Закарпатська хижа: двері без замків, лавиці для жебраків і шовдар на горищі
Музей “Лемківська садиба” в Зарічеві відкриває двері до втраченого раю лемкам — представникам етногрупи, що через історичні перипетії минулого століття стала символом вигнанців з рідної землі
Ми піднімаємось на гору в селі, де стоїть синя, крита соломою хата. Вражає те, яка вона довга — за традицією, лемки будували житлові і господарські споруди (хлів, комору) під однією стріхою в ряд. Доки дістаємось порогу, в думках лунає пісня “Смерекова хата на крутій горі”. І хоча й хата не смерекова, і гора не надто крута — пісня ця пасує до моменту, бо саме так до цього музею приходять лемки: як до нянькової хижі. Як до свого дитинства — де була така сама хата в ряд, крита соломою, де пахло димом й маминими стравами, пише Укрінформ.
ХАТА, ЩО ПАХНЕ ДИТИНСТВОМ
– Ця хата зведена у 1902 році, – зустрічає нас розповіддю теперішня господарка (інакше не назвеш) цієї хати – пані Люба Пекар, завідувачка етнографічного музею “Лемківська садиба”. – Ось про це написано на центральному сволоці. Зарічевський газда Ковач увійшов сюди на новосілля із сім’єю після Покрови – тоді звичай велів переходити в нову хату саме в цей осінній період: коли повно в коморі та засіках, лад на обійсті та городі.
Заходимо всередину. Пахне димом: пані Люба топила грубку перед нашим приїздом. В хаті є піч, але для неї треба дрова, а це зараз для музею з невеликими статками – велика розкіш. До того ж, крім як придбати, їх треба ще і поколоти-порубати. А що хату протоплювати потрібно обов’язково, бо цвіллю все візьметься, особливо сорочки і рушники, то й виручає пані директорку грубка-буржуйка.
– Усе, що тут є, – нехитрі меблі, ужиткові речі, знаряддя – усе роблене руками господаря. Він був столяром, – звертає нашу увагу пані директор.
ЯК ДИМ ЛЕМКАМ СЛУЖИВ
Особливість цієї хати як традиційної архітектурної споруди — в тому, що усі житлові та господарські приміщення вибудувані в один ряд. Хата 22 метри завдовжки, 6 метрів ушир і має 4 метри висоти.
– Це хата середняка – вона напівкурна. У бідняків дим стелився по стелі, а тут ішов у сіни, з сіней уже – на горище, а на горищі висіли шовдарі, солонина, пікниці (традиційні домашні вуджені вироби зі свинини. — ред.). Там усе це м’ясо проходило процес холодного копчення.
А ще — зерно зберігалося в засіках теж тут на горищі. Дим його обкурював, і це рятувало збіжжя від мишей: вони вуджене не гризуть.
Також дим обкурював жупи — так називають снопи, якими крита хата. Задимлена солома ставала міцнішою, вона довше трималася на крівлі, по ній краще стікав дощ, – пояснює Любов Пекар.
Напівкурними та курними у лемків хати були тому, що за дим потрібно було платити податок. От аби його не платити — бо не надто було з чого, – люди придумали, як його використовувати собі на благо.
А на стрісі все-таки був невеликий отвір: в одному місці виймали навхрест дві жупи соломи, цей хрест вважався оберегом, а заодно служив димарем.
КОЖНЕ ВІКНО НА СВОЄМУ МІСЦІ
Узагалі в хаті все має своє місце і все для чогось облаштоване. От наприклад, три вікна — вони розміщені саме там, куди було господарям потрібно, аби падало світло, – каже пані завідувачка. – Одне вікно розташоване навпроти стола, за яким їла родина. Друге – біля печі, де поралась газдиня, варила їсти. Третє – напроти маленького столика, за яким майстрував газда.
Любов Пекар звертає нашу увагу на маленьку лавочку-ослінчик біля порога. Питає, навіщо, мовляв, ану хто здогадається. Висловлюємо думки про те, що це підставка, чи щоб газдині присісти біля печі, поки їжа готується…
– Це лавка для жебраків, – зупиняє наші вангування директорка. – У той час багато хто жебракував, і люди завжди приймали їх у хату, бо так велів звичаєвий закон. Оця лавочка була спеціально для того, щоб бідняк міг перепочити з дороги, випити води, поїсти те, що йому дала газдиня. Його обігріли, нагодували, напоїли, ще щось зібрали в клуночок – а тоді випровадили з хати з Богом.
А от за господарський стіл, де їла родина, жебрака ніколи не садовили.
ДВЕРІ, НА ЯКИХ НІКОЛИ НЕ БУЛО ЗАМКА
Мушу вам ще сказати, що ніколи на хатах у лемків не було замків.
– Якщо газдиня йшла з дому – десь, може, на потічок попрати, то брала віник і клала з одного кутка на одвірку до другого. Прийшла сусідка, побачила – і вже знала, що газдиня десь недалеко, можна почекати чи загойкати (погукати) – та і прийде, – розповідає директорка. – А якщо газдиня йшла десь надовго, наприклад, молоко продавати, то брала довгу тичку на квасолю, клала на одвірку в такий же спосіб – з вугла до вугла, — і сусідка, прийшовши, це бачила і вже знала, що можна не гукати й не чекати: газдиня десь далеко.
НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА — ТО ДАХ
– Правнуки газди Ковача, який збудував цю хату та оселився в ній, досі живуть в сусідньому селі. Буває, заходять у гості, – каже завідувачка музею. – Цю хату від Ковача викупив тодішній голова місцевого колгоспу. До речі, сам родом з України, він не був лемком, але, приїхавши до нас, настільки перейнявся нашою культурою, що захотів облаштувати в селі музей.
Тож хату викупили в господаря, облаштували тут музей, при ньому створили етнографічний колектив. Голова колгоспу таким чином і по собі зашив добру згадку людям, про нього в селі досі тепло відгукуються, каже Любов Пекар.
– Ті часи приємно згадувати, бо тоді музей мав покровителя. Це зараз усі побутові проблеми — суто наші, і маємо постійно шукати шляхи, як їх вирішити. Мене вражає, що чиновники щиро не розуміють, навіщо цей музей тут потрібен. Іноді допікає так, що хочеться плюнути й усе залишити. Важко це усе самій, – каже спересердя господиня.
Зараз найбільша й найнагальніша проблема — перекрити дах.
– Раніше це було простіше, бо люди по селах ще сіяли жито та робили для нас жупи. Це добрі гроші (один сніп коштує 25 гривень), але це й велика робота: солому треба покосити вручну, скласти в снопи, обмолотити, потім її вимочують в ропі в спеціальних коритах і в’яжуть в жупи спеціальними вузликами, – пояснює пані Люба.
На цю хату треба 5 тисяч жуп. Їх не замінюють усі й одразу, традиційно господарі щороку дивилися, де що зогнило і де треба замінити. Заміняли лише 5-10% за раз.
– Років з 15 тому я ще ходила по старих газдах, хто мав якусь клуню чи стару хату, вони мені давали жупи зі своєї стріхи на заміну музейної. Але зараз, з кожним роком буквально, це стає все важче, – каже директорка. – Жито рідко сіють, у нашому районі вже не вирощують цю культуру взагалі. На сусідній Великоберезнянщині ще сіють – у Буківцевій, Смерековій, саме від них ми ще купуємо, і люди на цьому непогано заробляють, але то страшний труд. А крім того, з кожним роком все менше людей знають, як ті жупи робити. Цього року маємо закрити частину даху, він нам постоїть років ще десять. А тоді ж знову це питання виникне…
Узагалі хату важко утримувати. Її треба змастити, побілити – глину маємо місцеву. Копаємо жовту глину, до неї додаємо пісок, посічену солому і обов’язково кінський послід, який дає необхідну в’язкість.
Колись таку хату газдиня білила двічі на рік: до Великодня і храмового свята – в Зарічеві це Друга Пречиста.
ТРИМАЮТЬ ТУТ СЛЬОЗИ ГОСТЕЙ
Цікавлюся, що спонукає не кинути цей музей.
– Знаєте, коли я сиджу у музеї в холоді, бо дров катма, а поруч дорогою трелюють деревину у лісовозах на Ужгород із наших лісів – а мені в музей тих дров нема, то іноді, знаєте, зло таки бере! – Пані Люба задумується, а потім каже: – Тримають тут очі туристів та гостей, які сюди приходять.
Розповідає, що при музеї діє колектив “Лемківчанка” — він знаменитий, цілий світ обїздили.
– Зараз у нас 12 учасників. Ми не просто співаємо пісні, ми показуємо фольклорно-етнографічні композиції, показуємо обряди хрестин, весілля… Так от, коли до нас гості приходять — і особливо лемки, — і чують ці пісні, бачать ці речі, вони плачуть, і я разом із ними, і заради оцих моментів я знову й знову йду сюди, на цю гору, – зізнається жінка.
А гостей в “Лемківській садибі” завжди багато.
– Крім туристів та школярів, до нас приходять різні люди. Наприклад, науковці пишуть роботи за нашими експонатами, досліджують вишивку лемків, – каже завідувачка.
Найвелелюдніше у музеї наприкінці навчального року – коли у школах для дітей організовують екскурсії.
З приємністю згадують тут і відому гостю — Софію Ротару.
– Це було наприкінці 90-х. Вона напередодні відспівала концерт в Ужгороді, була захрипла дуже. Я запарила чаю на травах, Софія Михайлівна випила, прохрипла. Послухала мою екскурсію хатою, я заспівала їй пісню лемківську – про тугу за рідним краєм, вона щиру сльозу зронила, і ми попрощалися. А тоді увечері мені дзвонять, мовляв, терміново завтра зранку привезіть до Ужгорода того чаю – артистці на гостинець від лемків, – розповідає пані Люба.
Але, певно, найпам’ятнішим гостем став один дідусь.
– Прийшов він якогось дня до мене в музей, приніс подарунок: оцю пляшечку, в якій – хрест. Зробив своїми руками. А як розповів свою історію, мене аж за душу взяло, – пригадує пані Пекар. – Привело його сюди те, що його батьки лемки, і він сам колись народився в котромусь із лемківських сіл, але запам’ятав тільки, що жили в схожій хижі. Він захотів прийти сюди на старості, ще раз відчути себе удома. А доля в чоловіка нелегка: він рецидивіст, майже все життя провів за гратами. Сидів тут на лаві, сповідувався мені, дякував за те, що зберігаю цю хату — хату його дитинства, а мені серце рвалося. Я того діда запам’ятала на все життя.
Тетяна Когутич, УЖГОРОД — Зарічево, Перечинська ОТГ.
Фото: Гудак Сергій
