Якою є закарпатська пральна машинка, – від письменника з гумором
Чорт його зна, що з тією технікою. Воно, звичайно, справа добра і корисна. Дуже жити допомагає, вивільняє енергію і час. От тільки врешті-решт помічаєш, що стаєш її рабом: вже не той чи інший апарат служить тобі, а ти йому. Почуваєшся просто якоюсь приставкою до тієї машини, її додатковим периферійним пристроєм, без якого, в принципі, можна і обійтися. Самооцінка у тебе відразу знижується. Хочеться довести собі, що ти нічим не гірший за ту залізяку. Коротше, завершується тим, що купуєш нову, ще складнішу і крутішу, а відтак усе починається знову. Хоча це ще не найгірше. Бо бувають речі, які взагалі на голову не налізуть, пише закарпатська газета “НЕДІЛЯ“.
От купили ми своїй бабці пральну машинку. Вона нарадуватися не могла. Живе на окраїні міста, має власний колодязь, викопаний ще її далекими пращурами. Усе життя прала руками, та здоров’я уже не те. Коли побачила, як хвацько машинка сама справляється, спершу не повірила. Потім звикла і вже не могла без неї. А незабаром повернула її нам, та ще й з таким дивним виразом обличчя. Переляк там боровся із насолодою і здивуванням.
Виявляється, що якось вона прала. Ніби й нічого такого – постільна білизна, пара рушників. Машинка завжди у неї була недовантажена, стан ідеальний. Двері на подвір’я були відкриті. Погода ясна сонячна – така, що промені аж у душу заглядають. Раптом ґаздиня почула знадвору незнайому бесіду. Якоюсь зовсім екзотичною мовою – ніби пташки цвірінькають, хоча і відчутно, що голоси людські. Але самих мовників не видно. Стара, звісно, налякалася, обійшла усе своє обійстя, нікого не знайшла, але голоси не вщухали. Подумала, що то може від машинки такий ефект бути. Спробувала виключити, але та не спрацювала. Ніби хтось торкнув її за плече – так ніжно-ніжно, як мама у дитинстві.
Виглянула на вулицю, а там окрім сонечка всюди ясні зорі світять і навіть райдуга на ціле небо. Далі небом почали літати різні птахи – такі, яких вона ще не бачила. Покружлявши над хатою, вони сідали просто на її подвір’я. Бабця подумала, що то мара, аж сипонула їм крихти, а ті слухняно почали дзьобати. Значить, не привиди, а таки живі. Услід за ними до хвіртки стали заглядати люди і різні двоногі тварини – як ото їх діти малюють. Усі були дуже по-чудернацьки одягнуті, щось співали і демонстрували різні акробатичні номери. А машинка усе собі гудить.
Бабця закрилася подалі від гріха у хаті, але потім цікавість перемогла. Вона підійшла до вікна і довго дивилася через вікно на те, що відбувається назовні. Там вирував якийсь Діснейленд. Бабця раптом відчула себе зовсім малою дівчинкою, і такою щасливою, як ніколи у житті, повна ейфорія. Вона навіть зробила кілька знімків на подарований нами телефон. Стара завжди була людиною цілком прагматичною, раціональною, як більшість закарпаток. Ціле життя завзято працювала, покладалася виключно на себе саму. Тільки нещодавно почала собі дозволяти розслабитися – ми її до того усіляко підштовхували, знайомили з різними побутовими новинками. Та, виявляється, бувають люди, які несумісні з технікою. Ніби все і працює, але ефект якийсь несподіваний.
Від напружених емоцій бабуся аж задрімала. А коли прокинулася, машинка вже виключилася. За вікном усе було як завжди. Ми ще подумали: може там якийсь пральний порошок лівий, психоделічний. Ні, найзвичайнісінький – у нас самих такий. Та й проти знімків на телефоні не попреш, бо припустити, ніби бабця сама освоїла якісь хитрі комп’ютерні технології і закачала собі отой фантастичний фестиваль – це вже зовсім… Але вмикати ту машинку вона більше не наважувалася, бо хто зна, куди її закине наступного разу!
Привезли ми машинку собі додому. Не знаю, у нас нічого подібного не відбувалося. Чи то у багатоповерхових будинках уся та чортівня не спрацьовує. Чи вода з водогону не підходить для такого діла – тільки колодязна. А швидше за все, ми самі вже якісь не такі. Бабця бодай у дитинстві вірила в усілякі казки, сусідній ліс був для неї сповнений всякої нечисті. А ми, її онуки, від самого дитинства знали, що то все вигадки. То нас уже нічого не бере – ні гіпноз, ні кінематограф. А жаль…
Сергій ФЕДАКА, газета»НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
