Випадкові чи невипадкові зустрічі?
Сьогодні я отримала подарунок від людей, які живуть в іншій країні і, яких я могла й не знати.
Просто одного дня я шукала куточок на Землі, куди би могла безпроблемно добратися і побути біля води. «Google в допомогу» – як тепер кажуть, бо куди ми без нього і, ось я вже впізнаю карооких донечок та внучок власників будиночка, який потопає у квітах.
Як закарпатські жінки вбивають чоловіків
День до того як їх бачила лише на світлинах в мережі й поняття не мала, ким вони виявляться насправді. Шукаючи потрібну адресу, я перепитувала перехожих, які намагались зацікавити своїми житловими пропозиціями, на які я не погодилась.
Мою близьку людину в складних життєвих обставинах підтримує друг, з яким ще кілька місяців тому вони знались лише заочно.
Це я до того: чи ви думаєте, що наші зустрічі є випадковими? Хтось недавно мені сказав, що Бог посилає нам людей і допомагає через них. Ви скажете, що, на жаль, знаєте безліч історій, коли було важко, а друзі губились.
Але пригадайте: правда ж, несподівано хтось відіграв у той момент важливу роль, навіть, якщо й опосередковано? Часто це не ті, на кого ми розраховували. Давайте подивимось на це з оптимістичної сторони: ми станемо сильнішими, мудрішими, пройшовши через цей досвід і, пізнаємо нових людей, завдяки яким також чогось навчимось.
Будь-які міжлюдські стосунки є цінними, якщо ми щось через них пізнали. Навіть, якщо вони на відстані, недовготривалі. Нехай це буде одна розмова, яка змінить щось у вашому світогляді, згадка про книжку, яку ви потім прочитаєте і, яка буде знаковою для вас. Чи, навіть, музика, яку будете слухати нон-стоп у своїх навушниках під час прогулянки.
Допомога приходить через несподіваних людей, зустрічі бувають невипадковими випадковостями.
Завжди було цікаво, чому в класі, в групі, в туристичній мандрівці ми стаємо ближчими з одними людьми, а з іншими – ні, чому, зрештою опиняємось саме в тому місці, в той час? Інколи, навіть, випадковий допис у мережі може вплинути на нас і, ми його побачимо вчасно для себе.
Восени минулого року у Львові презентував свій фільм «Моя війна: два життя Василя Сліпака» досвідчений білоруський тележурналіст Леонід Канфер, який тепер живе в Києві. Він справив на мене велике враження, бо був гранично відвертим, в ньому автор називав речі своїми іменами. До речі, його можна переглянути в мережі у вільному доступі, а з’явився він там, здається, тоді, коли режисер вже знав одну приголомшливу для себе новину, яка змінила його життя.
Важка хвороба розділила його на до і після та, він вирішив, що це – новий початок. Саме про це знімає нову стрічку, хоч я впевнена, що там буде дуже багато про що, з глибокими змістами. Я читаю його дописи і вчуся жити. І розумію, що того жовтневого дня я невипадково прийшла в кінотеатр.
Як і вчуся від приятельки, з якою ми не є близькими, тобто, ми мало що знаємо про особисте життя одна одної, але ми обмінюємось поштівками і мені приємно отримувати ці барвисті знаки уваги і, бачити як вона вільно змінює місця свого перебування, творячи всюди затишок і, поливає вазонки.
І, радію цим невипадково-випадковим знайомствам!
Анастасія КАНАРСЬКА, газета «Неділя Закарпатські новини» ексклюзивно для zakarpatpost.net
