Як кіт закарпатця на війні врятував
Багато пишуть про жінок у армії. А от про котів на війні не згадує майже ніхто. А саме кіт врятував наш загін від загибелі, коли я служив у Афгані, пише популярна у Закарпатті газета «ПОРАДИ»
Нас тоді кинули – майже в саме пекло. А треба сказати, що в нашому загоні був ще один учасник. Так він до нас приклеївся, що ми вже всі до нього звикли. Кота назвали Богданом, бо вважали, що не інакше, як Бог його нам подарував. Такий він був ласкавий, що міг випросити свій крихітний пайок – у кожного з нас.
Бувало, що ми за якусь годину долали десятки кілометрів. Деколи у страшну спеку нам часто бракувало навіть води. Але навіть тоді він мужньо зносив з нами усі злигодні. Але він був і талісманом нашої удачі. Бо навіть у дуже страшних боях ми не втратили жодного воїна.
А одного разу нам довелося заночувати між скель. Ми вже навчилися ночувати так, щоб не видавати жодного зайвого шурхоту. І, що ви думаєте, наш відважний Богдан теж намагався ходити безшумно.
Стояли ми на сторожі по черзі. А коли настала моя черга стояти на чатах, я побачив, як Богдан кинувся у темряву. Кликати назад його було небезпечно. Тому я довго вдивлявся в темноту – з надією побачити кота знову. Але Богдан ніби пропав безвісти. І раптом за кількасот метрів ми почули потужні вибухи. Нам здавалося, що всі скелі враз розірвало вогнем. А потім почули крики поранених солдатів із ворожої частини. Вороги почали тікати. Вони думали, що на них напали. А потім один із них вилаявся, що це кіт зірвав боєприпаси.
Коти – створіння дуже допитливі. І наш Богдан, напевно, облазив всю ворожу територію. Своїми кігтиками він торкнувся всього, що там було йому цікавим. Ми зрозуміли, що сталося, але своєї присутності не видавали. Здавалося, що в ці хвилини ми просто злилися зі скелями.
Тільки тепер ми збагнули, яка небезпека на нас чатувала цієї ночі – і усього за кількасот кроків.
І тепер кожен з нас переживав за Богдана і подумки вже з ним попрощався. Мабуть, кота розірвало на шматки. Обличчя друзів були суворі. Адже втрата кота була для нас не менш болючою, ніж когось із товаришів. Наші вороги вже стали зникати за обрієм, а Богдана так і не було.
Тільки вночі ми почули нявчання. Таким звуком наш Богдан випрошував у нас свій бойовий пайок. Десятки рук потягнулися у напрямку звуку. А потім ми наткнулися на пухнастий клубочок і всі зітхнули. Наш Богдан тут – живий і хитрий. Годі й казати, що на світанку він поснідав, як цар. А після того проспав цілу добу здоровим котячим сном.
Юрій ГОТРА, газета «ПОРАДИ», екслюзивно для zakarpatpost.net
