітаються люди. Навіть у Ратовцях пам’ятають, де я зоотехніком працював. Для мене це велике досягнення. Але найбільше все ж таки – це родина. Коли у тебе нормальна сім’я, дружина, дочка, син, 3 внучки, а скоро буде ще й невістка, то ти розумієш, що це головне, а решта – суєта. Але я ще не кладу крапку в роботі. Мені 60, але попереду багато планів. Ноги ходять, голова думає, тому треба працювати.
– У нашій країні так склалося, що податкова сфера (так само, як і політика) асоціюється з чимось негативним, темним, корупційним. Напевно, для цього є підстави, враховуючи випадки, до яких протягом існування незалежної України вдавалися податківці по відношенню до представників бізнесу і підприємців. Чому ви вирішили пов’язати своє життя з цією сферою і як вам у ній працювалося?
– Я не вчився на податківця, хоча і працюю тут 15 років. Починав з аграрної сфери, за професією – зоотехнік. Якийсь час очолював колгосп. Але коли одного разу надійшла пропозиція, то мені здалося, що варто спробувати. Податки – це така сфера, де можна механічно виконувати закони, а можна з розстановкою, з підходом. Просто не треба бути самодуром, а все решта піде само собою. Податкова сфера – це система і її ніхто не любить. Але вона наповнює казну. Податки – це зарплати і пенсії. Тому людина має і системі підкорюватися, і не образити платника податків. Адже можна наказати: «Віддай!» А можна попросити: «Будь ласка, зроби, бо в законі написано, що це треба зробити так».
– Спілкуючись із керівниками рангів, подібних на ваш, можна виявити певну закономірність: часто таку кар’єру роблять діти – вихідці з великих сімей і низьким достатком. Здібний хлопчик у братовому пальті і черевиках вступає в якийсь сільськогосподарський чи технічний виш, стає комсоргом, працевлаштовується на якомусь підприємстві чи колгоспі, швидко робить кар’єру, далі партія його відряджає в якусь область і призначає на керівну посаду. Це ваш сценарій?
– Думаю, ні. Сценарій не мій. Я виріс у сільській сім’ї. Батько трагічно загинув, коли мені вже був 21 рік. Я був досить пізньою балуваною, як на ті часи, дитиною. Народився, коли мамі і татові вже було 30 років. І я був першою дитиною. Брат тільки через 5 років народився. І батьки могли собі дозволити, щоб я мав і цукерку, і печиво, і нормально одягнутий був, наскільки це було можливо.
Ми не були заможною сім’єю. Просто тато працював на заробітках в Росії на будівельних роботах, надсилав гроші. Він охочий був до роботи, знав у селі електрику полагодити, знав дерево прищепити і люди його поважали. А мама працювала на заводі в радгоспі. Тому я з дитинства був привчений до роботи.
– Як давалося навчання?
– Я не був відмінником чи вундеркіндом – швидше таким собі середнячком. Закінчив сільську школу, після 9-го пішов у Хустську школу-інтернат, далі з відзнакою закінчив Мукачівський радгосп-технікум, Львівський зооветеринарний інститут. Потім ще економічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, аспірантуру Інституту аграрної економіки. Освіта давала вибір у роботі. І я ніколи не просився на посади, завжди надходили пропозиції.
– Якийсь час ви були наймолодшим головою колгоспу у Радянському Союзі. Причому очолити вам запропонували один з найбільших колгоспів на Закарпатті. Ви погодилися. Тобто амбіції вже тоді проявилися?
– Це був колгосп ім. Леніна у Хусті. На той час він був відстаючим, а я працював секретарем парткому і заступником у колгоспі «Дружба». Тодішній перший секретар обкому Бандровський викликав до себе і йому якось вдалося мене переконати. Причому він сказав: «Піди на збори, спробуй. Тебе люди і так не виберуть, але будеш мати досвід». І коли мене вибрали, я ніяк не міг у це повірити. Але не тримався за це місце. Як став головою колгоспу, то запропонував, щоб вибори були не кожні 5 років, а кожні 3. І все одно проробив там майже 13 років.
– Колгосп став успішним?
– Це якраз був час змін. Колгосп став агро-торговим об’єднанням пайовиків, у якому працювало понад 2,5 тис. людей стаціонарно. З часом він мав цілу інфраструктуру: готель, горілчаний завод, який випускав «Закарпатську палинку», млин, будівельний, механічний, швейний цехи налічували до 300 людей. Тобто це не був колгосп у розумінні «доярка і баба з мотикою». Тоді можна було себе проявити, якщо у тебе була клепка в голові і ти не боявся експериментувати. Так, це було велике успішне об’єднання.
– Чому пішли звідти на державну службу?
