Закарпатський фехтувальник розповів, що дуелі відбирали більше життів, ніж війни
Гейза ОРЕМУШ: «Треба «переколоти» 150 спортсменів і стати першим».
Шабля, рапіра, шпага… Від цих слів віє середньовічною романтикою і чомусь перед очима вимальовуються справжні запеклі поєдинки. Утім ця холодна зброя у моді досі, щоправда, тільки у спорті.
Сьогодні у прес-центрі закарпатської газети «НЕДІЛЯ» побував справжній мушкетер. Під час наших «Недільних бесід» фехтувальник, спортсмен і тренер Гейза ОРЕМУШ розповів багато цікавого про мистецтво володіння холодною зброєю, про власні таємниці та про закарпатський спорт.
Пане Гейзо, спорт, яким Ви займаєтесь, навіває щось середньовічне… лицарські турніри, мушкетери, наприклад. Ви романтик? Чому обрали саме фехтування?
Це трапилось випадково. Свого часу у дитинстві на секцію фехтування привела мене знайома, дочка батькового начальника. Спочатку мені сподобалося, але минув місяць і, як усіх дітей, почали боліти ноги, руки. Тому сказав батькові, що більше займатися не хочу, мені важко, вже набридло. До того ж, почалися літні канікули. А восени, коли прийшов час іти на тренування, батько спитав, чи піду. Відповів, що ні. Але тренер почав надзвонювати і батькові так уже набридло виправдовуватися, що дав мені трубку й сказав, хай сам пояснюю йому, чому передумав займатися. Мені було років 9-10. Поговорив я з тренером і наступного дня був уже в залі. Й так залишився у цьому спорті до цих пір.
Щодо романтики, то так, є щось таке у фехтуванні. Цей спорт називають мушкетерськими іграми.
Поява в XVI столітті легкої довгоклинкової зброї, яку завжди можна було носити при собі, пробудило сильну спокусу пускати її в хід у будь-якому випадку. Дуельні поєдинки відбирали свого часу більше життів, ніж війни. Мистецтво володіти зброєю стало не тільки запорукою виживання, а й способом життя. Шпага – покровителька, заступниця, суддя і спокусниця – вирішувала будь-які конфлікти. Поєдинок фехтувальників завжди викликав жвавий інтерес у глядачів, повністю поглинаючи їхню увагу. Йшли роки, і поступово фехтування втратило статус життєво важливого вміння. Однак воно дожило до наших днів. Мистецтво наносити і самому не отримувати уколи наразі перетворилося на спорт. Але присмак тієї первісної романтики залишився досі. Тут боротьба ведеться чесно, без будь-яких брудних прийомів.
Із Анатолієм Гереєм дружите? Що можете про нього розказати?
Звісно. Я ріс із ним у одному залі. Хоч він старший за мене на чотири роки, та пам’ятаю його з дитинства. Він завжди був прикладом для мене. Про Анатолія можу сказати, що завжди був дуже працелюбним і його здобутки це підтверджують краще за слова.
Хоч Ви – ужгородець, але працюєте тренером у Мукачівській Академії фехтування…
Так. Уже третій рік треную діток. Мукачівська Академія фехтування – це відносно молода організація. Хоча загалом фехтування в Мукачеві має досить хороші традиції, але через життєві обставини деякі тренери виїхали за кордон. Тож на певний час цей спорт занепав. Зараз фехтування вирішили відродити і ми багато працюємо з молоддю. Загалом на Закарпатті цей спорт розвивається лише в Ужгороді та Мукачеві.
І яким, на Вашу думку, повинен бути тренер у спорті? Якщо до вчителя школи вимога – гуманність, то до вас – дисципліна? У Вашій сфері потрібно бути диктатором, щоб вихованці досягли вагомих результатів під час поєдинків? З дітьми потрібно бути суворим?
Залежно від віку. Звичайно, до витримки дітей потрібно привчати. А як же без неї! Але диктатура не проходить. Поки вихованці маленькі, з ними треба поводитися, як із дітьми. Коли ж підростають, стають підлітками, починають брати участь у різних чемпіонатах Європи, України, то слід робити ставку на дисципліну. Вона є запорукою успіху. А тренер є тренером у останню чергу, часто – нянька, тато, мама для дитини, друг і порадник. Десь треба і сльози витерти, і курточку одягнути, щоб дитині не було холодно, і вислухати про наболіле у школі. Всі чемпіонами і так не будуть, але важливо, щоб потім у випускника залишилися теплі спомини і щоб та дитина стала людиною, була розвиненою, вихованою і хорошою.
А чи є між учнями такі, які кажуть, що бачать себе лише у спорті, які готуються до професійної кар’єри?
