Коли закарпатців будуть ховати під деревами
Від чого рятує наших земляків така велика кількість хрестів при дорогах?
Проблема кладовищ для Закарпаття актуальна давно. Все менше і менше залишається місць для поховань не тільки в Ужгороді, але і в райцентрах та навіть у селах області. Під кладовища виділяють окремі ділянки, але їх також обмаль. Тож що буде через століття, коли ховати наших покійників буде зовсім ніде? Не вирубувати ж під цвинтарі Карпати, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ»
Кладовища довкола нас
А тим часом наші міста та траси багато чим нагадують кладовища. Скільки у нас стел, монументів та пам’ятників тоталітарної доби, та й навіть більш-менш сучасних, які розташовані у центральних частинах населених пунктів. Під деякими з них навіть поховано людей… тобто, там реальні могили…
Те, що в нашому краї радянська влада встановлювала посеред середмість величезні боввани на честь загиблих фронтовиків та партизанів – відомо всім. Багато з них зараз і занедбані і руйнуються. Але про це згодом. А зараз хочеться згадати про інше.
Ми живемо в ХХІ столітті, тому застарілих негативних традицій маємо позбутись. Причому, як у інших розвинених країнах, у нас немає звички пропагувати позитив. Натомість ми пригадуємо лише старе, сумне і замість історії успіху у нас культивується історія поразок, про що й нагадують пам’ятники. Для чого, наприклад, встановлювати посеред людної площі Ужгорода надгробки?
Ніхто не применшує роль трагічних сторінок минулого держави. Голодомор – це дійсно горе, смерті невинних людей і штучний геноцид наших предків. Це та життєва віха, про яку повинні пам’ятати як сучасники, так і майбутні покоління закарпатців. Особливо гостро події 30-х років сприймаються на тлі війни з Росією, адже саме радянський номенклатурний режим прирік на вимирання тисячі, а то й мільйони наших пращурів. Однак чому пам’ятник має квартирувати у центрі Ужгорода? Для таких місць у нас є Кальварія і Пагорб Слави. Саме там, на території меморіального парку, покояться останки багатьох славних синів і доньок Срібної Землі. Саме там і мають знаходитися подібні об’єкти. Незрозуміло, чому ж тоді в ОДА вирішили розмістити пам’ятник на площі Народній, а не там, де він логічно мав би бути?
Пригадується, нещодавно до Ужгорода приїхала група туристів, переважно – діти. Проходячи поруч, вони наввипередки питали екскурсовода, хто похований під гранітом.
Почувши відповідь, що то лише закладено місце під майбутню архітектурну споруду, малеча дивувалася, чому вона знаходитиметься у серці міста. Тож чи стане граніт окрасою Ужгорода, адже там він знаходиться ще з листопада 2016 року і попередньо очікується, що до цьогорічної річниці сумної події, поки там не встановлять сам пам’ятник, він там і в залишатиметься.
Утім гранітна брила – це ще кращий варіант, адже під нею нікого не поховано. Набагато гірше справи у Мукачеві та Хусті, де досі не вирішено питання про перепоховання останків воїнів.
Зрештою Мукачівська мерія хоча б робила спроби просунутися в цьому питанні. Хоча й безуспішні.
Кілька років тому влада там вирішила провести референдум, на якому мукачівці мали висловити власну позицію щодо перенесення з почестями поховань загиблих з центральної частини міста на центральне кладовище. Однак справа закінчилася скандалом, оскільки ідея не сподобалася ветеранам, яких серед живих, до речі, залишилися одиниці. Але їх підтримали представники правлячої тоді партії, які почали писати гнівні звернення в усі органи влади. Відтак питання зам’ялося.
Згодом його підняв уже діючий міський голова, провівши консультативне опитування містян, які чомусь виявилися пасивними. І хоча 76,4% тих, хто усе ж виявив позицію, виступили за перепоховання, та всього проголосували тільки 15 відсотків мукачівців. А цього виявилося замало. Тож солдати досі покояться у середмісті.
Ще гірша ситуація в Хусті. Там мало того, що велетенський Монумент Слави, зроблений із порушенням усіх архітектурних норм і зовсім естетично не привабливий, оздоблений комуністичною зіркою,застеляє собою велику ділянку маленького центру, так він іще й настільки захаращений, що давно перетворився на готель для безхатченків та безкоштовну громадську вбиральню. Довкола нього бруд і сморід.
Та найгірше, що ремонтувати його ніхто не збирається. Та й перебуває він на балансі не міста, а району. Під ним теж братська могила.
Раніше мерія також піднімала питання про перепоховання, але його теж негативно сприйняли агресивно налаштовані родичі ветеранів. Більше того, недалекоглядні депутати райради у 2016 році разом із тодішнім керівництвом заблокувати рішення про передачу споруди територіальній громаді Хуста. Вони вирішили, що на ремонт проситимуть гроші від області та в Києві. Але за більш ніж за два роки так нічого й не зробили. Утім у такому вигляді, у якому перебуває пам’ятник нині, він існувати не може. Це неповага як до історії, так і до сучасників. Навіть із християнської точки зору таке розташування місць поховань є неправильним, адже поруч проходять розваги, бавляться діти, веселяться туристи. Та й чи служить оздобою міста саме цвинтар? Хіба це логічно і нормально щодня ходити посеред небіжчиків?
Де наша далекоглядність, де етика і де врешті здоровий глузд?
Не дарма кажуть, що живим – живе, а мертвим – мертве.
