Як закарпатець сім разів вінчався
Вступаючи до шлюбу, ми часто не замислюємося, наскільки відповідальний робимо крок.
Скільки закоханих пар повторюють слова у день весілля, що будуть разом, аж поки смерть не розлучить їх. Однак із появою перших же труднощів, багато хто забуває про обіцянки і поспішає подавати заяву на розлучення.
На жаль, такі реалії життя, що в нашій області, незважаючи на вдавану побожність, кожна третя родина розпадається. Відтак – кожен другий створює повторну сім’ю, а дехто – і третю, четверту, п’яту…
Василь Пилип із Тячева вперше закохався у десять років. Тоді у класі, в якому він вчився, з’явилася нова учениця. Марія переїхала в Закарпаття із Волині. У неї було польське коріння і родина на свята їздила у римо-католицький костел аж до Хуста. Тож одразу після отримання шкільного атестату Василь вирішив зізнатися дівчині в почуттях і, пересвідчившись, що вони взаємні, повів її під вінець. Батьки були проти – і її, і його. Однак із вибором своїх дітей змирилася. Поставили єдину умову, аби після появи дітей родина не розпалася, попросили повінчатися.
Думали, що так гарантують міцність шлюбу.
Наречені погодилися. Вінчали їх в Ужгороді у костелі святого Юрія.
Утім щастя тривало недовго.
Почалися сірі будні і любов швидко згасла. Після народження сина Степана Марія змарніла, а Василь почав задивлятись на інших молодиць.
Аби прогодувати родину, періодично їздив на заробітки в інші області. Тетяну знайшов на Черкащині.
Жінка була на вісім років старшою за нього і мала багатий досвід інтимних стосунків, тож її любощі просто зводили чоловіка з розуму.
Василь вирішив розлучитися з дружиною і створити нову сім’ю.
З Тетяною він вінчався у греко-католицькій церкві у Львові. Священикові про те, що він уже побував під вінцем не зізнався.
Утім і з новою жінкою разом був недовго.
Коли ж донечці було три роки, Василь знайшов Юлію.
Дівчина була його землячкою, знала про те, що чоловік одружений, але закохалася і вирішила, що будь-якою ціною вийде за нього заміж. Зустрічались вони близько року.
Одружитись запропонувала сама.
І чоловік погодився. Він зібрав вдома речі і перебрався до коханки.
За місяць батьки Юлії справили їм велике весілля.
Вінчалася пара у православному храмі. Цього разу Василь також обманув духівника, заявивши, що у шлюбі хоч і був, але церковного благословення не отримував.
Проте щастя з Юлією також виявилося недовговічним. Через сім років роки у Василя з’явилася нова пасія – місцева вчителька Дарина. Вона була класоводом у доньки Руслани. Кохання спалахнуло миттєво – під час батьківських зборів і після першого ж побачення чоловік вирішив, що це вона – та, яку він шукав усе життя.
Василь знову пішов із родини і знову одружився. Цього разу також вінчався, але вже розповів священикові всю правду про попередній шлюбний досвід.
І перед ним відкрилася страшна істина – від церкви також можна отримати розлучення… щоправда, за певну плату. Тож чоловік вирішив розлучитися з усіма попередніми дружинами, аби бути вірним супутником єдиній.
Та зберігати відданість йому вдалося лише протягом кількох місяців.
Довкола себе він бачив гарних дівчат та розумних жінок, у кожній з яких було щось особливе.
Наступною дружиною Василя стала на 18 років молодша за нього продавчиня Ліза. Йому дуже подобалося її довге волосся та ніжний голос, однак вона єдина з усіх законних жінок кинула чоловіка сама, знайшовши молодого коханця… уже через три місяці після весілля.
Відтак у подружньому списку закарпатця з’явилася Ганна. Із нею він познайомився в суді, коли розлучався з Лізою. Жінка ж ділила майно з братом.
Творча особистість незнайомки припала до снаги Василю. Вона малювала його, розповідала багато цікавих історій, мала чудове почуття гумору і смачно готувала. Із нею чоловік прожив найдовше – 10 років і в шлюбі з Ганною народилося троє дівчат.
Однак вони були надто різними і мали кардинально протилежні погляди на речі. Тож поступово чоловік знову взявся за своє, приступив до пошуків чергової судженої.
Валентину зустрів на автобусній зупинці. Вона навчалася на першому курсі УжНУ і чекала на транспорт. Їхала в Ужгород. Розговорилися. Василю вона сподобалася і він вирішив скласти їй компанію.
Університет дівчина невдовзі кинула. Завагітніла. Зі сльозами на очах зізналася Василеві, що носить під серцем дитя.
Думала, що кине її. Але чоловік зрадів. Він одразу ж повів Валентину до церкви… вінчатися.
На той час йому вже були добре відомі всі тонкощі церковного шлюбу. Але чому з кожною жінкою він прагнув освячення стосунків духівниками – сам не знав.
«Звичка, – пояснював друзям. – Так надійніше для мене».
Прожив із Валею тячівець чотири роки. Розійшлися через ту ж банальну причину – нову любов… Утім Людмила дружиною Василеві не стала. Не встигла… бо перед самим весіллям трагічно загинула, потрапивши в аварію.
Наразі чоловік один і знову шукає наречену. Її він також планує вести під вінець.
Олена РОШКО, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
