Яким був для закарпатців гарячий січень 2014-го
Згадаймо, як це було
Під час Революції Гідності ми з чоловіком кілька разів їздили на Майдан. Доводилося «розриватися» між домом, дітьми і причетністю до вирішення майбутнього держави, яке для нас було надзвичайно важливою справою. 
Зима 2013-14 років видалася в Києві суворою, морозною. Особливо важко було вночі. Крім того, щоразу майданівці чекали і були готовими до атак з боку силовиків. Та найстрашнішим було інше – безрезультатність тривалого протистояння, те, що надалі все у державі залишиться без змін. А ще, щоразу залишаючи епіцентр подій, ми тривожилися, що за час нашої відсутності і всі інші учасники революції, втомившись від тривалого безрезультатного протесту, порозходяться по домах, так нічого й не добившись.
Кривавий День Соборності ми зустріли вдома, прикуті до екранів зі «стрімами». Відразу ж зібралися – і знову до столиці. Ще з потяга, під’їжджаючи до Києва, зрозуміли, що застанемо вже зовсім не той Майдан, який залишали тиждень тому. Густі хмари кіптяви підіймалися над столицею і були помітні здалеку. То не згасали вогнища з шин на Грушевського.
… Того дня Майдан прощався з Михайлом Жизневським. Взагалі, ім’я Михайло стало символічним для Революції Гідності. Саме в день Архістратига Михайла – 21 листопада – почалися перші протести на Майдані, що розгорілися в революцію. Саме Михайлівський собор став прихистком для юних революціонерів, котрі рятувалися від жорстокого переслідування беркутівці у ніч побиття студентів. Дзвони цього ж собору у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року будили столицю і кликали на підмогу майданівцям, котрих оточували загони силовиків. Одного з перших загиблих на Майдані теж звали Михайлом. Його відспівали у згаданому соборі, а потім на руках понесли на Майдан Незалежності, де повноводна людська ріка колихала, мов човен, труну з сином сусідньої держави, котрий поклав голову за майбутнє нашої. То була неділя, отож чергове багатотисячне майданівське віче оплакувало героя, мов рідного сина. Крізь власні сльози я бачила, як плачуть літні чоловіки і юні дівчата. Зі сцени Майдану тоді вперше оголосили як прощальну траурну пісню, вже добре відому всій Україні «Пливе кача по Тисині». Тодішній ведучий майданівської сцени Євген Ніщук повідомив, що ця пісня була Мишковою улюбленою, і,як виявилося, доленосною. «Гей, погину я в чужім краї…» Звідки білоруський хлопчина міг знати закарпатську тужливу пісню, пов`язану з трагічною історією нашого краю? Адже пісня про качу – це плач за молодими відчайдухами, що навесні 1937 року поклали голови за Карпатську Україну на Красному полі біля Хуста. Справа в тому, що морозяними вечорами на Майдані часто демонстрували історичні фільми про багатостраждальну долю України та її окремих регіонів. Були там епізоди про Крути, були й сторінки історії Карпатської України, на фоні яких забриніла зворушлива до болю пісня. Ті, хто близько знав Жизневського, розповідали, що, почувши вперше пісню про качу, Михайло відразу підхопив її, іноді наспівував. Видно було, що рядки пісні, як і кадри фільму, глибоко вразили хлопця. І от тепер ця тужлива балада стала останньою колисковою для героя, як згодом стане такою ж прощальною для сотень полеглих захисників України…
…Побратими сябра Мишка, скандуючи: «Герої не вмирають!», понесли його тіло від головної сцени Майдану до Європейської площі, до якої приєднується вулиця Грушевського, де й наздогнала куля цинічного снайпера молодого бунтівника. Крижані бурульки на кабінах обгорілих вантажівок, закіптюжена попона на пам’ятнику Лобановському біля входу до стадіону «Динамо», каскад барикад, за якими виднілися строї солдатів внутрішніх військ та загонів «Беркуту». З узвишшя їм було добре видно багатолюдну похоронну процесію. Про що тоді думав кожен з них? Чи наважиться котрийсь з учасників протистояння «по той бік барикад» колись поділитися своїми враженнями?
Дим над барикадами на вулиці Грушевського біля Європейської площі не згасав ні вдень, ні вночі. В ті дні велися якісь перемовини між керівниками країни та так званими лідерами Майдану, отож було оголошено перемир’я. Однак загони самооборони Майдану були постійно на чеку.
