Де ховаються 42 ужгородських привиди?
Журналісти газети «Неділя Закарпатські новини» спробували їх знайти
Про привиди в Ужгороді багато говорять, але чи хтось їх бачив – невідомо. Тож журналісти закарпатської газети «Неділя Закарпатські новини» вирушили на пошуки цих загадкових створінь.
Замкові примари
Про те, що Ужгородським замком ночами блукає Біла діва – мало хто не чув.
На запитання про потойбічні сили у замку музейні працівники тільки посміхалися, говорити щось конкретне ніхто не хотів. Тільки одна з хранительок давнини зазначила, що дехто з туристів зізнавався, що бачив білу тінь.
Чия вона – пояснює знавець таємниць минувшини, фольклорист Іван Хланта.
Він стверджує: існує легенда про те, що кімнатами блукає Біла діва. Невипадково їх у замку 40… як сорок днів посту, сорок днів ходіння душі після смерті землею. За словами літературознавця, оповідка підкріплена й історичними даними, адже відомо, що в XVII сторіччі володарем Ужгородського замку був капітан Другет, у якого була дочка дивовижної вроди. Та так сталося, що польські війська на чолі з графом Любомирським вирішили напасти на наші землі. Один з воєвод переодягнувся в цивільний одяг і вирушив на розвідку Ужгородом. Випадково він зустрівся з дочкою графа. Дівчина настільки закохалася в нього, що ладна була на все, лише б догодити чоловікові. Вона видала супротивнику важливу таємницю – як захопити замок, наголосивши, що проникнути в укріплення можна через підземний хід. Коли батько дізнався страшну правду, він іще встиг зарадити трагедії – вчасно провів військову операцію і зупинив та розгромив поляків. Однак зраду своїй дочці він пробачити не зміг, тому наказав живою замурувати її у замкову стіну. Там вона й померла, а після смерті, шукаючи спочинку та спокути блукає у своїй білій сукні палацом, простягаючи руки до людей і ніби благаючи про порятунок. А ще кажуть, що привидів у замку аж сорок.
Отже, чи бачать Білу діву туристи – невідомо, але історик Йосип Кобаль розповідає ще про один привид.
«Посередині замкового подвір’я привертають увагу руїни першої ужгородської церкви. Це – храм святого Юрія, який згадується писемними джерелами вже у 1248 році. У той час це була невелика кам’яна споруда, зведена із каменів-увадрів, – наголошує він.
Так сталося, що в 1728 році церква згоріла, а на її місці утворилася яма. І от саме вона чомусь оповита різними чутками.
«Місце, на якому стояла церква, поступово поглиналося землею. Згодом вже мало хто з ужгородців пам’ятав про неї. А коли на початку ХіХ століття семінаристи засадили замкове подвір’я фруктовими деревами, то про церкву нагадувала лише глибокаяма, обведена стіною, колишня крипта, що поросла чагарником. Про загадкове місце виникли різні здогадки, домисли, легенди. Як писав у середині ХІХ століття перший історик Ужгорода Карой Мейсарош, цю яму в народі прозвали «відьмачою», оскільки тут близько 1730 року нібито спалили ужгородську відьму, жінку Юрія Сюча Марію Рушковську», – підкреслює дослідник.
Тож існує версія, що саме відьма і лякає туристів, а ночами стогне у замкових кімнатах. Але є й інша легенда, пов’язана з замковим колодязем, на жаль, також трагічна. Про неї більше відомо місцевим екскурсоводам.
За оповідкою, бідний коваль Катко закохався в дочку Другета. Але дівчина сказала йому, що про якісь стосунки не може бути й мови. Згодом через розкриття таємниці ворогу воєвода стратив дочку, а Катко, який усе ще її кохав, допоміг облаштувати колодязь у дворі замку. Після цього він повідомив усім, що вклав у роботу особливу силу, особливі вміння, тож колодязь виконуватиме бажання усіх закоханих. Сам же коваль покінчив життя самогубством.
Можливо, саме через це навіть зараз замковий колодязь вважається символом закоханих. Досі як ужгородці, так і багато туристів дійсно приходять до того місця, аби загадати бажання. Чи допомагає їм колодязь – невідомо, але споруда справді цікава і унікальна. Екскурсоводи в один голос запевняють, що коли в колодязь кинути качку, вона випливе в Ужі… Перевіряти не будемо, натомість спробуємо розібратися з привидами, яких навіть у сутінках розгледіти нам чомусь так і не вдалося. Проте нам порадити піти шукати потойбічних істот у колишній жупанат, а нині – Закарпатський художній музей імені Йосипа Бокшая.
Жупанат і гільйотина
Старовинна, але надзвичайно гарна будівля здалека приваблює погляд. Усередині також цікаво і відчувається дух якоїсь величі. Вражає, що між картинами є навіть дві оригінальні роботи Тараса Шевченка. Також там можна побачити твори як багатьох відомих митців світу, так і закарпатських авторів. Крім того, в музейних залах зібрано найбільшу в Україні колекцію робіт угорських живописців. Детальніше на цьому зупинимось іншим разом. А поки що працівниця музею, яка нас супроводжує, люб’язно розповідає про художників та їхні мистецькі витвори. А між іншим зауважує, що трапляється й таке, що картини іноді самі собою зі стін падають на підлогу, інколи чується стукотіння у віконне скло, якісь кроки. І все це – серед білого дня. Спочатку жінці було моторошно працювати в таких умовах, але поступово, мовляв, звикла. На запитання, чи відомо їй, що відбувається у приміщенні вночі – каже, що не знає, бо ніколи там не залишалась, та й не залишилася би через страх. Проте додає, що охоронці розповідали, що не раз чули дивні звуки, стогони та плач.
Навіть не віриться! Невже ми вийшли на слід привидів! Мчимо до охоронців питати, чи це правда. Але вони тільки посміхаються, а один із них стверджує, що аби привабити туристів, ще й не таке нам можуть розповісти.
Утім музейна співробітниця підмітила одну цікаву деталь. Вона розповіла, що колись тут був не лише жупанат, але й тюремні камери та гільйотина, за допомогою якою страчували людей.
Тож може це їхні неупокоєні душі бешкетують у стінах колишнього урядового будинку? Принаймні, хочеться дізнатися, що ж було раніше на місці сучасного музею насправді.
Отже, як нам стало відомо, жупанат звели у 1809 році, а сама площа Жупанатська почала забудовуватися у ХVІІІ столітті. За переказами, колись там був оточений огорожею сад монахів.
Йосип Кобаль у виданні «Ужгород відомий і невідомий» описує історію жупанату.
«До кінця Першої світової війни у будинку розміщувалася адміністрація Ужгородського комітату. У 1840 році до лівого крила жупанату добудували приміщення комітатської в’язниці. Для в’язнів звели окрему капличку, присвячену Святому Хресту. На жаль, її точне місце невідоме. Можливо, це будівля в глибині внутрішнього подвір’я», – підкреслює історик.
Отже, в’язниця усе ж була, людей там таки катували. Значить, музейна працівниця не помилялась? Невже і про привиди також правда?
Додамо, що даних про гільйотину нам так і не вдалося відшукати, але за угорського уряду смертна кара в нашому краї була дуже поширеною, а публічних місць для страт в Ужгороді було декілька. Тож цілком можливо, що одне з них знаходилось саме біля камер, де утримували в’язнів.
Однак знайти привидів нам не поталанило ні в замку, ні в музеї Бокшая. Що ж, іншим разом вирушимо шукати їх на кладовища.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
