Страшна трагедія закарпатської родини: чоловік сільської відьми помер. Бути недоброму, – казали люди
Живу я на Мукачівщині. Село в нас невелике і кожен кожного знає. Люди живуть по-різному: хтось кінці з кінцями не може зв’язати, а хтось добре ґаздує, має господарство, ще й іншим допомагає.
Усе залежить від того, хто до чого прагне. Проте часом трапляється, що цілком благополучна родина втрачає все і опиняється за межею виживання. На перший погляд таке здається нелогічним, але такий випадок був у нашому селі.
Переїхала до нас із Міжгірщини одна хороша сім’я. Люди були добрі, щирі і привітні, швидко знайшли друзів, їх любили і шанували всі. Василь та Руслана виховували двох діточок. Старший Степан саме пішов до першого класу, а за меншим Петриком доглядала вдома турботлива мама. Родина Денисенів для багатьох із нас слугувала взірцем. У вихідні Василь багато часу проводить із синами, бавився з ними на свіжому повітрі, або всі разом ходили на гриби. На роботу чоловік їздив у Мукачево, тож у будні додому повертався пізно.
Поступово сім’я прижилася, розжилася і Денисенки добудували хату, яку придбали, адже купили вони лише корпус будівлі і на початку тулилися в одній кімнаті всі четверо.
Невдовзі Василь поїхав на два роки на заробітки, заробив грошей відкрив у нашому селі магазин. На той час уже Петрик став школярем і в Руслани з’явився час для бізнесу.
Тоді родину в нас ще більше заповажали.
«Дивіться, які молоді, а які молодці. Навіть не наші, а в селі змогли магазин зробити. Його давно треба було. Тепер за багатьма продуктами до міста не треба їздити»,- казали старі люди, яким поїхати до Мукачева було справою відповідальною, до якої вони готувалися кілька днів.
Поступово статки в наших нових односельців зростали, тож вони спромоглися ще й кафе відкрити.
Там завжди було гамірно, клієнтів – сила-силенна, особливо у вихідні. Навіть із інших районів до кав’ярні Денисенків їздили – дуже вже смачно їхні кухарі готували.
Поста відьми
Проте деякі чоловіки бували там надто часто і залишали в кафе чи не всі зароблені гроші. Тому й не дивно, що їхні жінки починали тривожитись і все частіше проклинати Денисенків.
Але от одного разу після посиденьок сталася трагедія – чоловік старої Мокрини, яку всі вважали відьмою, дорогою додому помер від серцевого нападу. Перед тим, звісно, добряче хильнув зайвого у кав’ярні.
«Бути недоброму!» – гуділи всі односельці. Жінки перешіптувалися і пророчили: «Тепер на Руслану з Василем чекають важкі часи».
Справді, минуло лише кілька місяців як молода тридцятирічна жінка почала чахнути на очах. Шкіра в неї стала темною, погляд неясним, а руки весь час трусилися.
«Що з нею?» – не могли зрозуміти бабусі, які так любили попліткувати. «Чи не Мокринина робота?», – робили висновки вони.
Невдовзі Руслану кілька разів бачили в селі напідпитку. Виявилося, що вона зв’язалася з циганами і почала серйозно випивати. Гостинки у хаті Денисенків бували й раніше, але на те увагу не звертав ніхто.
Якось жінка взагалі зникла на кілька тижнів. Василь її довго шукав і врешті-решт виявив у таборі. Того разу – забрав додому, хоч і зі скандалом.
Та й сам чоловік усе частіше заглядав до чарки. Згодом справи почали йти погано, довелося брати кредит… а далі ще один… і ще… А борги потрібно було виплачувати, заробітків же не було ніяких. Всі гроші родина пропивала. Бізнес довелося згорнути… а з хати Денисенки все частіше почали продавали речі. Наприклад, за холодильник попросили всього п’ять пляшок горілки.
Незабаром Руслана вдруге пішла з дому – туди ж, до табору. Там вона прожила два місяці. Та якось під час чергового розпивання оковитої її вдарили пляшкою по голові і вона померла.
Ховали її односельці за гроші, які зібрали громадою. У Василя коштів на прощальну церемонію з дружиною не було.
Хату відібрали
Аж тут на порозі з’явилися й кредитори. За борги пропонували продати хату, давали 20 тисяч.
«Та я ж її за 80 купив і втричі більше вклав у неї!», – аж закипів Василь і не погодився.
А марно. Бо згодом залишився взагалі без даху над головою.
Будинок забрали задарма. На вулиці опинилися двоє неповнолітніх дітей та батько-алкоголік. Соціальні служби вилучили від Василя Степана з Петриком і помістили в Інтернат. На щастя, невдовзі звідти забрали їх родичі.
А Василь почав бомжувати. Водився з такими ж безхатьками, яким став і він сам. Односельці не могли повірити, як цілком благополучна родина могла так спитися.
Згодом із села чоловік зник взагалі. Кажуть, що жив то в Ужгороді, то в Мукачеві, спав десь у старих котельнях та на берегах річок. Жебракував біля пішохідного мосту, крав і продавав металобрухт.
Тим часом хату Денисенків купили харків’яни. Вони облаштували собі гарне сімейне гніздечко, повністю переробивши будинок. Зараз у цієї родини підростає троє малюків.
А нещодавно біля огорожі вони побачили підозрілого чоловіка у вицвілій подертій сірій куртці, гумових чоботах та брудних джинсах і викликали поліцію. Виявилося, що то був Василь. Він прийшов подивитись на свою оселю, просився зайти на подвір’я, та його не пустили, не повірили, що він там колись жив. Дільничний і той ледве впізнав чоловіка.
На очах Василя були сльози.
«Бачите, до чого доводить алкоголь. Подивіться на мене і ніколи не повторюйте моїх помилок», – казав він на прощання односельцям.
Оксана Приймак, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
