Як економіст, вчитель математики, співачка та переселенці з Донбасу відродили Різдво в Ужгороді
Зараз у містах традиції колядування стали досить рідкісними. Колядку найчастіше можна почути або на різних тематичних заходах, або в церкві.
Проте є в Ужгороді колектив, який відроджує давно забуті звичаї і доносить колядку до людей.
Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» думками про закарпатське Різдво, спогадами про дитинство та враженнями про сучасні коляди в Ужгороді поділилася солістка Заслуженого академічного Закарпатського народного хору та колективу «Різдво по-ужгородськи» Мирослава КОПИНЕЦЬ.
Пані Мирославо, в Ужгороді народні традиції майже забуті. Масово місто колядує лише під час фестивалю «Василля». Як спало на думку об’єднатися в колядницький гурт? Розкажіть про колектив і його учасників.
Це – ідея Вікторії Слюсаренко. Ідею вона втілила в життя у 2015 році. Цього року я втретє колядую разом із ентузіастами, які мріють відновити традицію колядування у місті.
А тоді зі мною через Фейсбук зв’язалася Тетяна Кресс. Вона запропонувала приєднатися до гурту, що називається «Різдво по-ужгородськи». Я погодилася. Зараз учасниками є люди різних професій. Серед нас є економіст, викладач математики, банківський працівник.
Із усіх попередніх років минулий був найбільш насиченим. Залишилось багато приємних і теплих згадок про ті дні.
Репертуар нам підбирає Марія Гричушенко, керівник ансамблю при клубі в селі Оноківці. Вона ж і займається з нами. Загалом нас у колективі до 15 осіб. Колись сходяться всі колядувати, колись – не всі. У кожного бувають усілякі життєві обставини. Є між нами й чоловіки. Адже без них дехто навіть у хату не запускає. Такий на Закарпатті звичай, що першим поріг повинен переступати представник сильної половини. І то правильно, бо мужчина – духовне створіння. Коли ми заходимо у приміщення, він за давнім звичаєм каже: «Пане ґаздо, пане ґаздо, дайте хижку веселити». При цьому у руках він тримає зірку.
Колядницькі атрибути, до речі, ми виготовили самі. Колядувати ходимо у національному одязі. Якщо хтось не має – позичаємо одна одній.
Дуже приємно, що в колективі є й переселенці з Донбасу, які прекрасно вивчили весь репертуар, а це – 15 українських та закарпатських колядок. Це Наталія та Євген Цодікови, які колядують разом. Радує, що навіть вимовляють слова із використанням наших чисто закарпатських фонем. Це так прекрасно!
Також на коляди беремо з собою дзвіночок, бубенчик, у в цьому році ще й дримбу хочу спробувати.
Співаємо під баян. Акомпанує нам Михайло Рибалко, харизматичний професійний баяніст.
Торік ви веселили ужгородців біля багатоквартирних будинків, у супермаркетах. А додому, до осель, вас часто запрошують?
Так, ми йдемо в різні місця, аби веселити людей. Гарно нас приймали у дворах багатоповерхівок. Люди спускалися у двір, коли чули спів. У одному з дворів нас так чекали, що розвели вогонь, накрили столи. Там п’ятиповерхівки, дев’ятиповерхівки довкола. Тамтешні мешканці збігалися разом з дітьми, аби співати й танцювати з нами. Столи накрили, пригощали, дехто й додому запрошував.
Гарно нас також приймали у «Дасторі», на ковзанці. Дуже гостинно нас зустрів у себе вдома міський голова Богдан Андріїв і вся його родина. Враження прекрасні. Нам раділи, слухали дуже уважно. Зізнаюся, я отримала неабияке задоволення від того, що відчула, що наш мер – духовна людина, підтримує культурні починання і сам є їхнім учасником. При цьому фотографував нас найкращий фотограф Закарпаття Олексій Попов, фото якого можна побачити у відомих журналах. А ті світлини можна знайти в Інтернеті.
Чи знають ужгородці колядки? Чи допомагають співати?
Так, співають разом із нами, особливо діти.
А що саме колядуєте?
У нас більше 15 колядок, але крім них у нас є ціла розважальна програма, де віншуємо, бажаємо щастя господарям. Стараємося вкластися у 20 хвилин, щоб сильно людей не затримувати, але, з іншого боку, і хочеться їм показати деякі грані нашого автентичного репертуару. Зауважу, що колядувати для мене – це велика насолода, я ніби поринаю в дитинство, відчуваю наснагу і умиротворення.
Маєте улюблену колядку? Яку і чому саме вона Вам найбільше до душі?
Найбільше мені подобається «Дивная новина». Вона особливо світла й ніжна – як мелодійно, так і змістовно. У ній йдеться про пречисту Марію, яка народила Сина Божого не в царській палаті, але він став Месією і Царем, який врятував людство. Я просто підношуся в небо, коли слухаю цю колядку.
