АНОНС. Маріка, яка мете за мерцями
Десь наприкінці вісімдесятих років минулого століття я привіз із Сербії п’ятитомне видання Володимира Гнатюка «Етнографічні матеріали з Угорської Русі».
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
В одному з тих томів містилася невелика за обсягом стаття «Похоронні забави при мерці». Старші родичі розповідали про такий поганський звичай, але його я вже не застав, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Запам’яталися похоронні голосіння. Де не голосили за покійником, там вважалося, що за ним не сумували. Літні жінки гомоніли: «Взяли з хижі, як жида, ніхто й голосу не дав, загребли, як ріпу…»
У Карпатах було життя, була й смерть. Як нині бачу тітку Іляну, яка заламує руки, випроваджуючи нас на похорон вуйка: «Йой, Боже мій, мертвець!». По селах тіло в супроводі священика, дяків, родини, сусідів виносили з хати. Одпровід правили переважно в дворі. Тіло священик кропив свяченою водою і хтось йому при цьому мусив прислуговувати, оскільки домашнім було не до того.
Завжди в селі були ямарі, котрі копали могилу. Були й ті, котрі мели в хаті після виносу тіла. Посудина, з якої священнослужитель кропив мощі, була не до вжитку в господарстві, кропило й поготів. Тарілку розбивали, хтось підручний її прибирав і викидав у сутич, в незахіднє місце, де сходилися загорожі… Такою прислугою довгі роки була Маріка…
«Маріка вже подала попові бризкач», – чулося на похороні… Маріка не походила з бідної родини, в молодості блудними дорогами не ходила. Народилася в сім’ї бельгійських заробітчан, де розмовляли по-французьки й по-фламандськи, рахували франки й купували на Підкарпатті ґрунти. Подумки перебували у Льєжі чи Антверпені. Маріка мала «чорний битюг», невістка-медсестра її підлікувала, допомогла оформити інвалідну пенсію. Тільки говорила Маріка геть-геть скалічено, нечітко вимовляла голосні й приголосні звуки, треба її було десять разів перепитувати, хто в селі помер, щоб зрозуміти. Хоч Маріка першою приходила на обійстя видіти спорядженого випростаного на дошках покійника. Доки не було у вільному доступі трун, мерця клали на дошки.
Чому баба Маріка вважала себе дівкою і в церкві завжди стояла між дівчатами? Чому викликала в односельців довіру? Що постійно робила біля річки? Про це та інше читайте у свіжому номері закарпатської газети «НЕДІЛЯ».
Купуйте газету «НЕДІЛЯ» у кіосках або передплачуйте на своїй пошті.