Думаю, усвідомлення приходить із часом, але є такі, у яких фехтувати виходить краще за інших і їхні мами кажуть, що діти їм зізнаються, що мріють стати олімпійськими чемпіонами і обіцяють купити собі машину, батькам хату. Це і тішить, і веселить.
Як виглядає закарпатська команда фехтувальників та тлі інших?
Чудово. Буквально нещодавно ми повернулися з чемпіонату України, де дві наші команди – і чоловіча, і жіноча здобули бронзові нагороди, а в особистих заліках Олександра Лазаренко також виборола третє місце. Це є прекрасним показником рівня. Майже немає такого спортивного заходу в Україні, із якого б ми не поверталися з медалями. І це лише здається, що нагороди легко даються, насправді все не так. Це ж треба «переколоти» 150 інших спортсменів і стати першим… а всі, до речі, так само тренуються, готуються до важливих поєдинків, мають майже рівні сили.
Зі шпагами якось традиційно більше уявляються хлопці, але зараз є чудові спортсмени і між жінками-фехтувальницями. Скажімо, Ольга Харламова. Чи є між Вашими вихованцями дівчата? Які до них вимоги? Такі ж як і до хлопців?
До мене в Мукачеві майже лише дівчата й приходять. Хлопців чомусь дуже мало. Та й фехтування – універсальний вид спорту, що підходить і для дівчаток, і для хлопчиків. Успіхів можуть домагатися і ті, і інші… і навіть змагатися між собою. Ця гра не є травмонебезпечною, вона позитивно впливає не тільки на фізіологічний розвиток дитини, але й на інтелект. Розвивається швидкість реакції, швидкість мислення і аналітичні якості, адже потрібно бути завжди напоготові і швидко прогнозувати хід противника. Потрібно, спостерігаючи за опонентом, виявити його слабкі місця і побудувати виграшну для себе лінію. Тому я б не ділив фехтування на чоловіче й жіноче.
Власний перший поєдинок пам’ятаєте?
Звичайно!
А чим саме він залишився у спогадах?
Це були обласні змагання в Ужгороді на базі дитячої юнацько-спортивної школи «Динамо». Мені тоді було 10 років. Я інтенсивно тренувався. Дуже хотів здобути медаль. Але програв бій старшому за віком десь на 2-3 роки супернику. Я дуже засмутився, плакав. Але тренер пішов на хитрість, купив мені шоколадку і коли нагороджували переможців раптом викликали мене. Вухам своїм не повірив! Як таке може бути! Та тренер придумав для мене спеціальну номінацію. Тому мені, як наймолодшому і найбільш спраглому до перемоги учаснику, урочисто вручили заохочувальний солодкий приз. Це було дуже приємно і стало великим стимулом для подальшої роботи над собою в майбутньому.
Чи можна травмуватися під час змагань, тренувань? Адже працюєте з гострими предметами.
Зараз, слава Богу, розвиваються технології, тож фехтування є безпечним. Екіпірування виготовляється з тканини кевлар, із якої роблять бронежилети. Тобто, коли ламається клинок, людина залишається неушкодженою. Максимум може бути синець. Але спорядження має свій вік і воно не повинно служити спортсмену більше десяти років.
А де його можна придбати? І чи екіпірування купують батьки?
Так, батьки. Спортивна школа видає вже більш дорослим спортсменам, які мають здобутки. А весь дитячий спорт зараз лягає на батьківські плечі. Придбати ж спорядження не проблема, є всюди.
Якими якостями має володіти фехтувальник? Як виховати чемпіона?
Гадаю, особливого секрету немає, просто всі ми різні. Перед тренером, скажімо, стоїть десять учнів, усім він однаково пояснює, до всіх застосовує одинакові педагогічні прийоми, але при цьому один фехтує, а інший ні, один виступає слабо, а інший – перемагає. Для прикладу, у 60-ті роки НАСА проводило дослідження серед космонавтів, хотіти вибрати для них якийсь один вид спорту, який буде найважчим. І вийшло так, що за більше ніж 150-ма критеріями фехтування виявилося найскладнішим. Тому однозначно щось сказати щодо методик виховання чемпіонів не можна.
А чим фехтування є корисним для здоров’я?
Не хочу перехвалювати, але фехтування розвиває все, це – один з найкращих видів спорту. Його ще називають аристократичним, або розумним спортом. Крім власне володіння зброєю фехтувальник повинен навчитися володіти тілом і психікою. Вирішуючи умовну задачу постановочного бою, людина має розвинути навички управління собою в стресовій ситуації. До того ж, фехтування сприятливо впливає на серцево-судинну систему, організм стає витривалим і загартованим, підвищується імунітет, тренується дихальна система, розвивається самоконтроль і стресостійкість, розвиваються усі групи м’язів, як верхні, так і нижні кінцівки, гнучкість тіла, реакція, швидкість мислення. У подальшому житті це все дуже допомагає, дозволяє організму легше справлятися з різними потрясіннями, нервозністю і поганим настроєм.
