Безногого закарпатця покинула жінка. Помирав у порожній квартирі
Юрій лежав на підлозі у своїй маленькій однокімнатній квартирі. Закрившись ковдрою він важко стогнав, пересилюючи невимовний біль у грудях. Здавалося, що при кожному вдихові свідомість розривалася навпіл.
Сусідка Галина саме пішла до себе, аби викликати «Швидку». Жінка періодично навідувалася до нього, аби принести щось поїсти чи дати ліки. У нього було запалення легенів. Про своє здоров’я він не дбав уже дуже давно. Здавалося, що стара полуплена стеля хиталася, на розбитому вікні неначебто вигиналися останки скла… Від високої температури перед очима Юрія проносились якісь марення, а точніше – він бачив перед собою власне життя… ніби у фільмі,пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Ось він малий… весело йде із друзями у ліс по гриби. Ось ганяє м’яча на поляні, ось вилазить на високого дуба. Безтурботне дитинство промайнуло швидко… школа, училище, армія… І тут серце чоловіка стислося. Важкі згадки на мить повернули його до дійсності.
— Зараз приїдуть, – заспокоювала сусідка, що знову зайшла до маленької кімнати, в якій було розкидано все майно чоловіка – лахміття, а точніше більш ніж десятирічна одежа, стілець і письмовий стіл. У оселі був сморід і багато порожніх пляшок із-під алкоголю.
Юрій відкрив очі, подивився на Галину і знову поринув у марення.
Зима. Сорокаградусний мороз. Південь Росії. Саме там він служив колись. Батальйон виконував спеціальне доручення і йому, двадцятирічному парубку із Виноградіщини, довелося пробиратися крізь нетрі, непролазні лісові зарості з особливим завданням. І він пішов. Розмови там були зайвими. За спиною простяглося довжелезне поле. Міцний ланцюг дерев заплутував хлопця, виникало відчуття, буцімто гілки сплелися, як людські руки, створюючи своєрідне зачароване коло, чіпляючись за шинель, чоботи, шапку, розриваючи військове обмундирування. Він уже подер і руки, і ноги… На шкірі виднілися сліди крові. Але він терпів, бо неодмінно мав виконати доручення. Підвести солдат просто не мав права. Потрібно було прорватися.
Юрій пройшов уже десятки кілометрів, хоча кожен крок у майже метровому снігові потребував неабияких зусиль. Куди ж далі?Всюди був ліс. Невже заблукав? Уже давно перед ним мала показатися річка, та її не було. А може її просто запорошило? Може вона опинилася під заметами? Але хоча б він мав побачити будиночок лісника. Та не було й його. Невже він пішов не в тому напрямку? Що тепер буде? Як повернути назад? Де він?
Холодний піт виступав на скронях Юрія. Періодично він повертався до тями і знову провалювався у спогади, які тиснули на підсвідомість…. Відпустити минуле він так і не зміг… Усе ще боліло те, що довелося пережити багато років тому.
— Випий! – простягнула Галина склянку води.
Але чоловік її не чув. Подумки він був далеко… у тайзі…
Тоді, так само як і тепер, він лежав у пекельних роздумах. Просто знесилився, зневірився і вирішив віддатися на милість долі.
— Хай буде те, що має бути. Я готовий до всього, – казав він. —Якщо треба прийняти смерть, я її прийму.
Але Юрій не помер. Його знайшли. Доправили до шпиталю. Проте ноги він обморозив так, що їх довелося ампутувати. Одразу обидві. Після цього солдата відпустили додому. Рідні хлопцеві не надто зраділи. За ним потрібно було постійно доглядати. Сам він обслуговувати себе не вмів, а брати і сестри були зайняті своїм життям. Батько ж помер ще за місяць до його народження – прибило у лісі дерево, а мати померла від серцевого нападу, коли йому щойно виповнилося шістнадцять. Після трагедії ж хлопець почував себе в рідній хаті зайвим. Юрій не хотів нікому завдавати незручностей. Поїхав із дому назавжди. Притулок знайшов у Хусті.
— Вони повинні бути вже з хвилини на хвилину. Все буде добре! – тримала чоловіка за руку сусідка, намагаючись підбадьорити.
— Так! – простогнав Юрій.
— Я тобі принесла гарячого чаю. Випий хоч це! – шепотіла турботлива жінка.
Чоловік через силу зробив кілька ковтків і подякував за чуйність.
