Чи їздив Христос на велосипеді в Ужгороді?
Кілька років тому мені наснився сон, в якому з’явився чоловік у чорному капелюсі.
Я стояв на пустирі за розваленою фабрикою, аж раптом десь з-поза спини задзеленчав велосипедний дзвоник.
Це був він – кур’єр таємного Ордену, який вряди-годи приносить перекладачам роботу. Але того разу він приїхав із порожніми руками, неабияк мене розчарувавши. Нервово викурюючи цигарку за цигаркою, посланець плутано розповідав мені про книжку, яка сама колись мене знайде. «Але для цього спершу мусиш вивчити сербську, підготуватися», – говорив він, ніби виправдовуючись. І пішов, не прощаючись.
Прокинувшись, я одразу ж забув побачений сон і поїхав на роботу. Працював я тоді у центрі Ужгорода та й жив недалечко, тому до праці вирушив на велосипеді, або, як у нас кажуть, на біціґлях. Увечері, після закінчення робочого дня, велосипеда під офісом уже не було – у нього виросли ноги. Вилаявшись подумки й не тільки, я почимчикував додому, а дорогою раптом пригадав сон минулої ночі.
Мали минути шість років, впродовж яких я опанував сербську й кілька разів змінив місто проживання, аж поки в руки мені потрапила книжка, від читання якої я не зміг відірватися. З віком таких – глибоких, але й легких, інтелектуальних, але й смішних, захоплюючих, але й небанальних – книжок усе меншає, тож насолодившись сам, я вирішив поділитися цією перлинкою й з українськими читачами (шукайте в книгарнях!). Не в останню чергу маючи стриману надію: виконавши доручення того посланця в чорному капелюсі, я здійсню свою частину угоди – і Орден поверне мені давно вкрадений велосипед, пише День.
Не знаю, з якими надіями писав свій роман Светислав Басара. Ясна річ, кожен письменник мріє написати геніальну, найкращу свою книжку, але це водночас і трохи сумно – бо що робити потім? Хай там як, а «Фама про велосипедистів» – найвідоміший і найуспішніший роман Светислава Басари, а написав автор чимало: понад сорок романів, збірок оповідань і п’єс. У сучасній сербській літературі він посідає особливе місце визнаного класика, який свого становища цурається; Басарі ближчі юнацький бунт і жартівлива провокація, він повсякчас намагається здивувати читача несподіваним поворотом історії. Власне, саме історія – та що з великої літери І – є основним матеріалом для його творчості. «А що було б, якби?», – запитує себе автор, вигадуючи новий сюжет. Усі найкращі його романи – це альтернативні історії, своєрідна якбитологія. Теорії змов, масони й тамплієри, таємний уряд світу, секретні документи й метафізичні загадки – ось далеко не повний набір «інгредієнтів», що їх вміло змішує автор. Серед сербських письменників Басара мав одного вчителя – постмодерніста Мілорада Павича, але це, либонь, той випадок, коли можна вважати, що учень перевершив свого наставника.
І зробив це завдяки блискучому, іскрометному почуттю гумору. Ерудит, людина енциклопедичних знань, фанатичний письменник (щороку – книжка!) Светислав Басара зацікавлює читача детективним сюжетом, пропонує йому своє власне, майстерно сконструйоване бачення Історії, але по-справжньому полонить саме дотепними вибриками. Уявіть собі Ісуса, який в’їжджає до Єрусалима на велосипеді. Або Святого Духа, який дивиться згори на грішний світ, а бачить лише рухомі хрести. Шерлока Голмса, який зазнає фіаско в справі з двоколісниками, чи Зиґмунда Фройда, що зустрічає членів Ордену велосипедистів у рамках своєї лікарської практики. Уява Басари не знає меж, але завжди закамуфльована під ретельне дослідження – автор сипле цитатами, історичними фактами, назвами трактатів, деталями з біографій реальних осіб, апокрифічними теоріями й оніричною термінологією. Цю техніку можна порівняти з такою популярною нині творчістю Дена Брауна, помітити в ній коріння фейкових новин, сфальшованої для пропаганди історії, словом, роман цей, та й уся творчість автора, ідеально вписуються в нашу гібридну добу. Якби не одне «але».
Річ у тім, що «Фама про велосипедистів» вперше побачила світ три десятиліття тому – у 1987 році. Як розповідає автор, цей роман писався фрагментарно, непов’язаними розділами, шматками, йому взагалі довший час здавалося, що це якісь окремі фантастичні оповідання. Кінець вісімдесятих – турбулентна пора, коли в соціалістичній Югославії аж клекотіло від видання різноманітних розсекречених документів, сфальшованих рукописів неіснуючих осіб, підтасованої націоналістами «правди» про історичні події, на кухнях переповідалися чутки про теорії змов, а в публічному просторі ширилися заклики розвалити федерацію. Під цим кутом «Фама» – документ епохи, його живий нерв, адже автор писав її ще й для того, щоб поглузувати над масовим психозом, у який западала його батьківщина.
Жарти Светислава Басари, на жаль, виявилися пророчими. І не лише тому, що фрагментарна форма його роману до певної міри стала провісником прийдешнього розпаду Югославії. Пишучи розділи про лікарню для душевнохворих на 20 мільйонів місць, автор писав про свою країну, яка в ті роки мала приблизно стільки ж мешканців. Тоді ще ніхто не знав, що ця держава зовсім скоро й справді перетвориться на божевільню, де кожен вестиме свою власну війну з усіма навколо, – і всі дев’яності роки Балкани стрясатиме неймовірної жорстокості різанина, яка забере сотні тисяч життів. Зрештою, одразу після виходу книжки критика не побачила в ній пророцтва, хоча й заслужено нарекла роман найкращим здобутком сербської прози кінця минулого століття. Роман, написаний напередодні катастрофи, досить детально цю катастрофу описував, але ж хіба міг хтось у таке повірити?
Вірити автору «Фами про велосипедистів» не треба, як і зовсім необов’язково читати цей твір лінійно – з початку до останньої сторінки. Можна жонґлювати розділами, як циган сонцем, крутити структурою книжки, наче педалями велосипеда. Все одно від цього нічого не зміниться: Візантія, як і Югославія, на карті вже не з’явиться, а історія не покотиться навспак. Попри це, тридцять років тому цей роман сприймався як дотепна вигадка, а сьогодні виглядає справжньою хронікою нашого божевільного часу.
Андрій ЛЮБКА