А що скажете про здоровий спосіб життя, здорове харчування? Що радите їсти дітям?
Безумовно, але це вже в більш дорослому віці рекомендується, коли кожна маленька деталь має значення для загального результату. Важливе і правильне харчування, і здоровий сон, і правильне дозування тренувань. Дітям, поки вони маленькі, бажано їсти все.
А чи звертаються дорослі? Чи хочуть навчитись фехтувати?
У нас фехтування серед дорослих тільки зароджується. В Україні з любителями практично займаються лише в Києві, у Дніпрі, Львові та в інших великих містах. Закарпатці поки що про це мало що знають, але сподіваюсь, через кілька років цей спорт стане популярним серед любителів і у нас. За кордоном дорослі з задоволенням приходять на тренування. Там багатьом уже набридли зали, залізо і біг, хочеться чогось незвичного. Вікових обмежень для фехтування немає, можна почати займатись і в 50 років. Головне – бажання і здоров’я.
Тобто вік не має значення?
Ні. Абсолютно. Більше того, на змаганнях серед ветеранів у нас є категорія 80+. Маємо навіть представника зі Львова Василя Шуберта з кафедри фехтування, який неодноразово вигравав цей чемпіонат. І йому вже більше 80 років. Якщо людина добре почувається, то чому б їй не продовжувати займатися спортом.
З Вашої практики, чого батьки чекають від тренера? І наскільки вони готові покладатися на нього і довіряти йому?
Батьки бувають різні. Одні все розуміють, інші ставлять вимоги. Комусь цікавий спортивний результат, а комусь, щоб дитина добре почувалася і корисно цікаво проводила час. Тож тим батькам, які хочуть одразу мати чемпіона, доводиться пояснювати, що все не так просто, спорт – це цілий процес, коли до результату потрібно йти роками. Головне – не тиснути на дітей, не переконувати їх, що вони мають лише вигравати, бо в житті буває по-різному. Із таким натиском можна відбити навіть у дуже здібної дитини взагалі бажання займатися.
Фехтування – дорогий спорт?
Так. Якщо людина хоче серйозних результатів, то треба витратитися. Наприклад, лише клинок колись коштував 50 гривень, а тепер – 400. Різниця очевидна. Але екіпірування якщо купувати не зразу, а поступово, це не так серйозно «вдарить» по кишені.
Як спортсмену побороти лінь? Адже є таке, що не хочеться йти на тренування.
Скажу про себе. Коли мені не хотілося, батько завжди казав: «Усе. Ти обрав стежку, треба йти до кінця». Головне, якщо дитині лінь, привести її в зал, а там уже тренер зуміє зацікавити. Я бачу, коли моїм вихованцям важко, бо в школах учнів сильно перенавантажують, тож у такі дні даю завдання у ігровій формі.
Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтесь у вільний час, які маєте захоплення, куди подорожуєте?
Вільного часу в мене не багато, весь час заняття, тренування, поїздки по Україні, за кордон. Подорожі – в основному робочі. Але дуже люблю рибалити, також мені приємно зустрітись та поспілкуватися з друзями, приваблює активний відпочинок на природі.
Пригадайте веселий смішний випадок із життя.
Якось у студентські роки я приїхав на кілька днів додому. Повертався у Львів уже перед самим іспитом. Їхав додатковим поїздом, яким не звик їздити. Мав прибути на станцію о 4 ранку. Було дуже холодно, я закутався і заснув, але перед тим попросив провідника розбудити мене у Львові. Прокинувся сам. Дивлюся у вікно – світло, хоча о такій порі мало бути ще темно. Думаю – щось не так. Іду до провідника – спить. Питаю, що де ми, мені називають Здолбунів. Цікавлюся, чому мене не розбудили. У відповідь тиша. У мене паніка. Львів я проїхав. Іспит на 11 годину. Вибіг із поїзда, йду на вокзал, взяв квиток. Уже 8 годин. Телефоную викладачу, що буду десь на 12-13, прошу дочекатися мене. На коліях – дві електрички. Я застрибаю в одну з них. Питаю від чоловіка чи вона на Львів, він байдуже каже, що так. Розслабився, сів, їду, перечитую книжку. По часу вже маю до Львова під’їжджати, але перед тим мене насторожило, що на попередній станції всі вийшли. Потім підходить провідник і питає, що куди їду. Відповідаю. Він здивовано каже: «Який Львів, це – Могилівка». Я знову не туди поїхав. Врешті-решт поїхав звідти до Рівного, а потім вже автобусом – до Львова. Іспит я склав уже аж наступного дня. На той час мені не дуже весело було, але зате тепер згадувати смішно.
Спасибі за розмову! Успіхів Вам, перемог і тільки позитивних життєвих історій.
Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
