Закарпатець мав дружину – не цінував. На старості трапилось непередбачуване
Мій дядько вже десять років хворіє розсіяним склерозом. Він не впізнає ні дочку, ні онуків, ні інших родичів.
Якимось дивом рідні навчили його вимовляти своє ім’я та прізвище. Це на той випадок, якщо б він загубився і не зміг знайти дорогу додому. Рідні не пускають його із двору, бо вже кілька разів шукали його – всім містом, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Хоч дід Петро завдає неабияких клопотів усій своїй рідні, але сам не страждає. Посміхається до всіх, як дитина, хоча майже ніколи не розуміє, що до нього говорять. Запам’ятав деякі сімейні ритуали. Знає, що, коли випадає сніг, у хаті має бути ялинка. А ще деколи чекає на Великдень. Звичайно, він плутає дні та місяці. Але часто показує, що в кошику мають бути яєчка та хліб, тільки дуже красиві.
Рідні вже якось звиклися з його станом. Його жінка померла 13 років тому, а зараз він не пам’ятає, як вона виглядала, як її звали. Коли бачить її фотографію, милується.
- Яка красива жінка! – дивується він. Каже, що таку взяв би й заміж.
А от свою дочку називає санітаркою, бо вона дає йому ліки та прибирає за ним. Тож деякі, бодай приблизні уявлення про життя, у нього таки залишилися.
Його часто приходять навідати знайомі та далекі родичі. А він посміхається їм і тільки невинно кліпає очима. Але насправді жодні події, про які вони пригадують, його не обходять. Та й взагалі, майже нічого з їх розмов не доходить до його майже погаслого розуму. Єдине, що його турбує, – чи є щось смачненького поїсти сьогодні. Тому він, як дитина, тішиться і всяким смаколикам, які приносять гості. Саме через це він і дуже любить гостей. Але вже за кілька хвилин вони його дуже втомлюють. Дід Петро засинає просто на кріслі. А гості говорять про щось своє.
Одного разу до нього завітала його колега по роботі. Усі знали, що в неї з Петром колись було шалене кохання. Через це кохання він колись ледь не полетів із високої посади. З цього приводу навіть були зібрали партійні збори. Хотіли його виключити з партії. А в той час це був кінець кар’єри та й усього заможного життя.
Але увечері перед зборами він дуже благав дружину відкликати свою заяву про його аморальну поведінку. Дружина подумала і нарешті погодилася. Адже якщо б Петро полетів із роботи, сім’я залишилася б і без його великих заробітків.
Павліна, щоб врятувати репутацію коханого та й свою, тоді поїхала в іншу область. Влаштувалася там у гуртожиток і стала працювати швачкою. Почала своє життя з нуля. Через три роки вийшла заміж і народила двох хлопчиків. Тож життя Петра та Павліни знову увійшло в спокійне русло.
Одного разу Петро приїжджав до Павліни, коли був у відрядженні. Але вона на побачення не прийшла і категорично заборонила турбувати її надалі.
Життя приносить все нові і нові враження, а також нові клопоти. Тож шалене кохання Петра і Павліни залишилося тільки у їхніх спогадах. З того часу минуло 50 літ. Два роки тому вона все ж знову повернулася у рідне місто. Важко їй було в чужому місті жити самій, бо чоловік уже помер. Тож стала вона жити у рідному – у дочки із родиною. Почула, що Петро втратив пам’ять. Довго збиралася до нього, але завжди сумнівалася, чи слід їй це робити.
Але все вирішив випадок. Одного ранку на базарі зустріла дочку Петра і та дуже гаряче запрошувала її в гості. І в її голосі не було ні краплі звинувачення на адресу Павліни. І вона зважилася.
Одного недільного ранку Павліна переступила поріг хати Петра. Жодного разу вона тут не була. Фотографія дружини на стіні одразу ж зупинила її. Красиві жіночі очі вона запам’ятала на все життя. А потім її погляд упав на Петра. Як він постарів! Та й не дивно! Минуло більше як півстоліття, відколи вона його не бачила! Та й вона вже не та жінка, яку він колись так кохав, а немічна бабуся. Їм обом по 85, як-не-як!
Дочка одразу ж побігла на кухню, щоб почастувати гостю. А вони залишилися наодинці і пильно вдивлялися одне одному очі.
І раптом в очах Петро спалахнула цікавість і живий вогник:
-Павліно, це ти? – кричав Петро. – Не може бути! Невже ти жива? І чому ти так довго не згадувала про мене? Я тебе так довго чекав! – він трусив плечами Павліни і згодом став її обіймати. А потім розплакався як дитина, яку дуже скривдили, бо відібрали в неї найрідніше.
-Це я, я, Петре! Невже ти мене впізнав? – жінка захлинулася плачем.
Павліна поволі розказала йому про своє попереднє життя. А він у відповідь став раптом згадувати всі подробиці на заводі, де він працював. Як називали той цех і що за продукцію він виробляв, а ще – імена колег.
Коли дочка зайшла до кімнати, в неї ледь чашки не полетіли з рук. Її батько, який стільки мовчав і тільки посміхався всім у відповідь, зараз сипав іменами та датами. А ще згадав, що маленькою купив їй велосипеда синього кольору. Не забув і про те, як вона через кілька днів забила коліно, коли впала з того велосипеда.
Подробиць ставало все більше. Петро згадав, як народилася в нього внучка і як вони сварилися, коли вибирали її ім’я, а потім назвала її Оленкою – на честь бабусі.
Зараз Павліна і Петро живуть разом. Хай це вже і не те шалене кохання, що в них було колись. Але, коли проходиш повз них, тебе осяває світло, не помітити яке просто неможливо.
Марія ШТЕЦЬ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
