П’яний чоловік розбивав дружині пляшки на голові, а маленький син тихенько плакав у кутку
Із п’ятьма дітьми жінка бідувала. Юрій заробляв мало, не вистачало навіть на найнеобхідніше
Часом чужі люди рідніші за близьких. Хоч це звучить і дивно, але таке трапляється. Зокрема, Юрій Рішко із Тячева у скрутну хвилину отримав допомогу від того, від кого помочі він зовсім не очікував. Коли він захворів, від нього відвернулися абсолютно всі – навіть брати та батьки, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Юрій одружився з вдовою, яка вже мала сина. Тоді йому було всього 19, а хлопчикові – два роки. Спочатку все було добре, та поступово чоловік почав спиватися. Усе частіше час проводив не з дружиною, а з друзями. А коли народилася Тетяна, взагалі додому ходив лише ночувати. І то до хати потрапляв не раніше двох ночі… майже на чотирьох. Поступово, коли Галина просила його не пити, почав на неї знімати й руку. Бив не раз так, що жінку забирали до лікарні. Бувало, що горілку випив, а пляшку розбивав прямо в неї на голові. Таким чином вона невдовзі втратила чергову дитину.
Степан усе бачив і не раз плакав тихенько у кутку, побоюючись за матір. Сусіди про все знали і просили Галю піти від Юрія, поки не пізно. Але вона була з багатодітної родини і не хотіла стати батькам зайвим тягарем. Тому терпіла. Казала, що чоловік ще надто молодий, перебіситься.
Юрій справді був на дев’ять років молодшим за дружину. Однак це не заважало йому влаштовувати їй скандали ревнощів. Якось він вирішив, що працювати їй більше не потрібно, бо на роботі, а вона була бухгалтером, у колективі багато чоловіків. Галина звільнилася. Підкорилась долі і чоловікові. Незабаром вона народила близнюків Миколу та Дениса. А ще через рік – Світланку. Із п’ятьма дітьми жінка бідувала. Юрій заробляв мало, часом не вистачало навіть на найнеобхідніше. Не раз усі лягали спати голодними.
Час від часу малечу підгодовували сусіди, яким було добре відомо про скрутне становище сім’ї.
Галина часто плакала, але ніколи не нарікала на долю. Усе сприймала, як належне. Щонеділі ходила до церкви, тож вважала, що таке випробування їй дав Бог, а вона має нести свій хрест, незважаючи ні на що.
Та якось одного разу після чергової пиятики Юрій відлупцював дружину так, що вона мало не померла. Старший Степан на той час уже навчався у десятому класі, тож коли повернувся зі школи, застав вітчима з табуреткою в руках. Нею він лупцював по голові матір. Хлопець вихопив в п’яного чоловіка стілець і повалив його на землю. Поки той оговтувався, викликав поліцію та «Швидку».
Юрія забрали, а Галину помістили в лікарню.
У неї були численні забої та струс мозку. Та все ж свідчити проти чоловіка вона не хотіла. Як син її не вмовляв, вона його не слухала. Степан намагався пояснити, що одного разу сп’янілий чоловік може її просто вбити, а дітей залишити сиротами.
Тоді жінка дала синові слово, що коли її випишуть із медичного закладу, піде від Юрія, повернеться до батьків. Тепер вона могла розлучитися, бо її сестри вже були одруженими, а старенькі жили одні. Так вона і зробила.
Юрій за родиною не горював зовсім. Уже через місяць знайшов собі співмешканку. Щоправда, вона жила з ним недовго. Тож у його хаті жінки змінювалися одна за одною з періодичністю в кілька місяців.
Відтоді минуло 12 років. Галина вийшла заміж. Новим чоловіком став шкільний приятель, який кохав її ще з восьмого класу. Микола був вдівцем. Дружина померла від раку, тож коли він довідався, що Галя пішла від Юрія, одразу почав допомагати їй із дітьми. Жінка справді розквітла, як колись.
Якщо у шлюбі з Юрієм вона змарніла, ходила вся в синцях та у брудному старому одязі, то зараз постійно була з зачіскою, одягалася стильно і зі смаком. Микола мав будівельну компанію, тож грошей сім’ї вистачало. Від нього жінка народила ще одну донеч-ку – Софійку. Утім чоловік ніколи не ділив дітей на своїх і чужих, як колись Юрій, який часом не дозволяв Степанові навіть за родинний стіл сідати разом із власними синами та доньками.
Тепер Галина дійсно почувалася щасливою і дякувала Богу за все, що трапилось, бо, маючи чималий життєвий досвід, могла реально оцінити, як то мати дійсно повноцінну люблячу родину.
А Юрій спився зовсім. Він почав усе частіше хворіти. Якось його забрали до лікарні у вкрай важкому стані. З’ясувалося, що одна легеня повністю відмовила. Потрібна була термінова операція. Однак грошей на неї у нього не було. Просив у батьків, але вони по-перше, були старенькими пенсіонерами і не мали заощаджень, а по-друге, ніяк не могли пробачити синові те, що так змарнував життя. Брати грошей також не дали, хоч матеріальний стан дозволяв їм виділити певну суму на допомогу хворому Юрієві.
А тим часом старший син Галини, який на той час уже мав власну родину і двох дітей, вирішив навідатись із Київської області, де зараз жив, до вітчима.
Він застав його повністю розбитим і зневіреним. Юрій був тверезим, пити не було з чого… та й здоров’я не дозволяло. Степана він не впізнав. Коли розговорилися і хлопець розповів про себе, чоловік повідомив про хворобу. Степанові стало шкода Юрія. Хоч він і пам’ятав усі знущання над матір’ю, хоч знав, що його самого той завжди недолюблював, але все ж серце стислось. Тому хлопець вирішив допомогти і оплатити лікування.
Юрія прооперували. Він плакав і цілував руки Степанові за все, що пасинок зробив для нього.
Минув рік. Хлопець знову вирішив приїхати до Тячева, зайшов у гості й до Юрія. Не повірив очам, коли побачив його на дивані п’яним. У хаті було брудно, всюди пахло алкоголем.
Степан не чекав, коли він прокинеться, тихенько пішов.
Та про свій вчинок не пошкодував. Принаймні, він був впевнений, що дав чоловікові шанс виправитись, розпочати нове життя. А те, що він ним не скористався, то вже його особиста справа. На жаль, на своїх помилках вчиться далеко не кожен.
Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
