Чому більшість закарпатців збайдужіла, поки трунку не привезуть у рідне місто
Нам випала доля жити між війною і миром.
Будні проходять у турботах, у думках про заробіток, про можливості створити максимум умов для цивілізованого проживання власної родини у не дуже цивілізованій корумпованій країні. Віддаленість від фронту створює ілюзію миру , пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Ми будуємо хати, проводимо ремонти, купуємо автомобілі, відпочиваємо у термальних басейнах Берегова, на березі бруднуватого моря в Одесі чи у тризірковому Єгипті. Повідомлення із східної зони вітчизняної гібридної війни стали звичними і буденними. Смерть воїна сприймається так само, як смерть у автомобільній аварії. Звичайно, це трагедія для родини, але більшість трохи збайдужіла. Чи мені так здається? Чи це тільки до часу, коли труну не привезуть у твоє місто? І тоді переважна більшість жителів виходить на вулиці, стає на коліна, зустрічаючи, чи то пак проводжаючи на небо свого захисника. І тоді прапор на труні, салют над могилою, море квітів стривожують глибини наших душ, викликають тривогу, страх за майбутнє та сльози. Саме у такі моменти народжується відчуття патріотизму та ненависть до московського окупанта.
На відміну від усього населення, письменники у цьому житті виконують надзвичайно важливу місію. Хоча свою місію виконує кожна особистість, свідома свого призначення на цій землі. Але письменники у духовній ієрархії знаходяться найближче до Бога. Наближені до Творця вони не тому, що є святими і дотримуються усіх заповідей – зовсім ні. Частково я можу це стверджувати тому, що письменники самі є творцями. Але творцями є і художники, композитори, архітектори, пластичні хірурги… Письменники є найбільш наближеними тому, що вони володіють словом. А спочатку було Слово!
Письменник своїм словом формує душу особистості, як Бог своїм різцем творить наше тіло. Слово у руках майстра здатне на дива. Ним можна оживити людину, вдихнувши у неї віру, вселивши надію, спокусивши образом любові. Саме це і є надзавданням письменника у той момент, коли він переступає поріг військового госпіталю чи проходить через ворота військової частини.
Мені випала честь виступати перед багатьма пораненими, контуженими, психічно травмованими російським агресором молодими воїнами. Люди, яким снарядами, виготовленими в Росії, відірвало руки чи ноги, зовсім по-іншому дивляться на світ. І їхню ненависть до москальської пісні у маршрутці, до східного «наречія» в українській крамниці, до мови сусідньої держави, яка стала «языком врага» зрозуміти можна. Завдання (місія) письменника тут полягає в тому, щоб не дозволити тій ненависті до ворога, яка присутня у душі кожного воїна, трансформуватися у ненависть до всього людства, до всіх людей, не дозволити їй перерости у ненависть до кожного з нас. Бо, за великим рахунком, в очах воїна, особливо в очах пораненого воїна, ми всі є винними, що він – молодий і сильний учора, з великими амбіціями, планами та мріями нині лежить там, у окопах чи на лікарняному ліжку, а ми насолоджуємося життям повною мірою, лежачи на пляжі, у ліжку з коханою чи танцюючи на дискотеці…
Найважче мені було виступати у психіатричному відділенні Київського військового шпиталю, де ми були разом із поетом Василем Матолою. Наш спільний друг Олександр Тимченко, який пройшов через Афганістан, того разу організував нам поїздку по подібних закладах України. Треба сказати, що до нас у психіатричне відділення виступати не приходив ніхто ні з письменників, ні з артистів – сама назва відділення вселяє страх. А ми пішли. Контужені хлопці, наші захисники, наші герої, які самостійно не могли впоратися із власним душевним станом, із надто близькою присутністю смерті, були особливо вдячні поетам, які поділилися своєю вірою в краще життя, своєю надією на те, що ця визвольна війна проти москальської орди таки закінчиться. Ті сльози, які ми стримали там, слухаючи після свого виступу розповіді про відірвані мінами голови побратимів, про жорстокі катування ворогами наших полонених, про шматки тіл, які доводилося складати у цинкову труну… Ті сльози накочуються на очі і тепер, коли пишу ці рядки, і накочувалися кожного разу, коли я згадував, розповідав, виступав…
Нещодавно довелося розказувати про це воїнам на Яворівському полігоні. Розвідникам. Колеги з інших військових підрозділів називають цей підрозділ смертниками. Бо значна частина розвідників не повертається з бойового завдання. Усвідомлювати це, дивлячись у очі двадцятирічних пацанів, важко. Але необхідно. Бо вони готуються до відправлення на війну свідомо. Вони йдуть туди, щоб ми могли звично будувати хати, проводити ремонти, ходити на роботу, купувати путівки у Єгипет, танцювати на дискотеках… Але вони проти того, щоб ми слухали москальську попсу, бо вона нівелює те відчуття війни, яке мало б бути гострішим. Бо мова є ознакою нації. У очах світу, і це озвучив американський президент Трамп, Крим є російським, бо там розмовляють російською. Ми не можемо допустити, щоб з часом таке могли сказати про будь-яке наше місто. І це теж наша місія.
Жорстоке відчуття війни повинно бути присутнім у наших серцях. Воно не дозволить поселитися там сумнівам і байдужості. Воно дозволить нам скоріше отримати перемогу над російським загарбником, над кремлівською загрозою всьому світу. Світ, ще не повністю вражений гідрою «русского мира», нам у цьому допоможе. Але для цього наша позиція має бути конкретною і однозначною. Крим наш. Донецьк наш. А про Ростов говорити не будемо…
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
