Із Полтавщини до Закарпаття – троє пенсіонерок електричками проїхали 1100 кілометрів, аби побачити цю красу
Дорогою туди погуляли Києвом та Львовом. Мандрували тиждень
Електричками з Гадяча до Хуста за пенсійними посвідченнями. Таку подорож здійснили 60-річна Тетяна Панасенко, 66-річна Катерина Остапенко і Наталія Бондар, 63 роки.
Поїхали покупатися в термальних джерелах. У селі Велятино, за 7 км від Хуста Закарпатської області, є басейни з термальною мінеральною водою. Дорогою туди погуляли Києвом та Львовом. Мандрували тиждень. Подолали відстань у понад 1100 км, пише Gazeta.ua.
У 2007 році гадячанка Катерина Остапенко їздила на виставку вишивок до столиці, її роботи завоювали перше місце. Коли верталась додому, в касі не розчули назву міста і направили до Галича на Івано-Франківщині замість Гадяча на Полтавщині. Заїхала до Коростеня на Житомирщині, а потім прийшлось вертатись до Києва. Всю ніч у столиці писала скарги. Тоді працівниця вокзалу розповіла, що пенсіонерам можна їздити безкоштовно електричками.
“Тепер часто їжджу так. Маршрут дивлюся по інтернету. Мені серед людей добре. Навіть коли хтось кудись їде поїздом, то я добираюся електричками, потім з друзями зустрічаюся в кінці маршруту”, – каже Катерина Остапенко.
Враженнями про тижневу поїздку електричками Gazeta.ua розповіла учасниця подорожі Наталія Бондар.
На початку січня електричками мандрували п’ятеро знайомих з двома дітьми 8 і 10 років. Мені теж захотілося спробувати.
Наш маршрут пролягав так: Гадяч – Лохвиця – Бахмач – Ніжин – Київ – Козятин – Шепетівка – Здобунів – Львів – Батьово – Королево – Хуст.
Що значить їхати
Коли мені запропонували цю подорож, я не уявляла, як воно буде.
2 години їдете, хапаєте речі і бігом з електрички. По-перше, вона стоїть недовго, а крім того потрібно зайняти місця на вокзалі.
Східці високі. Хто спускається перший, приймає валізки на коліщатах.
Наступної електрички на вокзалі чекали від 30 хвилин до 6 годин. Місця знаходились завжди. Забито людьми було тільки на під’їзді до Києва і Львова.
Коли пасажирів мало, ми спали. Вкладались вздовж сидіння, під голову – подушки. Катерина Остапенко клала ноги на сумку на колесах: нікому не заважала і не боялась, що торбу вкрадуть.
Вдень у вагонах тепло. А вночі електрички в депо дуже охолоняють. Їхати о 3-4 ранку – це екстрим. Тоді ми проходили кілька вагонів, поки знаходили той, де від обігрівачів іде тепло. Вагони, де не зачинялись двері, теж минали.
Сидіння в електричках пластмасові або дерев’яні. Гарні м’які сидіння, дзеркала, килимок уздовж вагону були тільки у вагоні “Гадяч – Кременчук”. Там один вагон, але це вже потяг. Їхати не безкоштовно.
Туалет переважно один на всю електричку, у другому вагоні. Води немає, крани виламані. Світло буває іноді.
Де переночувати
Ночами ми сиділи на вокзалах, бо електрички йдуть приблизно з 4 ранку.
Усі залізничні вокзали гарні, чисті. У більшості є зал комфортного відпочинку, тобто платний – від 6 до 20 грн. Є такі, що за 6 -10 гривен можна бути не обмежений час, а от у Львові – 20 грн за годину. Там бувають м’які меблі, буфет, телевізор.
На вокзалах у Гребінці на Полтавщині і Ніжині Чернігівської області багато бомжів. Таке враження, що туди безхатьки з’їхались з усієї країни. У Шепетівці на Хмельниччині вночі поліцейські постійно виводять їх із залів очікування.
У Козятині Вінницької області, якщо хочеш бути сам на м’якому дивані, у платному залі доведеться оплатити два місця. У звичайному залі красиві, але незручні сидіння: лавки розділені металевими кованими підлокітниками, а сидіння – без високої спинки.