На одній з барикад на Грушевського майорів прапор Закарпаття – обгорілий, продірявлений кулями та осколками гранат. Отож, серед авангарду учасників революції були й наші земляки.
За останню барикаду – ту саму, за якою вже залишалася тільки лінія розмежування двох сторін протесту – будь-кого не пропускали. Там вже було небезпечно як для «екскурсії» чи спроби зробити селфі. Хлопці в балаклавах і камуфляжі гордо й поважно несли свою варту, мабуть, іще не здогадуючись, що «гра у війнушку» залишилася далеко позаду, а в недалекому майбутнього на більшість з них чекає справжня жорстока війна. Поки що ж центр столиці, а особливо її найгарячіше місце – вулиця Грушевського – виглядав як сюрреалістичні декорації до якогось бойовика чи фільму жахів. На двох чи трьох балконах багатоповерхівки, біля якої розгорталися найактивніші події, майоріли надписи велетенськими літерами, котрі можна було прочитати здалеку: «Здесь живут люди». Важко було собі уявити, як вони там живуть, адже прямісінько на ту будівлю безперестанку валили клуби чорного диму.
Все ж, попри суворі правила на Грушевського, мені тоді, наприкінці січня 2014-го, випала нагода побувати за останньою барикадою. Саме в ті, відносно мирні дні, була започаткована так звана хода матерів. Чималий гурт жінок старшого віку у супроводі священика декілька разів на день проходив до лінії розмежування, щоб спробувати по-материнськи поспілкуватися з хлопцями у чорних касках. На Майдані ходили розмови, що бійцям внутрішніх військ, що стояли на Грушевського, їхнім керівництвом подається викривлена інформація щодо учасників протесту. Радикали, екстремали, фашисти тощо – саме у такому світлі бачили учасників революції силовики. Ті ж самі ідеологічні прийоми згодом чорнитимуть увесь український народ в очах країни-агресора. Щоб розвіяти цей міф, спробувати донести істинну суть речей, і було організовано ту ходу. Священик та кілька десятків жінок, на грудях яких були прикріплені надписи «МАМА», підходили на допустиму відстань до щільного ряду силовиків, так само розтягувалися вервечкою навпроти них, і кожна намагалася поспілкуватися з котримось вояком. Пригадую, важко було знайти за маскою-каскою бодай одні «живі» очі. Звісно, силовикам було заборонено вступати в будь-який контакт. Але я чула, як жваво гомоніли щирі жіночки поруч, намагалися щось швидко розповісти хлопцям з внутрішніх військ, котрі діяли у відповідності до наказу від вищого керівництва. Все ж мені вдалося знайти ті самі очі, котрі не були «мертвими», як у багатьох військових поруч. Мені навіть здалося, що той юний хлопчина посміхався у відповідь і ледь помітно кивав головою, коли я розповідала йому про Мишка Жизневського, котрого ми щойно провели в останню дорогу – до аеропорту, звідки літак мав доставити тіло загиблого на рідну землю. Про дівчаток, що довбають бруківку, не шкодуючи манікюру, про бабусь, які не можуть всидіти в теплі, в добрі, і намагаються бодай чимось бути корисними, бо не хочуть рабського майбутнього своїм онукам. Він не відводив погляду, дивився мені у вічі і ледь помітно посміхався. Та наше спілкування тривало всього декілька хвилин, бо після кожного візиту ходи матерів керівництво вевешників відразу організовувало ротацію, просило нас іти геть, бо хлопцям час поїсти і відпочити. Що характерно, до започаткування таких походів ротації не відбувалися упродовж цілого дня, це було добре видно з боку «нашої» частини вулиці Грушевського, адже стрій силовиків було видно, як на долоні – непорушний і незворушний. Чи донесли ми тоді бодай якусь крихту розуміння до керованих військових, чи запалили якусь іскорку непокори до злочинних наказів? Один Господь те знає. Та хоча б принаймні трохи полегшили долю тих хлопців, які змушені були стояти впродовж багатьох годин на морозі, не ївши й не пивши. Бо то на «нашій» стороні за барикадами волонтери безперебійно приносили гарячий чай, каву, пиріжки, бутерброди. А військовим хоч і пропонували, та їм по статуту було заборонено не те, щоб прийняти щось від цивільних, а навіть говорити з ними.
«Я буду молитися за тебе, хлопчику!» – встигла я гукнути «своєму» солдатику, поки стрій не пішов геть на ротацію. Та й нам, ході матерів, було вже час повертатися назад…
Валентина Жук
Фото Степана Жука