— Казала я тобі не водитися з нею. Знала, що до добра не доведе. Ти ж не хотів слухати, думав, що заздрю. Я зразу бачила її наскрізь. Шльондра! Вона використовувала тебе! – бубоніла Галина.
— Облиш, – важко вимовив Юрій. – Я хочу побути один.
— А ти й так весь час один… Як не набридло, – зітхнула сусідка.
— Будь ласка…
— Гаразд. Я піду. Але не на довго.
Знову нахлинули нелегкі спогади.
Її, Надію, Юрій зустрів, коли здавалося, що життя почало налагоджуватися. Після переїзду до Хуста чоловік жебракував. Не мав даху над головою. Ночував під залізничним мостом просто неба. Якось на вулиці до нього підійшов незнайомець. Він дав більше грошей, ніж вдавалося заробити за тиждень… почав розпитувати про те, що підштовхнуло до випрошування милостині, як став інвалідом… Юрій розповів усе як було. Виявилося, що той галантний чоловік у діловому костюмі – начальник районного відділу соціального забезпечення. Він пообіцяв допомогти. І слово стримав. Взяв нещасного жебрака на роботу сторожем, вибив йому квартиру через свої партійні зв’язки… хоч і однокімнатну, зате в хорошому районі і на першому поверсі, затишну та гарну. І більше ніж два десятиліття все було тихо і спокійно, аж поки в житті Юрія не з’явилася Надія… Він вважав її дійсно надією… на краще майбутнє. Вони познайомилися в кафе, куди навідався пообідати чоловік. Жінка звабливо поглядали на нього і він вирішив познайомитись. Пригостив вином. Далі вона запропонувала провести його додому. Оскільки був вихідний і Юрій нікуди не поспішав, то охоче погодився побути наодинці із новою знайомою. Після цього вони бачилися часто. Юрій розумів, що закохався… і невдовзі вони почали жити разом. Але жінка полюбляла алкоголь і щовечора влаштовувала застілля. У його хаті постійно були гості – приятелі Надії. Гулянки тривали до ранку. Поступово у пияцтво затягнувся і Юрій. За постійні прогули невдовзі він втратив роботу. Але чоловік був готовий на все, тільки б не втратити її… жінку своєї… як йому тоді здавалося… мрії. Та залишившись без засобів існування, без грошей, Надія почала змушувати Юрія жебракувати. Вдосвіта сама вивозила його на одну з центральних вулиць міста, а ввечері забирала. Куди жінка зникала на цілий день Юрій і гадки не мав. Зароблені кошти вона одразу відбирала і пропивала… А коли чоловік серйозно занедужав, кохана просто заявила, що йде від нього, бо знайшла іншого, молодшого і багатшого.
У коридорі почулися кроки.
— Надія! – крізь напівсон прошепотів Юрій. – Ні… Галина… або лікарі…
У кімнату зайшли двоє людей у білих халатах.
— Ви – ангели? – знов поринаючи у забуття запитав чоловік.
— Ні. Ми – медики, – усміхнулися двоє молодих високих чоловіків. – Що вас турбує?
—Важко дихати. У грудях пече. Температура… А ви дійсно схожі на святих…
Один із лікарів узяв слухавку.
— Дихайте! Не дихайте! Дихайте! Глибше! Ще! – командував він. – Вам потрібно на стаціонарне лікування. Візьміть із собою необхідні речі.
—У мене нічого немає, — зітхнув Юрій і знову провалився у спогади…
Надія… чому ж їй весь час потрібні були тільки розваги? Чому вона сказала, що йде саме тоді, коли йому було так погано, чому він їй так довго вірив… Не раз, мокнучи у візку під дощем, цілий день чекав на неї… не раз заспокоював її, коли хильнувши зайвого, говорила про колишнього коханого і про втрачену молодість…
Отямився чоловік уже в палаті. Йому саме вводили якісь препарати. Як його доправили до лікарні – не пам’ятав. На сусідньому ліжкові лежав хлопець років 18.
— У тебе що? – поцікавився в юнака.
— Астма.
— Такий молодий, а вже недужає, – подумав про себе Юрій.
Раптом у очах потемніло, а в грудях сильно закололо.
— Кінець – подумав Юрій. – Можливо там, у інших світах не знатиму тих страждань, які довелося пізнати в цьому житті.
Оксана ПРИЙМАК, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