На вокзалі в Козятині є нічний буфет. Була свідком, як пасажири там намагались купити чаю за фальшиві гроші. Продавщиця просвітила їх лампою, трохи полаялась. А чаю дала, коли заплатили справжніми гривнями. Каже, таке у неї не вперше.
У Львові в залі очікування всі місця були зайняті. Та нам пощастило: на жінку, що сиділа на одному з дерев’яних диванів, випорожнився голуб – на вокзалі їх літає зо два десятки. Поки вона пішла відмиватись, ми сіли на її місце, а потім вивільнилося ще й сидіння поруч.
Під ранок усіх попросили із залу – прибирали.
Туалети на вокзалах платні – 3-6 грн. Бувають безкоштовні, але розташовані далеко, в основному без вікон і дверей.
Купувати чи не купувати
Електричками нескінченим цугом йдуть продавці краму. Кричать на початку і в кінці вагонів. Кожен розхвалює свій товар: що коли саме в нього не купите цукерку, пакети, рушники або щось інше, то хтозна, як вам далі й їхати в цьому потязі.
У величезних жовто-зелених міцних пакетах (я потім теж купила собі у Львові за 20 гривень) кава, чай; пиріжки з вишнями, яблуками, рисом, картоплею; смоктунці у вигляді півників, ведмедиків, “Гулівери”, зефір, печиво, давилки часнику, відкривачки для пляшок, скатертини, серветки, пакети.
“Ось візьміть пакетики. Подаруночок комусь вкладете в українське”, – худорлявий хлопець пропонує пакет, на якому надрукований малюнок-вишиванка.
На перегоні Львів – Чоп купила смачний пиріжок, який порадила придбати наша попутниця Ірина. Він був із рисом, білими грибами, зеленню. Розміром з долоню, гарячий. Пожалкувала, що взяла один.
Що брати їсти
Сало, хліб, варена картопля, яйця, печиво – це джентльменський набір в електричку. Ще одна з подруг спекла торт. Він форму не зберіг, але за смаком був що треба.
Гарячі бутерброди швидко стали холодними, а потім задубіли. Віддала їх у Хусті собакам. Та ворони зреагували набагато швидше – ніколи не бачила такої пристрасті до сиру!
Вагалася, чи брати термос. Потім вирішила, що він у дорозі не завадить. Чаєм наповнила його у Гадячі. Та далі він виявився не потрібен. Набрати кропу (заварка і цукор мали) було ніде. Можна було тільки купити за ціною чаю: 6-10 гривен за паперовий стаканчик.
У столиці роздавали чай із бутербродом під читання Біблії. Безхатченки стояли стіною й агресивно пояснювали, що це їхня їжа.
Де зарядити телефон
У подорож брала два телефони, щоб робити фото. Мені радили поставити на режим “у польоті” , щоб пристрої не втрачали заряд. “Та ж ми не в пустелі будемо”, – вирішила я і прорахувалась.
За шість днів зарядити мобільні можна було лише у кількох точках. У Львові, в Гребінці – безкоштовно, в Києві за 6-10 грн за годину. У Шепетівці – 9 гнізд для зарядки, але працює одне. За цього ми мало не побились з чоловіком, коли їхали туди. І з бомжем – на зворотному шляху. Він репетував на весь вокзал, що в нас круті телефони, тому довго заражаються. Кричав і відштовхував від розетки. Молодий безхатько допустив нас до джерела електрики на 20 хвилин, а натомість попросив поїсти. Дали хліба.
Та найбільше розлютив, а потім розсмішив нас вокзал у Королево, що у Виноградівському районі Закарпатської області. Там розетка розташована так високо, що не дотягнутися, навіть якщо підняти руку. А коли і зможеш вставити вилку зарядного, то тримати телефон – справа не із легких.
Тепер пенсіонерки з Гадяча планують поїхати електричками до Ужгорода й Одеси.
Пільги на проїзд в усіх видах транспорту можуть замінити грошима. Відповідну постанову Кабінет міністрів затвердив 14 березня. Набере чинності протягом двох місяців.
Кожен регіон має визначити середню вартість поїздки в області. Після цього затвердити мінімальну гарантовану суму виплати за формулою: середня вартість проїзду в місцевому транспорті і соціальна норма поїздок. За попередніми підрахунками Мінсоцполітики, на людину в місяць на проїзд потрібно 150-200 грн.
