Закарпатський казкар з дитячою душею
Нещодавно Василь Шкіря, знаний в Україні дитячий письменник і мій друг, лауреат кількох премій, відзначив свої перші шістдесят, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Це якась така дата, яку чомусь не хочеться називати. Хочеться написати просто – ювілей. Хочеться дописати, притягнути за вуха оте: перші шістдесят. Хочеться назвати ці роки просто круглою датою… Але шістдесят… Це звучить якось страшнувато і далеко не святково. Лякає багатьох (і мене в тому числі) ця дата, певно, тому, що означає, підсумовує певний життєвий етап, маркує умовну межу – перехід у інше життя. У життя мудре, розмірене, шанобливе. Коли тобі не потрібно поспішати на роботу, коли тебе пропускають уперед, притримуючи двері, коли звільняють для тебе місце в автобусі… Коли ти маєш час на подорожі, творчість, спілкування з дітьми та онуками – слава Богу дві донечки обдарували Василя онуками. Хоча про подорожі – це не для Василя. Він подорожує зазвичай тільки віртуально.
З іншого боку, наші роки – наше багатство. І хіба б ми могли зробити стільки, як зробили, якби періодично не святкували оці круглі дати? А зробили ми ой як багато! Особливо багато зробив Василь Шкіря.
Бути письменником і жити в провінції – це дуже неоднозначна ситуація, у якій ти, саме ти чомусь перебуваєш постійно. З одного боку неспішні темпи життя, відсутність великої кількості культурно-масових та літературно-презентаційних заходів, які конче треба відвідати, відсутність тих самих конкурентів, на творчість яких ти змушений звертати увагу та з присутністю яких на одному квадратному метрі мусиш рахуватися… Усе це додає тобі спокою, врівноваженості, впевненості, значно більше часу на основне – на творчість. З іншого боку – відсутність конкурентів розслабляє. А ще відсутність конкурентів – це, за великим рахунком, відсутність колег. У більшості випадків усе, що ти твориш, так і залишається у обмеженому провінцією життєвому просторі, у відділеному Карпатами від великої української літератури казані. Казан, у якому ти варишся сам у своєму власному соку. Саме тому твої твори, якими б геніальними вони не були, тривалий час залишаються непоміченими. Колеги та літературні критики не помічають їх у силу своєї заангажованості та зайнятості тими ж таки літературно-презентаційними заходами та дослідженнями текстів колег, які живуть поруч, з якими зустрічаєшся в метро, яким доводиться дивитися в очі за спільним столом на фуршетах…
Не помічають тебе у провінції, звичайно, тимчасово, але чи вистачить тобі життя, щоб пережити цю тимчасовість?
Минулого року казки та книги Василя Шкірі, а їх таки багатенько, здається, таки помітили – його висунули на здобуття премії Кабінету міністрів України імені Лесі Українки. А мені здається, що якби Василь жив у Києві, то він уже давно був би володарем цієї престижної державної відзнаки. І не тільки тому, що написав понад півтора десятка книг для дітей. І не тільки тому, що його книги (казки) популярні, дотепні, мудрі, що вони розширяють кругозір дітлахів, вчать їх дружити, любити, бути щирими та щедрими, активними та моральними… І не тільки тому, що всі твори Василя виросли з народного фольклору, з вірувань батьків-дідів-прапрадідів, з того коріння, з якого виростають свідомі українці з відчуттям гідності, сили та віри, гідні сини своєї нації. І не тільки тому, що Василь Шкіря розсипав по своїх текстах тисячі народних прислів’їв, приказок, замовлянь, жартів… І не тільки тому, що він мій друг, я так щедро і так красиво пишу про нього.
Справа в тім, і саме на це звертають увагу критики, що Василь Васильович Шкіря, який живе в глибокій закарпатській провінції і вже тридцять вісім років працює (тепер головним редактором) в районній газеті «Нове життя»…що саме він є новатором в українській дитячій літературі…
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