Во ім’я Отца і Сина… Хрести при дорогах
Стільки церков, як на Закарпатті, немає в жодній області країни, а може навіть і в світі. Здається, що населення тут дуже добре, чесне, побожне. Але насправді закарпатці дуже забобонні і у всьому хочуть бачити надприродну силу та чудеса. Тому після розпаду Союзу активно почали встановлювати хрести біля будинків, на перехрестях, у людних місцях.
Насправді придорожні хрести встановлюються не через любов до Бога та до ближніх, а через страх… Саме страх керує багатьма нашими земляками: що зурочать, що нашлють хвороби, що зашкодять у справах, що не поталанить у починаннях. Тобто хрести перетворилися в нас не на символ віри, а на символ марновірства.
Люди вірять, що, скажімо, перехрестя сповнене негативної енергетики. Воно сприймається, ними як межа між людським і потойбічним світами, де на перетині шляхів живуть нечисті істоти, а щоб нейтралізувати їхню дію, потрібно встановити хрест.
Ні для кого не є таємницею, що в багатьох селах області місцеві босоркані досі використовують перехрестя для всіляких магічних ритуалів. Хіба не середньовічні уявлення? Коли ми вже подорослішаємо і усвідомимо, що земля кругла, а подібна містика діє тільки на тих, хто в неї вірить. Адже навіть у Біблії написано: «За вірою вашою воздасться вам».
Тож де тоді та вдавана релігійність, коли стількома нашими земляками керує необізнаність… І це в епоху Інтернету!
Серед придорожніх хрестів є також так звані «обітні». Тобто коли людина дає перед Богом обіцянку щось зробити. Вважається, що порушити таку клятву не можна, бо інакше не минути великої кари. Ситуації, за яких давали обітницю, найчастіше були пов`язані з хворобами, безпліддям, безшлюбністю, проблемами в родині та в господарстві.
Але найбільше хрестів у нас на місцях аварій, при центральних дорогах та трасах. Кажуть, що в таких ділянок недобра слава, тож, аби нейтралізувати її, потрібно встановити хрест. Ще одна функція таких символів – нагадування іншим, що там обірвалося чиєсь життя. Крім того, рідні загиблих ходять до таких хрестів, як на цвинтар, приносять до них штучні вінки, запалюють свічки та лампадки.
Щодо цього пригадується один випадок. Якось до одного з журналістів закарпатської газети «НЕДІЛЯ» приїхали рідні з Угорщини. Тут вони були вперше, тому уважно роздивлялися краєвиди, будинки і все довкола. Їдучи трасою, вони звернули увагу на величезну кількість хрестів.
«У вас усіх ховають при дорозі?» – запитав один із угорців. Довелося поцікавитись, що він має на увазі.
Виявилося, що гість подумав, що то місця поховань, адже подібного хрестового дива він не бачив більше ніде у світі, хоча об’їздив усю Америку і багато країн Європи.
Йому було надзвичайно важко зрозуміти, для чого перетворювати узбіччя на кладовища, тим більше що від нових аварій хрести, безумовно, не захищають.
Чи можуть прижитись на Закарпатті біокладовища?
Проблема браку місць на цвинтарях актуальна не лише для нашої області, але й для всієї України. Тож над питанням, де далі ховати померлих, почали думати навіть парламентарі.
Нещодавно на сайті Верховної Ради з’явився законопроект, який вводить поняття біопоховання. Що ж це таке?
Біопоховання – це процес, при якому використовують спеціальні матеріали, які розкладаються за 5 років та не завдають шкоди екології. Тобто захоронення передбачає поміщення покійника у спеціальну капсулу, а не у звичну для нас труну, яку можна ховати у парках, скверах, лісових зонах, на земельних ділянках.
Над місцем захоронення не встановлюють ні мармурових пам’ятників, ні масивних хрестів, лише маленькі таблички із зазначенням імені, дати народження та смерті. Водночас місцем біопоховання може бути відокремлена частина земельної ділянки, розташована на території кладовища чи іншої зеленої зони, відведена виключно для здійснення біопоховань і за умови, що місцева влада дасть добро на виділення під ці потреби окремих ділянок.
У світі такі біопоховання по- пулярні давно. Наприклад, у Італії трендом є ховати людей під деревами, аби їхні останки служили добривом для рослин Такий процес символізує не кінець життя, а новий початок. Щось схоже пропонують запровадити і у нас.
У пояснювальній записці до законопроекту значиться, що документ спрямовано на дерегуляцію підприємницької діяльності у сфері ритуальних послуг та створення конкурентного сере- довища; розвиток такого різновиду поховання, як кремація.
Проте спалювання покійників для закарпатців звучить дико. Хоча така практика вже давно існує у великих містах.
Крім того, будівництво крематорію передбачено лише в містах, населення яких перевищує 1 млн жителів, а нас усього в області проживає всього 1,2 мільйона. Тож можемо мати хіба що один крематорій на все Закарпаття.
Тому навряд чи біопоховання у найближчій перспективі матиме пряме відношення до нашого краю. Отже, в області й надалі вишуковуватимуться місця під традиційні кладовища.
Також Кабмін на законодавчому рівні має намір ввести поняття «підзахоронення» – поховання померлих у вже наявні могили. Робити це можна буде після закінчення «цвинтарного періоду» (20 років з моменту останнього поховання) і за згодою утримувача такої могили. Якщо ж його немає, досить буде заручитися підтримкою місцевої влади.
Крім того, законопроект ускладнить процес перепоховання, для його проведення потрібно буде мати справді вагомі причини.
Однак депутати поки що не голосували за проект і невідомо, чи підтримають вони його. Тож можливо, що всі новації так і залишаться лише ідеями.
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
