Двоголові жінки та дроти, які говорять: як збулися пророцтва старої закарпатки

Я завжди питала маму, як виходитиму на вулицю, коли в мене виросте друга голова

Постійна читачка газети «Неділя Закарпатські новини» розповіла нам цікаву історію зі свого дитинства. Події відбувалися в 60-х роках у одному з сіл Перечинського району. Багато людей тоді були ще не дуже освіченими, а тих, хто знав більше, інші слухали з великим подивом.

Тоді я була ще дитиною, мала років шість. Жила у Лумшорах. Село невелике, у нас не було навіть своєї церкви. Тож на великі релігійні свята ми пішки йшли аж у Лікіціри, долаючи горами цілих 7 кілометрів. А по неділях люди збиралися на служіння в одному з будинків. Після молитви жінки розповідали всякі історії, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Була в нас одна старша жінка. Вона багато бачила у своєму житті, її люди поважали. Ця жінка вміла розповідати вражаючі історії. Їй вірили дорослі, не те що ми, малі. Ці оповідки здавалися казковими, вони і зачаровували.

Отже, одного разу вона сказала, що настане такий час, коли люди будуть говорити по дротах, у небі літатимуть залізні птахи, а жінки ходитимуть із двома головами і стукатимуть ногами, як коні. Чому саме так, не знаю. Але сказане нею я сприйняла настільки буквально, що вночі не могла спати. Усе собі уявляла, якими ж то повинні бути в майбутньому жінки-мутанти… було страшно, що й я стану такою, що в мене виросте друга голова, а на ногах з’являться залізні підкови.

Також я спостерігала за голубами і чомусь гадала, що згодом їм придумають металеві кольчуги, наче у лицарів, але не могла збагнути, як у такому вигляді вони зможуть піднятися в повітря.

Стільки всього вимальовувалося в моїх дитячих думках, що сьогодні аж стає смішно.

Але найдивнішим є те, що невдовзі після тієї розповіді я знайшла посеред дороги невеликий дротик, приклала його до вуха і почала прислухатися. Але ніяких голосів, навіть звуків почути не вдалося… Я мало не плакала. Бігала з дротиком посеред абсолютної тиші та мріяла про те, що він зі мною заговорить. Та дріт вперто мовчав.

Розчарувавшись, пішла до мами питати, як я виходитиму на вулицю, коли в мене виросте друга голова.

Відповіді в неї не було. Тож я засмутилася ще більше.

Утім невдовзі все це забулося і згадалися мої переживання зовсім нещодавно… коли минуло багато років. Чи пророчицею була та жінка, стверджувати не буду. Але тепер я точно знаю, що вона мала на увазі.

Говорячі дротики – це телефони, звісно ж, стаціонарні. Нині в нас є навіть бездротовий зв’язок… А тоді б щось подібне я навіть не уявила. Залізні птахи у небі – літаки. Авіація сьогодні ні для кого не дивина.

Що ж стосується другої голови, а це питання хвилювало мене найбільше, то ні в кого вона не виросла і на монстрів сучасні жінки не перетворилися. А та старенька, очевидно, мала на увазі спеціальні зачіски – бабети, які були свого часу в моді і нагадували дійсно другу голову. Про коней, гадаю, кожному зрозуміло, що мова йшла про підбори. Вони дійсно стукають так, як кінські копита.

Із  того часу, як я почула дивне передбачення, минуло більше півстоліття. У нашому житті справді змінилося дуже багато, з’явилися речі, про які наша сільська знахарка навіть не знала. Однак досі приємно згадувати ті незабутні часи і дружні розмови в колі дорослих.

Трапився зі мною в дитинстві ще один цікавий випадок. Пішли ми з мамою якось у кіно. Тоді на все село був лише один телевізор, тож дивились його далеко не всі. А там, у сільському клубі, були встановлені великі бабіни і показували якусь стрічку про війну. Ми всілися у величезні крісла, я завмерла від хвилювання. Раптом заграла музика і на екрані з’явився танк. Він спрямував у бік глядачів дуло кулемета і голосно вистрелив. Я закрила очі, сховалася за маму і заплакала. Зрозуміти, що то все відбувається лише на екрані, не могла, почала втікати з залу і кричати, що зараз нас всіх повбивають, тягнула маму на подвір’я. Як вона мені не намагалася пояснити, що танк не може насправді вистрелити, слухати я не хотіла. Більше у кіно категорично йти відмовлялася.

Життя тоді було зовсім іншим. У мене не було такого розмаїття іграшок, як у сучасних дітей. Не мала навіть ляльки. Я скручувала собі шматок ганчірки, робила на ньому вузлик і це було моєю іграшкою.

Батьки багато працювали в полі, вели домашнє господарство, вирощували картоплю, квасолю, іншу городину, заготовляли дрова… тож дітьми ніхто не займався. Дорослі просто на нас не мали часу.

І все одно пригадувати дитинство дуже приємно, у кожного з нас воно було надзвичайно насиченим, цікавим, нехай навіть не таким яскравим, як у нинішніх дітей.

Олена, Перечинський район, газета  «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net