Кам’яні брили, бетон, залізо, могильні плити… чому Ужгород нагадує кладовище історії
Застарілі радянські звички теперішніх чиновників тягнуть назад закарпатців
Зараз дуже модно цікавитись історією, дізнаватися більше про минуле. Але, проходячи повз пам’ятники, встановлені на честь трагічних подій в Ужгороді, чомусь майже ніхто не хоче біля них фотографуватися. Більше уваги привертають міні-скульптури, кожна з яких таїть у собі не лише нагадування про когось чи щось, але й глибокий філософський підтекст. Але зупинятись на них ми не будемо. Поговоримо саме про пам’ятники. У столиці Закарпаття їх також чимало. Але чомусь більшість із них зовсім непривабливі? Тому закарпатська газета «НЕДІЛЯ» вирішила проаналізувати, для чого в центральній частині Ужгорода встановлюють монументи, обеліски, кам’яні плити, бетонні та залізні скульптури, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Відповідь проста – аби нащадки запам’ятали назавжди про трагічні події, аби елемент архітектури служив їм нагадуванням про нещастя, які пережили наші предки.
Так вчать у школах, так говорять на вулицях, так думають і старі, і малі.
Добре, але ж чому вони мають бути такими непривабливими?
Унікальна родзинка Ужгорода, одна з найкращих у місті площ – Народна, де зібрано перлини архітектури чеського періоду, де облаштовано територію по-сучасному, де знаходиться найкращий у місті фонтан… прикрашено надгробком.
На це диво-дивне задивляються туристи, а маленькі гості питають, кого там поховано.
Мармурова могильна плита біля набережної Незалежності хоч і тимчасова, але вона зовсім не вписується у дизайн площі.
Встановили її ще восени 2016 року і теоретично вона має простояти до листопада цього року, поки на її місці не з’явиться пам’ятник жертвам Голодоморів.
Отже, для чого було на два роки у серці міста прилаштовувати щось, схоже на могилу?
Та й новий пам’ятник, над яким зараз працюють буде зовсім не дивом, біля якого збиратимуться ужгородці та гості міста. Чому вибрали саме той проект, а не інший, адже ескізи для участі в конкурсі надали 7 авторів – із Ужгорода, Мукачева, Хуста, Львова та Києва. І були між ними дуже оригінальні. Наприклад, у вигляді млина або живого дерева із силуетів людей. Та виграла «Свіча пам’яті», яка спроектована в дещо радянському стилі у вигляді людини з піднятими догори руками. Схожий, чорнобильцям-ліквідаторам, уже є на площі Дружби народів у Ротарі-парку.
На жаль, вирішальне слово у конкурсі було за чиновниками, адже фінансується пам’ятник із державних коштів. А більшість із тих, хто сидить у владних кабінетах ОДА, є людьми з радянським способом мислення, далекі від справжнього креативу в мистецтві, тож і не дивно, що більше сподобалося їм те, до чого вони звикли.
Саме через це знаходитиметься пам’ятник неподалік від головної Закарпатської адмінбудівлі, аби потім покладати квіти до нього не треба було далеко. Хоча логічно його було б краще розташувати на Кальварії, скажімо, найпридатнішою для такої споруди була б Алея Слави.
Та нести лампадки та квіткові корзини туди далекувато. А на Народній і перехожих більше, і фотографуватися приємніше. Хоча самих учасників подібних заходів туди переважно зганяють для кількості. Таким чином у нас використовується адмінресурс, що є також пережитком комуністичних часів.
Самі ж закарпатці покладати квіти до пам’ятників не йдуть. Кого болить душа за полеглими, той тихо і без піару помолиться вдома й не влаштовуватиме в людних місцях фотосесії і не робитиме собі рекламу на смертях людей.
Але ж пам’ятники навіть до таких скорботних дат можуть бути оригінальними і приваблювати погляди. Наприклад, у Майямі є просто унікальний пам’ятник жертвам Холокосту – спрямована до неба гігантська рука з бронзи, висотою більше 9 метрів, по якій деруться вгору сотні людських фігур. У основі монумента – рожевий камінь, який був привезений з Єрусалиму спеціально для цієї композиції. Таку скульптуру сміливо можна назвати шедевром.
Ще один дивовижний пам’ятник є в Будапешті – також до цієї події. На березі Дунаю уздовж набережної встановлено 60 пар бронзового взуття, серед якого і чоловіче, і жіноче, і дитяче. Воно нагадує про масові розстріли євреїв, тіла яких скидали у воду. Перед стратою людей змушували роззутися, бо взуття коштувало дорого і його можна було продати на чорному ринку. Цікаво, що в туфлі та черевики постійно приносять живі квіти. Крім того, поруч – завжди маса туристів із фотоапаратами.
Або інший вражаючий пам’ятник жертвам гетто в Кракові складається з 33 залізних стільців висотою 1,4 метра на території колишнього табору і 37 стільців висотою 1,2 метра – по периметру цієї площі і на трамвайних зупинках.
Такі архітектурні композиції зачаровують і справді змушують багато над чим замислитись.
Виходить, що навіть пам’ятники встановлені на честь жахіть можуть бути цікавими і привертати до себе увагу.
Та чому таких див не трапляється в нас? Чому наші пам’ятники на честь історичних подій є непримітними і нецікавими.
Адже подібних майбутній ужгородській свічці пам’яті по Україні багато, тож чимось особливим вона нікому не запам’ятається.
Тож поглянемо на інші, вже існуючі пам’ятники.
Скажімо, «Скорботна мати» на Православній набережній – жінка в хустці зі складеними для молитви руками дуже схожа на ту ж ще не встановлену людину-свічку. Сюди з вінками приходять зазвичай раз на рік – у річницю виведення військ із Афганістану. Або «Добровольцям Закарпаття – учасникам другої світової війни» на площі Кирила та Мефодія біля готелю «Закарпаття». Здивувати когось вони не можуть. Фотосесій біля них ніхто не влаштовує.
Та навіть Шевченко є надто звичним – подібних пам’ятників по всій державі та світу сотні, а може й тисячі.
Невже не можна було встановити в Ужгороді такого Кобзаря, аби про нього заговорила вся держава і щоб туристи наввипередки їхали на нього дивитись.
Взагалі вже досить трагізму! Адже в минулому як України, так і Закарпаття були не лише сумні сторінки. Так чому жодній позитивній події не встановлено пам’ятник? Треба увічнювати світлі і радісні історичні дати, творити історію успіху, пропагувати перемоги, встановлювати скульптурні композиції з нагоди приємних дат, щоб піднімати, а не вбивати дух закарпатців. Адже нашому краю потрібне не проливання сліз за тим, чого вже немає і ніколи не буде, не рабська свідомість, не життя спогадами, а формування в людях лідерських якостей, підприємницької жилки. Ми маємо думати про майбутнє, про процвітання, про щастя і радість та почуватися на вулицях поруч із пам’ятниками піднесено, а не пригноблено.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