– Випадково. Була одна зустріч, після якої я подумав, що державну систему можна поставити так, щоб вона більше на людей працювала. Я бачив, що деякі питання податкового законодавства не ув’язуються з підприємницькою діяльністю. Я дав добро, хоча в області не всім сподобалося, що я став податківцем.
– Ворогам помстилися?
– Ніколи. Я вважаю, що це особливість людей з низьким інтелектом і характером – починати мститися, отримавши посаду.
– Влада багатьох змінювала…
– У мене за життя було багато посад. Я був головою колгоспу, зоотехніком, 5 разів підряд податківцем (навіть Піскун стільки прокурором не був), заступником губернатора, керівником апарату обласної ради, працював у судовій системі радником, у бізнесі. Так що це залежить від людини – як ти себе ведеш. Мститися не можна, бо це тобі вернеться бумерангом. І це некрасиво.
– З податками, фінансами ви працюєте все життя. «Пережили» багатьох президентів, міністрів, керівників адміністрацій і управлінь. На вашу думку, чи були такі часи і за кого, коли в Україні відчувалася економічна і податкова відлига?
– Мені здається, що настільки позитивного поля для бізнесу, як тепер, в Україні ще не було. Всі говорять, що у нас недолуга система. Звичайно, не ідеальна. Але для малого і середнього бізнесу є чудовий простір для роботи. Для великого так, є проблеми: треба поправити податок на прибуток, налагодити питання з поверненням ПДВ. Але на «самотік» теж не можна все пустити. Треба ж і бюджет наповнювати чимось. Не може підприємець, який займається закордонними перевезеннями, мати мінімальну зарплату у 1500 грн, як було ще донедавна. Всі це розуміють і я це розумію. Звісно, законодавство треба міняти, але вакханалію у податковій системі не можна розводити. Як може чесний бізнесмен в селі взяти ліцензію на торгівлю алкоголем і сигаретами, платити податок, а поряд є 2 точки «на дому», які торгують цим самим незаконно? А всі хочемо пенсію. Не може людина, яка ніколи не сплачувала податок, претендувати на велику пенсію.
– Об’єднання податківців і митників. Що це дало?
– Нічого. Тут, на місцевому рівні, абсолютно нічого. Я навіть не впізнаю начальника митного поста. Не працює те, що було задумано.
– Як, на вашу думку, повинна відбуватися реформа? Що її гальмує тепер?
– Не знаю, коли вона вже закінчиться, і чи я доживу до того часу. Але повірте, те, що зараз робиться, не доведено до логіки. Це бардак. Позабирали певні функції на область, ми не знаємо, що робити, область не до кінця це усвідомлює. Поки що я, як начальник великої Ужгородської ОДПІ, сам не можу зрозуміти, для чого ця реформа. Це навіть на центральному рівні не можуть сформулювати.
– Врешті, чи став відкритим і вільним доступ платників податків до вас та інших начальників?
– Я не люблю скандали чи інтриги на порожньому місці. Всі, кому потрібно, можуть мене знайти, поговорити і навіть каву випити. Але якщо до мене чи іншого керівника будуть у робочий час приходити люди з питаннями, які в компетенції вирішення моїх підлеглих, то це просто буде згаяний час. Ми створили ЦОП (центр обслуговування платників), щоб людина не йшла по кабінетам, а в одному місці все вирішила. З часом всі це зрозуміли і пристрасті вляглися. Тихо і мирно.
– Який ви керівник? Чи любить вас колектив?
– Це питання до людей, але думаю, що так.
– Ви можете відрізнити щире ставлення і підлабузництво?
– Можу. Ненавиджу підлабузництво.
– Кого обираєте в друзі?
– Є постійні друзі. Люблю щирість у відносинах. Вони мають бути з тобою не тільки тоді, коли тобі добре, але і коли погано. І які можуть опівночі прийти на допомогу. Звичайно, життя не стоїть на місці і деякі люди відсіюються, але вірні залишаються.
– Чи зраджували вас люди, яким ви довіряли?
– Бувало. І я швидко з ними прощався.
– Ваші діти не стали податківцями. А чи хотіли б, щоб внуки продовжили вашу справу?
– Я би хотів, щоб вони працювали за покликом. Вони різні, мають різний характер. Головне, щоб вони були хорошими людьми. Але якщо відверто, то податкова – не той вид служби, в якій я би хотів, щоб вони працювали.
– Чого навчило вас життя? Який висновок робите для себе напередодні 60-річчя?
– Життя навчило: не роби людям зла, поважай друзів, крісло дано не для того, щоб ображати людей, а допомагати. Бо чим більша посада, тим більша відповідальність. Що би ми не робили, але якщо у тебе не буде людського ставлення до підлеглих, то ніколи ти не будеш затребуваним керівником. Будуть виконувати, будуть боятися, але любити і ставитися з повагою не будуть. А навіщо тоді така робота?
Лариса ЛИПКАНЬ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
