Як закарпатці на Майдані бограч варили
Мій Майдан
Ось вже й чотири роки пролетіло від початку протистоянь на Майдані, що згодом переросли в Революцію Гідності. Іноді здається, що то було вчора, іноді – що пройшла ціла вічність. А часом таке відчуття, що Майдан не закінчився, адже його здобутки помножені на нуль війною та невиліковною хворобою владних структур.
Уперше ми з чоловіком та трьома дітьми потрапили на Майдан 23 листопада 2013 року. То була субота, тому ми змогли взяти з собою школярів, доньку й сина. Найменшому тоді ще не було й трьох років. Зупинилися у родичів. Нам хотілося, щоб діти відчули історичний момент і запам’ятали його на все життя. Розуміли – у країні відбувається щось дуже важливе, непересічне.
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Про небезпеку тоді не думалося, навіть уявити було неможливо те, що на Майдані відбуватиметься зовсім скоро. Чому для нашої родини, що мешкає за сотні кілометрів від епіцентру подій, тоді так важливо було поповнити ряди тих, кому не ліньки залишити затишне гніздечко і вийти на Майдан у пронизливу осінню негоду? Той знаменитий лозунг, що згодом прикрашатиме барикади з боку Європейської площі – «Поймите, нас задолбало!» – неодноразово лунав у домашніх розмовах «про політику».
23.11.2013 увечері на майдані Незалежності учасники акції протесту вшановували пам`ять жертв голодомору. Свічками та лампадками виклали роки страшного випробування українського народу, котрі переполовинили його чисельність. 1932 – 1933. І хоча згодом буде чимало критики щодо пісень і «хороводів» на Майдані, того дня з трибуни-броньовика лунали тільки пісні-реквієм та патріотична поезія.
Сцени іще не було, вона з’явиться біля легендарної стели наступного дня, коли Хрещатиком тектиме бурхлива багатотисячна людська ріка.
То були незабутні історичні часи, коли політиків високого рангу запросто можна було зустріти у натовпі протестувальників.
Того вечора, напередодні першого столичного віче, серед кількох сотень найстійкіших майданівців, котрі вирішили ночувати просто неба, можна було помітити і того, хто через півроку стане новообраним президентом України. Згодом, вже після побиття студентів, мені особисто доводилося зустрічатися і навіть вітатися з Порошенком і в Будинку Профспілок, на другому поверсі якого знаходився прес-центр Майдану. Такими ж «у дошку» своїми сприймалися й інші високопоставлені політики. Іще змарнілий Юрій Луценко 2 грудня після блокування роботи уряду підходив до кожного учасника акції і по-дружньому потискав руку.
«Ви звідки?» – «З Закарпаття». – «Дякую, що ви з нами». Близькою і доступною виглядала і не свята трійця – Тягнибок, Кличко і Яценюк, що взяли тоді на себе непросту і невдячну місію ватажків Майдану.
Взяли, але впродовж усіх днів протесту все більше сумнівів викликало, що знали, як очолювати і куди вести не завжди керований і слухняний натовп. А іноді було таке враження, що вони не дуже й потрібні. Майдан самоорганізувався і жив повноцінним життям, демонструючи кожному причетному досконалу міні-модель суспільства.
Польовий шпиталь, кухня, правова допомога, пункти забезпечення теплим одягом… Вражаючий і, на жаль, неповторний приклад того, як кожен на своєму місці знає, що робити задля спільного блага. Звісно, були і на Майдані байдужі нероби, що приїздили у вихідні, як на екскурсію, зробити селфі. Але переважна більшість майданівців щиро переймалися долею і наметового містечка, і всієї України. Кожен робив, що міг. Іноді навіть більше.
Вже в перші дні революційного Майдану ніби саме по собі налагодилося харчування. Однак насправді все було досить організовано. У першій декаді грудня мені довелося неодноразово волонтерити на кухні Майдану у Будинку Профспілок. На першому поверсі розташовувалася їдальня, що працювала до початку революції. Там облаштували пункт прийому та зберігання продуктів, котрі щодня привозили і пересічні кияни, і відповідальні уповноважені. Був великий ризик, адже перевірити продукти на відсутність диверсійних складових було практично неможливо. Їдальня в ті дні нагадувала гомінкий вулик. Серед волонтерів були і керівники, що розподіляли обов`язки. Санітарні норми виконувалися бездоганно. Рідина-антисептик для обробки рук, одноразові рукавички, марлеві пов’язки, чепчики, санітарний лікар – усе було ніби в операційній. Хтось нарізав хліб, сир, ковбасу чи сало, хтось розкладав пакетики з чаєм у виставлені на підноси одноразові стаканчики, хтось пакував у картонні коробки готові бутерброди. Робота кипіла цілодобово.
Одні волонтери приходили, інші, вичерпавши час, який готові були вкласти як особисту лепту, ішли геть. Там і тоді мені пощастило зустріти двох закарпатців. Поки кипіла робота, волонтери перекидалися словом, але не відволікалися. Тільки наприкінці робочого дня я дізналася, що моя сусідка по приготуванню бутербродів – ужгородська журналістка Галина Ярцева, котра і дотепер виконує волонтерську місію, вже у рідному місті. А ще запам`ятався смуглявий хлопчина, якого всі звали Ростіком. Ті, хто приходив у кухню допомагати не вперше, вже добре знали завзятого рома. Ростислав не сидів на місці – постійно щось розвантажував, переносив, складав. Коли познайомилася з ним поближче, була приємно здивована. Хлопець виявився мукачівцем, пояснив, що мешкає з мамою, не в Борок-Телепі, як більшість ромів, а десь в районі Паланку. Що мама має постійну роботу, а от він в той час був тимчасово незайнятим, тому вирішив вільний час присвятити Майдану. Як виявилося, там же в кухні Профспілок, і ночував на карематі.
Був у кухні профспілок і гарячий цех. Там працювали фахові кухарі. Кілька разів на день на вулицю виносили гарячі обіди. Та справжнім дивом для нас з чоловіком, котрий зазвичай залишався на Майдані на ніч, став вуличний пункт роздачі …закарпатського бограчу.
Величезний казан, на тисячу літрів, закладали складовими страви іще зранку, а чимала черга зголоднілих майданівців, що вже знали про закарпатську щедрість і смакоту, була ощасливлена порціями гарячої наваристої страви, яку розливали у великі одноразові стакани, після дев`ятої вечора. Згодом вдалося дізнатися, що започаткував цю чудову місію пан Борис з Мукачева, іще до того, як повноцінно запрацювала кухня в Будинку Профспілок. І хоча майданівський бограч не міг бути настільки м’ясним, як звикли закарпатці, та впевнена, що згадують його й досі із вдячністю тисячі людей зі всієї України …
(Далі буде)
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
