Жінка, щоб погодувати дитину, робила на руках надрізи і додавала у воду власну кров
Щороку наприкінці листопада Україна віддає данину пам`яті жертвам голодомору. Цьогоріч виповнюється 85 років від початку того страшного періоду, коли вимирали родини і села.
І нашій героїні теж 85.
>>> Вподобайте сторінку газети «Мукачево Express»
Позаду у Тамари Яківни Скиби – багато гіркого і світлого. Каже, що прожила складне, але щасливе життя. І зараз ще має сили сама собі раду давати.
Донедавна втіхою та розрадою були кішечки, та мусила віддати добрим людям. «Розбалувала я їх, – каже, сумно посміхаючись. – Їм же корм купувати треба, а як кошеняток приведуть, то потім шукати ті добрі руки, що погодяться собі забрати». Тому від котиків тільки картинка на стіні у передпокої залишилася. Донька з зятем провідують, бо живуть теж у нашому місті. Але, поки має сили, Тамара Яківна воліє жити окремо. Ми переглядаємо старі чорно-білі світлини – скромні ілюстрації дивовижної людської долі. Одкровення старенької жінки, за якими можна було б написати цілу книгу чи зняти кінокартину, адресовані читачам «Мукачево Express». Її покоління зазнало таких випробувань, що нам, теперішнім, і не снилося. А сама Тамара Яківна Скиба вижила немовлям у страшний рік голодомору тільки завдяки неймовірній жертовності матері і Господній підтримці.
Народилася Тамара Яківна на Хмельниччині у травні голодного 1932-го, була в родині первістком. То вже з розповідей старших знає подробиці тих лихоліть. Одурманені та виснажені дорослі, не в змозі спостерігати за муками голодних дітей, викидали їх у ставок. Інші – вже мертвих виловлювали з водойми і їли. Було й таке, що, знаючи, в якій хаті є малі діти, приходили і забирали… Люди так відчайдушно чіплялися за життя, що при цьому багато хто втрачав людську подобу. На тлі таких страшних подій іще світлішою виглядає сила і любов молодої жінки, яка будь що прагнула врятувати свою дитинку. Від голоду молоко у матері пропало майже відразу після пологів. Немовлятко було кволе і слабеньке. Вона ховала його від збожеволілих сусідів, як Діва Марія Божого Сина від лиходіїв Ірода. Розуміючи, що на самій водичці немовля довго не протягне, робила на своїх руках надрізи і додавала у водичку власної крові. І, хоча таке навіть уявити страшно, але маленька дівчинка не померла тільки завдяки тим краплинкам материнської крові, що живили її. Молода жінка добре зналася на травах та грибах, тож, щойно на болотах набрали цілющої сили корені аїру, а в лісах дозріли скромні дари природи, щодня ходила на «тихе полювання». Корені аїру висушувала і подрібнювала в борошно, заварювала в кашку і давала донечці. Сама харчувалася грибами, відварами трав.
«У мами на все життя ті шрами на руках залишилися», – розповідає Тамара Яківна. Тішиться, що матуся дожила до глибокої старості, мало не до ста літ. Що вона сама як вдячна дочка, забрала її і доглядала на старості. І похована мама Тамари Яківни в Мукачеві, хоча більшу частину життя мешкала на Хмельниччині.
Тяжкі випробування випали нашій героїні та її матері і в часи війни. Коли наступали німці, родина була евакуйована разом з радіозаводом, на якому працював батько. Однак неподалік Фастова потяг розбомбили, і родина змушена була зупинитися в цьому місті на Київщині. Там довелося пережити окупацію. Пані Тамара згадує, що не всі німці були нелюдами. Коли тільки зайняли місто, робили облави в помешканнях населення, сподіваючись знайти когось з радянських бійців, що не встигли залишити місто. Стривожена мама заховала Тамару з молодшою сестричкою в комірчину. Німці знайшли переляканих діток, але не скривдили. А згодом дев’ятирічна дівчинка стала підробляти нянькою, доглядаючи маленького сина сусідки – перекладачки Клари. Клара була етнічною німкенею з Одещини. Її чоловіка вбили «свої», щойно почалася війна, сама ж жінка вагітною втекла на Київщину. Працюючи перекладачкою у німців на залізниці, Клара мала доступ до дуже важливої інформації щодо пересування ворожих потягів. І за допомогою малолітньої няньки свого синочка Тамари передавала місцевим партизанам. Живучи поруч з німцями, дівчинка іноді навіть отримувала від них подарунки. Так, один з німецьких військових після поїздки додому привіз маленькій сусідці платтячко, з якого виросла його донька. Для дитини, що звикла до злиднів, той подарунок був настільки цінним, що ґудзичок від плаття зберігся в скарбничці нашої героїні аж до сьогодні. Тамара Яківна згадує, як з маленьким Віллі на руках часто бувала ніби на вістрі ножа, але таким чином не викликала жодних підозр у німців. «Ніхто того не знає, але я врятувала Фастів, коли німці відступали і мали підірвати місто, – розповідає старенька. – Вчасно передана партизанам інформація зашкодила здійсненню підступного плану».
На запитання про те, коли саме і як доля Тамари Яківни поєдналася з Мукачевом, жінка посміхається і розповідає про студентську юність, навчання в сільськогосподарському технікумі на Вінниччині, по закінченню якого потрапила до Берегова. Тут вона познайомилася з майбутнім чоловіком Володимиром Скибою, котрий приїхав на практику з Одеського вишу. Згодом і сама Тамара Яківна закінчила заочно цей же навчальний заклад, стала технологом виноробства. Подружжя працювало в Ужгороді, потім переїхало до Мукачева. Про чоловіка згадує тепло і вдячно. Каже, що за багато прожитих спільно років жодного разу не скривдив. На мукачівськомувин заводі Тамара Яківна працювала технологом доти, поки підприємство не закрили. Їй самій на той час вже було під 70. Саме цій тендітній жінці мукачівці мали б дякувати за одну з найяскравіших традицій міста – фестиваль Червеного вина. Це за її ідеєю свято відбулося вперше. Тамара Яківна згадує, що на першому фестивалі було представлено всього шість виноробів, яких вона переконала взяти участь. Але задум настільки сподобався мукачівцям, що вже наступного року учасників було удвічі більше.
Розповіла Тамара Яківна і про те, що охрестилася у віці 70 років. Коли 25 років тому у Мукачеві був створений міський осередок ГО «Союз українок», відразу приєдналася і є учасницею дотепер. Коли здоров`я дозволяє – відвідує зібрання патріотичні заходи.
Каже, що сьогодні людям гріх скаржитися на тяжке життя. Легким воно не було ніколи. Однак заробити на кусень хліба є можливість у кожного. Тим, хто тільки починає життя, Тамара Скиба бажає щасливої долі і ніколи не знати такої біди, яку зазнало її покоління.
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
