Маріка, яка мете за мерцями
Десь наприкінці вісімдесятих років минулого століття я привіз із Сербії п’ятитомне видання Володимира Гнатюка «Етнографічні матеріали з Угорської Русі».
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
В одному з тих томів містилася невелика за обсягом стаття «Похоронні забави при мерці». Старші родичі розповідали про такий поганський звичай, але його я вже не застав, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Запам’яталися похоронні голосіння. Де не голосили за покійником, там вважалося, що за ним не сумували. Літні жінки гомоніли: «Взяли з хижі, як жида, ніхто й голосу не дав, загребли, як ріпу…»
У Карпатах було життя, була й смерть. Як нині бачу тітку Іляну, яка заламує руки, випроваджуючи нас на похорон вуйка: «Йой, Боже мій, мертвець!». По селах тіло в супроводі священика, дяків, родини, сусідів виносили з хати. Одпровід правили переважно в дворі. Тіло священик кропив свяченою водою і хтось йому при цьому мусив прислуговувати, оскільки домашнім було не до того.
Завжди в селі були ямарі, котрі копали могилу. Були й ті, котрі мели в хаті після виносу тіла. Посудина, з якої священнослужитель кропив мощі, була не до вжитку в господарстві, кропило й поготів. Тарілку розбивали, хтось підручний її прибирав і викидав у сутич, в незахіднє місце, де сходилися загорожі… Такою прислугою довгі роки була Маріка…
«Маріка вже подала попові бризкач», – чулося на похороні… Маріка не походила з бідної родини, в молодості блудними дорогами не ходила. Народилася в сім’ї бельгійських заробітчан, де розмовляли по-французьки й по-фламандськи, рахували франки й купували на Підкарпатті ґрунти. Подумки перебували у Льєжі чи Антверпені. Маріка мала «чорний битюг», невістка-медсестра її підлікувала, допомогла оформити інвалідну пенсію. Тільки говорила Маріка геть-геть скалічено, нечітко вимовляла голосні й приголосні звуки, треба її було десять разів перепитувати, хто в селі помер, щоб зрозуміти. Хоч Маріка першою приходила на обійстя видіти спорядженого випростаного на дошках покійника. Доки не було у вільному доступі трун, мерця клали на дошки.
Вона була присутньою в домі, на похоронах по всьому селу. Ця присутність викликала до Маріки довіру, гарантувала її перебування на сороковині й роковині, де була не тільки для таких випадків смачна трапеза, чарка, але й добротно напакована сумка з тістечками, цукерками, домашньою паляницею. Тож Маріка не молилася за упокій душі за порожнім столом.
Зрозуміло, заміж вона через хворобу вийти не могла, тому гонорово промовляла:«Я – дівка». «Дівка, Марічко, дівка», – підтверджували бабки й жіночки.
Мабуть, ніхто так, як Маріка, не був у селі прив’язаний до Божого Храму. Як у суботу задзвонило на Вечірню, за будь-якої погоди Маріка клала під пахву старомодну парасольку й дибала на «бер-кладку», бо жила не попри головну дорогу, де височіла мурована церква.
У церкві був такий порядок, що родини-фундатори заснували чоловічі й жіночі ряди. Дівчата стояли спереду, а жіноцтво – залежно котра в який час у родину вступила. Було навіть дивним, як старенька Маріка замикає дівоцькі місця, а позаду неї стоять зовсім молоденькі жіночки. Коли священик виходив зі святими Дарами, Марічка ставала на коліна під благословення, коли читалося на Божественній Літургії, як казала моя вуйчина, «Вагнеліє», Маріку теж можна було побачити на колінах коло п’юпітра, накритого вишитим рушником. На питання, для чого це ти робиш, вона відповідала: щоб не падала. В церкві Маріка теж уміла поприслуговувати: подати каяннику тоненьку свічечку, якщо той замешкався, задути таку ж свічечку в світильнику коло аналоя, якщо та догоряла, чаділа й диміла на святі парсуни.
У неї вимерла майже вся родина, доживає разом з невісткою-пенсіонеркою. Маріка часто жалілася, що залишилися одна. Її ще можна було часто бачити коло швидкоплинної річки: збирала неборанька плавиння, яке під час паводку вода викинула на зарінок. Висохлий дріб’язок добре горів, а Марічка мусила розпалювати в прадавньому шпорі ватру, допоки невістка вилежувалася. І нині її можна бачити на суботньому сільському ринку: старенька, згорблена, але бадьора. Ще з такою торбинкою ходить до сусідів по молоко.
Мабуть, уже й облишила своє незвичне ремесло, бо роки притискають дедалі більше. Але в церкву ходить за звичним для неї розкладом. Вистоює довгі богослужіння підспівуючи дякам: «Милуй, Господи, милуй», це може єдине, що змогла затямити впродовж десятиліть.
Давно нема старої дівки Анни, про яку Маріка злобно казала, що дурна. Тільки Всевишній знає, коли покличе до себе Маріку. Мабуть, хтось замете й за нею, якщо цей звичай не відійде разом з Марікою…
Петро МІДЯНКА, газета «НЕДІЛЯ» ексклюзивно для zakarpatpost.net
