Ужгородський історик і археолог розповів про сенсаційні таємниці Невицького замку
Олександр Дзембас – людина добре відома далеко за межами Закарпаття. Історик і археолог, дослідник і охоронець Невицького замку розповів закарпатській газеті «НЕДІЛЯ» про збереження архітектурних пам’яток та про сенсаційні відкриття під час розкопок у Невицькому.
– Коли Ви зацікавились Невицьким замком?
– Після закінчення університету, мені запропонували залишитися, вступити до аспірантури і працювати науковим співробітником.
Тоді випускникам вперше можна було собі згідно з рейтингом вибрати місце для роботи. Місць в Ужгороді не було, найближче місто, куди можна було потрапити – це Берегово чи Хуст. І я собі вибрав за розподілом далеке село, щоб однокурсникам дістався кращі населені пункти. Це була Німецька Мокра. Повернувшись з археологічної експедиції дізнався, що вільних місць у лабораторії немає. Я – до ректора. Він порадив поїхати туди, куди маю направлення, а на наступний рік повернутися до Ужгорода. Та випадково я зустрівся з друзями, ми розговорилися і вони звернули мою увагу на те, що в мене є спортивна кваліфікація і я можу знайти роботу через Закарпатський Центр туризму, який тоді називався станцією юних туристів і підпорядковувався Міністерству освіти. Правда, там мені повідомили, що вільних робочих місць для спортивного напрямку немає. Але розповіли, що у них є напрямок археології і навіть вакантна посада. Таким чином я й потрапив у Центр туризму. Вивчив програму і зрозумів для себе, що там є чудова база для того, аби створити повноцінну археологічну науково-дослідну експедицію. Базою є саме школярі, яких можна залучати до серйозної наукової роботи і таким чином поступово формувати із них майбутніх фахівців. На той час моєю темою були городища, тобто, розвиток і історія фортифікації в Карпатському регіоні, а саме – у верхньому Потиссі. Шляхом тривалих археологічних досліджень виявилось, що більшість середньовічних замків нашого краю розташовані там, де колись існували більш давні городища.
Давнє населення колись вибирало топографічно найбільш вдалі місця з точки зору захисту. І лише згодом вже у середньовіччя на тих місцинах почали зводити замки. Вони здебільшого знаходяться на висотах. Це – Ужгородський, Мукачівський, Хустський, Невицький замки. Коли я займався цією темою, досліджував дуже багато городищ в різних куточках Закарпаття. Я був змушений вивчати й еволюцію фортифікаційних споруд починаючи з епохи бронзи, раннього заліза, римського часу і аж до Середньовіччя. У 1991 році випадково, коли проводив археологічні розкопки в Невицькому замку, я став свідком роботи комісії з оцінки пам’ятки, для можливого подальшого зміни власника. Законодавство щодо збереження історико-культурної спадщини і на той час було досить суперечливим і тема була болісною вже тоді. Методика подібної оцінки, тоді ще не була розроблена. Мене шокувала пропозиція одного з членів комісії визначити вартість об’єкту за вартістю кубатури каменю. Про історичну та археологічну цінність пам’ятки мова не велась взагалі. Я зрозумів, що пам’ятки замкової архітектури потрібно ретельно дослідити, з’ясувати реальні межі їхніх територій, історичну та наукову цінність. До цього в області цим практично ніхто не займався. Хтось це має робити?! Починати треба… і вже!
Отже, я самостійно змінив наукову тему і почав займатися пам’ятками замкової архітектури у тому числі і Невицьким замком.
Це було цікаво і корисно. Потрібно було організувати сталу експедицію, ми планували залучати до роботи виключно своїх вихованців – гуртківців (м. Ужгород) сучасного Центру туризму . Згодом долучились і школярі з інших регіонів Закарпаття. На нашу роботу звернули увагу і в Українському державному Центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді. Нам запропонували організувати і провести Всеукраїнську школу-семінар керівників археологічних секцій, щоб вони попрацювали разом з дітьми. Це було своєрідним тренінгом. Чому це було запропоновано саме нам ? Справа у тому, що на той час я був чи не єдиним археологом, який мав певну наукову кваліфікацію та дозвільні документи та який працював у системі позашкільної освіти, адже паралельно трудився науковим співробітником в УжНУ (на півставки). За існуючими вимогами ніякі позашкільні заклади не мали право проводити самостійні наукові археологічні дослідження. Це – прерогатива виключно спеціалізованих і ліцензованих науково-дослідницьких інституцій. Завдяки моєму «сумісництву» вся позашкільна освіта України вирішила провести цю школу – семінар на базі нашої на той час вже існуючої експедиції. Ефект від роботи школи-семінару був вражаючим! Розумієте, в археології є певна специфіка. Археологи – це не художники, що збираються разом для проведення пленеру. Це не спортсмени, які можуть зустрітись на змаганнях або на тренувальних. Керівники різних позашкільних археологічних об’єднань раніше навіть не знали один одного. Зав’язались контакти, обмін досвідом. Закарпаття багатьом сподобалось. А відтак… представники інших регіонів України почали приїжджати знову й знову. У подібних гуртках займалася талановита і головне – небайдужа молодь! Педагоги (або керівники секцій) – справжні професіонали. Тому з гордістю можу сказати, що завдяки і нашим зусиллям, і роботі нашої експедиції значна кількість молодих людей з різних куточків України зробила тут свої перші кроки у польовій археології, а з часом – свій професійний вибір. Це – безліч студентів, що стали істориками, згодом викладачами та біля десятка справжніх науковців кандидатів і докторів наук, які фахово займаються історією та археологією і є викладачами різних ВУЗів, дехто працює навіть за кордоном. Слід зазначити, що всього в експедиції взяло участь близько 4 тисяч молодих людей.
