Що спільного між Османською імперією, Закарпаттям та сучасними політиками?
Наше стереотипне бачення Османської імперії переважно зводиться до часів занепаду й відсталості, коли цю велику державу вже називали «хворою людиною Європи». Хоча свого часу це була одна з найрозвиненіших країн світу, толерантності й мультикультурності якої ще треба було повчитися західним державам. Зрештою, чимало з них реформи в своїх країнах робили за взірцем османських.
Що дозволило Османській імперії стати надзвичайно потужною, завойовувати території в Азії та Європі, і сягнути піку своєї впливовості за часів Сулеймана Пишного? Ясна річ, однієї простої відповіді немає, велич імперії складалася з багатьох цеглинок, та одним із фундаментів османською успішності була сила центральної влади й султана зокрема. Про те, як цієї успішності досягалося, і хочу розповісти вам – без жодних алюзій на сучасні часи, без схвалення чи критики. Просто як цікавий факт. Кого тема зацікавить – раджу зазирнути в ґрунтовне дослідження Рафаели Люїс «Щоденне життя в османській Туреччині», пише День.
Усім нам відомі історії про величезні гареми у султанів того часу. Можна припустити, що при такому способі життя і наслідників у керівника держави було безліч. Оскільки, на відміну від європейських монархій, в османів влада не переходила автоматично до найстаршого сина, то що ж із ними робили, хто з синів ставав фаворитом і очолював державу? Історія цікава, бо вона чимось нагадує принцип праймеріз – внутрішньовидової конкуренції. Отож, у віці 14 років синам султана офіційно робили обрізання (це засвідчувало зрілість) і відправляли їх працювати керівниками різних провінцій імперії.
Дії молодих керівників ретельно перевіряли, аналізували, писали звіти й характеристики. І це не були сухі рапорти – йшлося передусім про психологічний портрет, вміння працювати з людьми, стресостійкість, порядність, працездатність. На підставі таких звітів султан і ухвалював рішення про вибір свого наступника. Тоді цього сина переводили в столицю й давали відповідальнішу роботу, на якій він здобував досвід і входив у придворне життя.
Скрутна доля чекала інших синів імператора – їх убивали. В тому числі для того, щоб навколо них не творилися альтернативні табори, щоб у майбутньому не було підстав для сепаратизму й розкольництва, щоб пізніше владу не захоплювали шляхом палацових інтриг і переворотів. Принцип був простий – краще вибрати смерть одного з синів султана, ніж потенційну втрату якоїсь провінції в майбутньому.
Тих синів, яким не пощастило, душили шовковою тятивою лука. Це смертна кара застосовувалася виключно до осіб з родини султана – адже смерть внаслідок проливання блакитної крові була б святотатством. Безумовно, це варварство, але згадайте, що Київська Русь зникла з карти світу якраз через міжусобні війни наслідників престолу. Османи цей урок собі затямили.
Андрій ЛЮБКА
