Геннадій Фузайлов: Коли ти бачиш таких дітей як Ігор Лакатош із Закарпаття, усвідомлюєш, що став співучасником боротьби за життя
Дванадцять років тому лікарі шпиталю Shriners Hospitals for Burn Children в американському Бостоні врятували українську дівчинку Настю Овчар, яка, рятуючи молодшу сестру з вогню, обпекла 80 відсотків тіла. Один із тих, хто тоді повертав Настю до життя – Геннадій Фузайлов, викладач Гарвардської медичної школи.
До 18 років він жив у Радянському Союзі, потім виїхав до США й майже два десятиліття вчився, щоб стати визнаним фахівцем із опікової медицини. Зараз він уже всьоме приїхав до України у складі делегації американських і канадських лікарів, щоб оперувати дітей з опіками. До п’ятниці, 29 вересня, медики проведуть операційні втручання понад 50 малюкам. На прийомі у своїх рятівників встигла побувати й уже доросла Настя Овчар. Говоримо з Геннадієм Фузайловим про те, чому він працює з маленькими українськими пацієнтами, і про те, що наразі заважає українській медицині досягти рівня американської.
В інтерв’ю IA ZIK американський лікар Геннадій Фузайлов розповів, що саме змушує його приїжджати в Україну, аби оперувати дітей з опіками.
– Геннадію, цього літа на лікуванні в бостонському шпиталі, де ви працюєте, була п’ятдесят третя пацієнтка з України. Зараз ви всьоме приїхали до Львова. Чому ви приїжджаєте працювати саме в Україну?
– На це питання важко відповісти спросоння, але я спробую (сміється). По-перше, в Україні дуже хороші люди. Мені подобається ваша мова, ваші пісні. Але найбільше мене тягне сюди через дітей. У час, коли Україна перебуває в такому важкому становищі, ми тут справді потрібні. Але, якщо бути відвертим, є й егоїстична мотивація: з часом я зрозумів, що коли допомагаю іншим, краще розумію себе.
– Першою вашою пацієнткою з України була Настя Овчар. Чому ви тоді вирішили відправити її на лікування до Бостона?
– Не люблю, коли мені приписують усі геройства. Це нечесно – казати, що тільки я лікував Настю: за її життя боровся увесь Бостонський шпиталь. Але історію цієї дитини я пам’ятаю дуже добре. Це був 2005 рік. Насті було п’ять років, коли вона дістала свою однорічну сестричку з палаючого будинку, сама отримавши страшні опіки. Українці звернулись по допомогу до Ізраїлю, Німеччини й до нас. Ізраїль і Німеччина попросили забагато грошей, а керівництво Бостонського шпиталю погодилося прийняти її безкоштовно. Вибір був очевидним. Влада екстренно організувала літак до Бостона, який, до речі, довелося переобладнувати з цивільного на медичний. Наступні рази ми самі організовували транспортування Насті. Раніше це було надважким завданням, яке було під силу лише військовим.
За три-чотири місяці після Насті був другий пацієнт, потім третій, четвертий, п’ятий, а потім я перестав рахувати. До речі, це ще одна причина, чому я приїжджаю в Україну. Коли ти бачиш таких дітей як Настя, як Ігор Лакатош із Закарпаття, якого теж вдалося витягнути з того світу, то усвідомлюєш, що став співучасником їхньої боротьби за життя. Це дає розуміння того, що ти правильно обрав життєвий шлях.
Завдяки нашому знайомству ці діти теж змінилися. Тепер Настя Овчар сама мріє стати медиком, цікавиться лікуванням опіків і, наскільки я знаю, вчиться в медичному коледжі. Ми з нею спілкуємось час від часу, як і з іншими студентами, адже опіки – не застуда, яку можна вилікувати й забути. Діти ростуть, а шрами не збільшуються, тому доводиться ледь не щороку робити операції. За час цієї поїздки ми вкотре оглянули й Настю, їй довелося зробити певну процедуру, щоб відновити симетрію на ногах. На руках застосували лайзер – унікальний пристрій, здатний змінювати структуру шрамів і значно спрощує роботу лікарів. Якщо хірург за раз робить один надріз, то цей апарат – двадцять. В Україні є лише два такі пристрої, але вони застосовуються в косметичних цілях, а не для лікування. Тому нам довелося везти його з Америки. Апарат тут дуже потрібен: за тиждень плануємо прооперувати понад півсотні дітей. Це лише третина пацієнтів, яких ми оглядали в неділю.