Діти досить швидко виростають, але вони стали небайдужими до збереження історико-культурної спадщини. Дехто з них, за наявності вільного часу, продовжував відвідувати експедицію приводив із собою нових друзів, тобто вони вже приїжджали як волонтери і поступово рух розростався. Ми такого й передбачити не могли. Згодом до нас навідалися й іноземці. Було трохи важко. Поки не знайшлася спільнота, яка весь тягар організації волонтерів із-за кордону не взяла на себе. Це – волонтерський рух, що складається здебільшого з молоді – «СВІТ-Україна». Вони ліцензовані на міжнародному рівні і через Інтернет почали скликати усіх, хто мав можливість приїхати попрацювати разом з нами. Крім молоді до нас навідувалися й такі, кому було за 60 років, були відомі журналісти, письменники, перекладачі, тобто, інтелігенція, яка на своїй роботі не була фізично обтяженою. Це вплинуло і на нашу молодь, адже деколи важко було пояснити, чому волонтери працюють безкоштовно. Отже, ми об’єднали корисну працю, оздоровлення, навчання й виховання в одне органічне ціле. За цей час ми виконали колосальну роботу.
– Під час нашої минулої розмови Ви сказали, що справжня історія Невицького замку набагато цікавіша за легенди. Поясніть, будь ласка, що це означає…
– Легенди самі по собі дуже цікаві, але для деяких з них можна знайти ще й певне історичне підґрунтя. Висновки нашої наукової експедиції дуже цікаві. По-перше, нам вдалося дослідити фортецю і підготувати матеріал, на основі якого можна стверджувати, що Невицький замок – пам’ятка унікальна. Ми з’ясували, що замок у ХІІІ столітті вже існував, більш точну дату поки що сказати не можемо. Стало відомо що архітектурний ансамбль пам’ятки у цілому сформувався у середині ХV століття – це є час його розквіту. Досліджено центральний замковий дворик, декілька приміщень. Знаємо, що зовнішня лінія оборони будувалася всередині ХV століття. Вручну волонтерами реконструювали більшу частину рову, продатували його і з’ясували, що його побудовано також всередині ХV століття. Виявилося, що він заповнювався водою. Тепер там води немає, але щоб вона заповнювала рів, було проведено водогін, яким вода йшла знизу вверх! І це в ті часи! Середньовічними будівельниками було використано закон сполучених посудин, відкритий Блезом Паскалем аж наприкінці ХVІІ століття. А тут на теренах сучасного Закарпаття – на два століття раніше його використали на практиці! Це – річ просто фантастична! У світі, думаю, подібні водогони були, просто так масштабно замки ще не досліджували. Коли дивлюся на топографію фортець, розташованих на території Словаччини, бачу приблизно однакову ситуацію. Отже, саме водогін є найбільшою родзинкою Невицького замку. Ми почали шукати аналогії і дізналися, що в Німеччині у замку Бланкенхайм знайшли такий же водогін. Там збереглися навіть дерев’яні труби. Мабуть такі ж були і в нас, але згнили. Гадаю, технологію сюди могли принести німецькі переселенці.
Що ж стосується легенд, то як я уже казав, реальна історія Невицького замку справді ще більш цікавіша Наприклад, розповідь про Поган-діву знаходить своє підтвердження в дійсності. Скоріш за все, її прототипом була угорська магнатка Ержебет (Єлізавета) Баторі, відома своїми садистськими нахилами. Вона була в родинних зв’язках із Дьордьом ІІ Другетом, він був чоловіком її дочки Катарін. Тож коли її почала переслідувати австрійська корона, вона переховувалася в різних маєтках, можливо, і у нас. На самому ж судовому процесі Другети мали б її захищати і частково їм це вдалося, адже її не катували, не стратили, а замурували у кімнаті, обмежили у спілкуванні. Там вона через деякий час і померла.
