Залицяльник звинуватив закарпатку у зберіганні наркотиків та запроторив до в’язниці. Чим це закінчилось
Пишу вам, бо більше не можу про це мовчати. Сьогодні дуже часто кажуть, що от були радянські часи. А зараз ніби все інакше. Повірте, що це суцільна брехня. Кому тоді, за Союзу, було добре, тому й зараз дуже навіть не зле, пише газета «ПОРАДИ».
Хочу розповісти про те, як всього один день зламав моє життя. 28 років тому я закінчила юридичний. Повірте, я була дуже добрим фахівцем. І намагалася захищати й тих, які захистити себе не могли. Гроші не були для мене самоціллю. А ж і так досить непогано заробляла. Могла навіть утримувати батьків. А яхти та кораблі тоді ж не купували. Тож і мені вистачало на прожиття.
Але не через юриспруденцію я обпеклася. А через те, що син одного великого чиновника якось кинув на мене оком. Ой, та тут мова не про кохання чи навіть про бодай якусь там симпатію. Цей молодик брутально чіплявся до багатьох і наказував дівчатам підкорятися йому.
Вони ж знали, що через впертість могли втратити все. Кар’єру, заробітки і навіть здоров’я. Але я тоді була молода та горда. І думала, що зможу постояти за себе.
Одного разу ми з друзями поїхали на пікнік. Але виявилося, що друзі мене зрадили. Через півгодини кожен із них пішов по своїх справах. Натомість, на легковику на галявину прикотив Юрчик.
Він не побажав мені доброго дня, не обсипав мене компліментами. А брутально, у його повсякденному стилі, наказав:
- Ану, давай, залазь у машину. Швидко – я сказав!
Я й не думала йому підкорятися. Тоді він звалив мене просто на галявині. Але я почала боротися. Не знаю, звідки в мене й взялися ті сили. Моя ненависть до цього мерзотника була просто безмежною. Адже я знала, скільки зламаних доль на його рахунку А ще на рахунку його поважного татка.
Я подряпала йому обличчя, ледь не шматками видирала шкіру, а у відповідь отримувала добрячі стусани. Вже все моє тіло вже вило від болю!
Як лікарка зробила 12-річну закарпатку залежною від кофеїну
Але ж правда була на моєму боці – хай там що! На гарячу голову я навіть викликала міліцію. Як я могла таке вчинити? Я, яка знала все про правоохоронну систему тодішніх часів. Міліція приїхала і навіть було складено протокол.
А через кілька днів я зрозуміла, що це якраз мене і звинувачували у нападі на Юрія, у зберіганні наркотиків та ще в багатьох інших смертних гріхах. Я не могла в усе це повірити, хоч вже сотні разів із такою ж несправедливістю стикалася в житті. Але ж людина чомусь до останнього не вірить, що все це може трапитися і з нею теж, а не тільки з іншими.
На мене повісили ще кілька справ, про які я ні сном, ні духом не віддала. Мені дали сім років! Я опинилася у в’язниці. Батьки продали за цей час все, що тільки могли, щоб викупити мене. Але сили, які захищали Юрка, були безжальними. Тож за кілька років батьки потрапили у великі злидні і вже ледь зводили кінці з кінцями. Вони продали нашу трикімнатну квартиру і перебралися в однокімнатну. Всі виручені гроші пішли на хабарі, які безслідно потонули у чиїхось кишенях.
Квартира, в яку вони перебралися, погано опалювалася і потребувала ремонту. А тато після всього, що пережив одразу й посивів. Через три місяці після мого арешту в нього стався інфаркт. Якимось дивом мама його тоді виходила. Але ще через півроку злягла і мама. Витягнути її тато вже не зміг. І мене із в’язниці відпустили – тільки на її похорон.
Але коли я вийшла на волю, не стало і тата. Однокімнатну хрущовку в нас забрали – нібито за борги. Я тинялася від одних знайомих до інших. За сім тюремних років я перетворилася в руїну. Мені ж було тільки 30 років. А про якесь там особисте життя не могло бути й мови.