– Які ще особливі історії дітей вам траплялись?
– Кожна історія особлива, кожна дитина – special. Я пам’ятаю Тоню, дівчинку зі Львова, вихованку дитячого будинку. Вона лежала в палаті разом із кількома іншими малюками. Щодня ми навідувались до них, проводили огляди, а на прощання обіймали. Але тільки тих дітей, які чекали на операцію. Тоня була вже прооперована, тож, коли ми пропустили її, дівчинка розплакалась. Тоді я зрозумів, що в нас не повинно бути особливих дітей: вони всі особливі, незалежно від історії чи складності пошкоджень.
– Чи відчули ви зміни за час, що відвідуєте Україну?
– Гривня подешевшала (сміється). А чи змінились люди? Мені як тоді, сім років тому, так і зараз видається, що з нами працюють феноменальні люди. Що ж до прогресу, то він залежить від грошей. Думаєте, за ці сім років у вас дуже зросли видатки з бюджету на медицину? Абсолютно все вирішує матеріальна база. Якщо вона страждатиме, освіта страждатиме, ставлення до справи страждатиме, й результат буде відповідним. Звісно, в Україні є чимало освічених, інтелігентних лікарів. Але, коли ви йдете на війну, у вас має бути полк, автомати, танки. А якщо у вас немає цього, хіба ви один підете в бій? Ви його програєте. Так само в медицині: у вас можуть бути вміння, але потрібне ще й фінансування. Важлива й оплата праці лікаря. Наприклад, в Америці лікарі отримують заробіток, який відповідає їхній освіті: суму, пропорційну часу, який людина витратила на навчання. І тому, коли я чую, що у вас людина закінчила два або три виші, але має середньостатистичну зарплатню, для мене це дивно.
Американські лікарі в Україні.
– В Україні зараз впроваджується медична реформа. Що, на вашу думку, потрібно змінити в системі охорони здоров’я в нашій країні?
– В нас на два шпиталі є троє лікарів, які роблять операції для людей з опіками. А у вас в одному шпиталі шість лікарів і кількість операцій у шість разів менша. Я думаю, можна спокійно скоротити й кількість студентів, і кількість лікарів. Тоді й зарплатня зросте, й конкуренція буде більшою, й освіту цінуватимуть. А коли лікар робить перев’язки, значить, він займається не своєю справою. Наприклад, у мене день повністю розписаний: із п’ятої до сьомої ми звітуємо перед керівництвом, і я не можу сказати, що нічого не робив, бо тоді під питанням буде моя профпридатність. Або, в кращому разі, мені дадуть додаткове навантаження. Ефективність роботи лікаря контролюють, і якщо він не вписується в середній показник, у нього будуть проблеми.
– Ви були одним з ініціаторів впровадження у Львові програми профілактики опіків. У США є схожа система. Чи результативна вона?
– В Україні обпікаються окропом і вогнем частіше, ніж у США. Чому? Раніше опікова медицина в Америці була військовою сферою, тобто мала дуже обмежений доступ. Але у сімдесятих роках минулого століття ситуація змінилася. Опіки взялися лікувати цивільні медики, почали з’являтись нові технології. Україна в той період була у складі Радянського Союзу, який не давав інноваціям проникнути на ринок. Така закритість вплинула й на профілактику опікових травм. Профілактика – це не одноразова акція, а ціла програма зі зміни поведінки людей. В Україні така стратегія з’явилась нещодавно, в нас – сорок років тому.
– Чи зможе Україна колись досягти в опіковій медицині рівня США?
– У вас є дуже потужні фахівці, які лікують опіки. Головне – щоб кожна людина робила свою справу відповідально. Коли лікар займається вставленням вікон, йому треба бути монтажником, а не одягати білий халат.
Розмовляла Ірина Саєвич
