Як закарпатець утік від відповідальності перед законом, але не перед Богом
Чоловік схопив за комір хлопчика, почав бити його головою об дерево і нервово кричати, що інвалідів потрібно ізолювати від суспільства, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Здається, про них заговорили… На Закарпатті навіть у селах протягом останніх років встановлюють панадуси і на приватних, і на державних установах, влада дарує їм сувеніри на день інвалідів, організовує безкоштовні обіди. Так, суспільство вважає, що особливі діти захищені, про них піклуються, думають. Але це, на жаль, тільки ілюзії. Вони завжди були і залишаються багато в чому обмеженими у суспільстві. Такими вже є гіркі реалії життя.
У той день я стояла біля пішохідного переходу, чекала знайому. Вона зателефонувала, щоб повідомити, що затримається на хвилин десять. Щоб згаяти час (чекати не люблю найбільше), почала вдивлятися в перехожих. Особливу увагу привертають діти. За моєю спиною школа-інтернат для дітей зі зниженим слухом, навпроти стоматполіклініка. Мимоволі зупинилася поглядом на хлопчикові років 10, який, не подивившись на світлофор, навіть на дорогу, почав перебігати вулицю. Так, на зебрі, але справа на нього нісся автомобіль. На щастя, то не була година пік. Водій, побачивши силует, почав сигналити, щоб хлопчик повернувся… Дорога слизька, гальма могли підвести. Але дитина не чула і бігла далі. Водій викрутив кермо і врізався в дерево. Він знав, що накатом понісся б прямо на хлопчика. Розбивши лобове скло, як звір, вискочив із автомобіля. Природно, що він був розлючений, у цій ситуації його можна зрозуміти. Але те, що відбувалося далі, не можна взагалі зрозуміти.
З джипа вивалився чолов’яга зростом під два метри і вагою десь під 150 кг. Схопив за комір маленького худенького незнайомця і почав бити його головою об стовбур клена. Я не витримала, не могла не втрутитися… Намагалася пояснити чоловікові, що дитина глуха, що не може почути сигнал. Здоровань на всю горлянку почав кричати на мене, що якщо хлопчик навіть глухий, то не сліпий… і взагалі, цих інвалідів треба ізолювати від суспільства. Поруч було багато перехожих. Вони, повідкривавши роти, стояли і дивилися, ніхто не бажав втручатися в діалог. Силою намагалася відтягнути чоловіка від дитини, але мої сили, як укус комара, в порівнянні з ним. Він все ж перестав бити хлопчика і переключився на мене. Слава Богу, хоч увагу відвернула.
– Слухай, якщо будеш пхати носа, куди не слід, я зараз тобою так товкти дерево буду, – почав залякувати.
Відповіла йому, хай спробує, але це доведе не його силу, а покаже обмежені розумові здібності.
Роззяви не відходили. Чекали кульмінації. Буквально за кілька секунд з нізвідки з’явилося зо двадцять нових глядачів – ромських жінок із дітьми.
Одна з них підійшла і почала проклинати водія, мовляв, за те, що побив хвору дитину, прокляне його до сьомого покоління, а потім вийняла з куртки телефон і задоволено повідомила, що має в поліції цімбору, зараз йому зателефонує, хай приїде і розбереться.
Почувши про правоохоронців, чоловік спробував сісти в машину і поїхати. Нарешті він відпустив зі своїх величезних рук тремтячого хлопчика. А смаглява ромка з усіх сил намагалася його затримати. Їй допомагали й інші. Здійнявся ще більший галас.
Тим часом дитина щось показувала, але ніхто не розумів що саме. Тільки одна маленька чорненька дівчинка, ніби читаючи його жести, повідомила, що хлопчик втратив слуховий апарат. Як же діти розуміють один одного!
Натовп одразу кинувся шукати слуховий апарат. А водій, скориставшись метушнею, тихенько сів у автомобіль і втік.
Ніхто, абсолютно ніхто не додумався записати номери і звернутися до поліції. У тому числі й я.
Натовп швидко розійшовся. Залишились тільки роми. Одна з жінок оглянула голову дитини і махнула рукою.
«Нічого серйозного немає! До лікарні йому не треба», – зробила висновок вона.
На щастя, слуховий апарат знайшовся, він був цілим і неушкодженим. Хлопчик забрав його і пішов.
Ця історія вже майже забулася, адже відтоді минуло років 15. Той випадок, напевно, ніколи б не пригадався, якби днями я не зустріла того ж чоловіка. Не впізнати його було неможливо. Він не змінився зовсім. Ішов вулицею міста пішки і… штовхав інвалідний візок, у якому сидів хлопчик років 10, майже такого ж віку, як був той, головою якого колись цей здоровань перевіряв на міцність стовбур дерева. Хотілося підійти, заговорити, спитати, чи ще все у нього така ж думка про людей із фізичними вадами. Але стало шкода і його, і невинну дитину.
Не дарма кажуть, що життя – бумеранг, за всі вчинки рано чи пізно кожному з нас доводиться платити. Він втік від відповідальності перед законом, але отримав набагато гірше покарання.
Марія УЖАНСЬКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