Одного разу я на вулиці перетнулася з Юрчиком. Він геть роздобрів і зараз ішов попід руку, мабуть, із дружиною. Бо дуже вже поважна у нього була хода. Мене він упізнав – миттєво. І розплився у самовдоволеній посмішці. Мабуть, подумав, що мене більше не варто наказувати. Що візьмеш з такої руїни?
Та то вже були роки незалежної України. Але Юрчик та його татко аж ніяк не провалилися крізь землю, не збідніли. Навпаки, вони обросли міфічними фірмами і розкошують ще безсоромніше, як тоді. У його батька теж якось трапився інфаркт. Але тільки тому, що на одну з його фірм хтось наїхав. Але – хай постукаю по дереву, але зараз він у формі. Гроші та добрий догляд зробили свою справу.
Я зрозуміла, що в своєму місті я – ніхто і ніщо. Люди боялися мені допомагати, бо знали, що мої кривдники набрали ще більшої сили і ваги. Зараз вони будь-кого могли покласти на лопатки. Ніхто не хотів зачіпатися з цими бандитами.
І я поїхала на заробітки за кордон. Там було вже багато таких безіменних рабів, як я, готових виконувати будь-яку роботу. То і я не стала там винятком. Якимось дивом доля звела мене з такою самою жінкою, як я. У неї кривдники забрали землю і хату, то й вона залишилася ні з чим. Ми вдвох із нею оселилися в найманій кімнаті і, як тільки могли, допомагали одна одній.
Я почала потроху оговтуватися. І вже стала схожою на людину. В моє життя додавалося дедалі більше спокою. A спокій повертав втрачену жіночність.
На заробітках я познайомилася із Джонатанам. Не дуже поспішала входити в більш серйозні стосунки. Але життя ж теж бере своє. Нарешті і я повірила цьому чоловікові. У Олени, з якою я жила в кімнаті, теж з’явилася нова любов. Його звали Ніколас. Ми відсвяткували весілля в один день. І почали знімати квартири – в одному будинку.
Життя повернуло мені якщо не родину, то щось дуже подібне. Не скажу, що в нас немає труднощів. Адже винаймати житло в чужій країні та платити комунальні послуги – досить дорого. Але там, де є любов, з цим усім можливо впоратися.
А от на батьківщину повертатися не хочу. Мені здається, що вона просто начинена такими, як Юрій. Такі, як він та його батько, знущалися з нас за радянської влади і знущаються тепер. Не дуже вірю в такі жарти, як карма, та і мені від того не легше, якщо життя все ж таки колись і їм дасть по голові.
Але, так чи інакше, а на моїй батьківщині правда поки на їхньому боці, сила – теж і це факт безумовний. І, чесно кажучи, я не знаю, як цьому протистояти. Як поводитися і де шукати правди. Хіба прийти до них з їхньою ж правдою – наставити ножа на груди або пістолет до скроні. Але ж людині важко вчинити такий злочин. Щось в душі опирається проти цього.
Відтоді я їхала на Україну тільки один раз, щоб владнати все з документами та поставити пам’ятники на могилах батьків. Нічого прикрого ні з Юрієм, ні з його татом на той час не трапилося. А нам судилося побачитися ще раз. Він був дуже приголомшений, що замість зруйнованої жінки перед ним постала розквітла і спокійна.
Він навіть почав питати, як у мене справи. Ну, напевно, йому було дуже цікаво, що ж це всі мною такого доброго трапилося, що я виглядаю такою щасливою.
– Та от, ходила на могилу батьків, – відповіла я. – Ти знаєш, мама сказала, що вже дуже чекає на тебе. Може б і тобі вже приготуватися до зустрічі з нею? Бо сам розумієш, що це для тебе важлива зустріч.
Я помітила, що він здригнувся. Навіть зблід. Ого, та що це діється на білому світі! Та невже навіть у таких нелюдів присутній страх! Але я від цього не відчула ні радості, ні торжества помсти. Тільки величезну огиду і навіть співчуття, що чогось більшого, ніж відразу, до цього чоловіка відчувати неможливо.
Оксана МОЛНАР, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