Чого не вистачає нашому місту на Різдво?
У нашому місті цьогорічне Різдво дуже гране. Ми отримали казкову, просто фантастичну ілюмінацію. Це надзвичайно радує, адже наш спільний дім став набагато кращим, ніж у всі попередні роки. А не вистачає, можливо, тих же колядок.
Напевно, потрібно більше колядувати, оскільки цей звичай зближує як родини, так і друзів, допомагає людям відкривати серця. Можливо, це лише мені так здається, але ми якісь «затиснуті», закриті від світу, а потрібно бути більш щирими, залучати до хороших справ молодь, аби через народні традиції юнь ставала більш людяною та добрішою, світлішою, чистішою. Ми повинні любити один одного як це було колись. Відродити наразі можна все, головне – мати для цього бажання і прикласти певних зусиль.
А коли Ви вперше почули колядку?
Маленькою. Пригадую, ми поїхали до бабки у Великий Раковець на Іршавщину. І там навіть у ті часи ходили колядники із хати до хати. От тоді їх вперше побачила і почула. А в тієї тітки теж був ансамбль «Раківчаночка», у якому колядували навіть маленькі дітки.
Як у дитинстві Ваша родина відзначала Різдво? Які найяскравіші враження про ті часи залишилися у спогадах?
У дитинстві, хоч то були радянські часи, ми святкували Різдво. Мама, Терезія Копинець-Жупанин, готувала 12 пісних страв Особливо смачними були в неї голубці з кукурудзяною крупою і грибами. Мама була музикантом, тож колядувала я змалечку. Пам’ятаю, гості приходили… Такі свята завжди здружують родичів, сусідів, хресних.
Мама завжди дотримувалася цих традицій. Якось я запитала від неї: «Мамо, а Бог є?» Що ж вона могла відповісти, коли релігія в той час була забороненою. Тож мама й відповіла: «Бабка казала, що є». Тоді було заборонено навіть питати про подібне. Та навіть при комунізмі навчала і мене, й інших дітей колядок.
Яскраві спогади пов’язані ще з тим, як вона відроджувала колядки наприкінці 80-х і на початку 90-х з дитячим ансамблем «Джерельце» школи №8. Ми навіть у Київ везли ці колядки і нас чудово прийняли. Адже закарпатські колядки відрізняються від усіх інших, вони інакші і ритмікою, і словами. У кожній є щось особливе, звучать мотиви добра, спонукання до позитивних вчинків, повчання, розповіді про те, що над нами є Бог і що Його єдиний Син врятував людство.
Загалом родина у мене дуже творча. У мами було чотири брати – музиканти. Але крім того у кожного з них була інша музична освіта – один став математиком, інший музикантом, ще один – начальником фінвідділу, і четвертий – істориком. А мама, як і я – була ще й філологом.
Крім того, ми ходили колядувати до таких визначних людей, як Іван Чендей (пам’ятаю його у вишиванці, як радів він нам, такий кремезний чоловік був), Володимир Ладижець, Петро Скунць. Також ми колядували у кожного учасника ансамблю вдома. Батьки раділи, пригощали нас солодощами. Колектив у нас був дуже дружнім. Такі щирі почуття збереглися досі. Навіть коли тепер десь побачимося в місті, щиро обіймаємося і цілуємося. А тоді ми ще колядували у дитячих будинках і санаторіях. Мама грала на баяні, а ми – співали. Було ж нас до 20 дітей.
Наразі, працюючи вже шостий рік у Заслуженому Академічному закарпатському народному хорі, я збагатила свої знання чудових колядок у хоровому чотириголосному виконанні в обробках Іштвана Мартона, Федора Копинця та інших.
До речі, хор щороку дає великий різдвяний концерт у обласній філармонії. Репертуар надзвичайно багатий, твори виконують професійні артисти. На сцені більше 80 учасників: хорова, оркестрова та балетна групи. Це – видовищно і незабутньо! Репертуар у нас дуже широкий. Виконуємо не лише закарпатські та українські колядки, але й на мовах нацменшин. Коли на сцені такий великий колектив, уявіть, як це виглядає і як звучить! Тож запрошуємо на цьогорічний концерт. Особливо закликаю приходити з дітьми, адже ми, дорослі, вже маємо сформований внутрішній світ та певні уявлення, переконання погляди, а малечу потрібно привчати до краси.
Чи спадало на думку зробити щось на зразок вертепного колективу, з переодяганням у пастухів, ангелів, чортів…
До цього нам ще треба йти. Колектив аматорський і в ньому зібралися люди, які дуже хочуть колядувати і роблять це із великим задоволенням. Як я сказала, колядуємо в народних костюмах. Поки що працюємо в такому режимі. Головне – зберігати всі наші національні корені, бо саме вони роблять сильним наш народ.
Спасибі за розмову! Веселого Різдва і творчих успіхів і Вам, і колективу!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
