Закарпатець вирішив піти з життя, бо не дочекався дітей
Закарпатці вважають себе дуже побожними людьми, однак ця побожність зазвичай тільки вдавана. Адже ходити до церкви і бути при цьому черствим навіть до найрідніших людей зовсім не свідчить про сповідування високих християнських та й, взагалі, будь-яких моральних цінностей, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Дуже сумна історія трапилася цієї весни в одному з сіл Тячівського району.
Самотній пенсіонер, залишившись без рідних, вирішив звести рахунки з життям, бо відчув себе нікому не потрібним. При цьому його діти жили всього за кілька десятків кілометрів, але жоден із двох синів та донька так і не приїхали до нього на релігійне свято…
Старий Петро, відколи залишився без дружини, зовсім змарнів і втратив сенс життя. Катерина мешкала з чоловіком та двома доньками у сусідньому селі, а сини Юрко та Михайло – у райцентрі. До батька приїжджали дуже рідко. Щоправда, дочка кликала пожити до себе. У них був величезний триповерховий будинок. Але самі чомусь тулилися всі у літній кухні. Тож Петро не хотів бути завадою і якось порався з усім самотужки. Та й куди б він пішов від могили найріднішої людини.
Якщо всі біля хрестів висаджували квіти, то він вирішив посадити дерево. Петро вірив, що душа людська повертається на землю у вигляді птаха і його Марія неодмінно має прилетіти. Тому на саджанці молодого горіха встановив годівницю і щодня ходив на кладовище не свічки палити, а приносив туди зерна. І пернаті дійсно прилітали. Чоловік сидів і милувався ними годинами. Деколи міг і заплакати. Але його ніхто не бачив. Бо відвідувачів у таких місцях завжди небагато.
Отже, Петро часто біля могили згадував спільні з дружиною роки життя. Він був інвалідом з дитинства. Одна нога в нього була коротшою за іншу. Дівчата зустрічатися з ним не хотіли, казали, що каліка. А Марія полюбила його таким, яким він був. Її не спинило ні те, що мав фізичну ваду, ні те, що був небагатим, пропрацював усе життя водієм на автобусі. Але жив чесно і чесно виховував дітей.
Із дружиною вони майже ніколи не сварились і її втрата стала для нього великої трагедією. Тож після її смерті він якось дбав про себе, але більше ні не тримав корову, ні не садив картоплю. Важко йому було одному. Ровесників у селі майже не залишилося, всі повмирали, коло знайомих і сусідів теж звузилося. Петрові пропонували в допомогу соцпрацівницю, але старий відмовився: не міг уявити, що якась чужа жінка буде стояти за плитою, біля якої він звик бачити тільки Марію.
Тож дідусь жив від зустрічі до зустрічі з дітьми, які приїжджали до нього за розкладом, привозили продукти, ліки, робили важку роботу.
Наближалася Пасха – святий день. Вперше він мав відзначити Великдень без Марії. Дід Петро звик за довгі роки життя з нею в це свято, прийшовши з церкви, хреститися і казати: «Христос воскрес!» й чути у відповідь: «Воістину воскрес!». А потім сідати всім за стіл з пасками і шовдарем, разом поснідати й поговорити про приємні події в їхній великій родині.
У страсну п’ятницю Петрові подзвонив молодший син і сказав, що на Пасху приїхати не зможе, бо їде до батьків дружини в Одеську область.
– Батьку, тільки ти не переживай, через тиждень неодмінно приїдемо, – заспокоїв він.
У суботу подзвонив молодший син і повідомив, що теж не приїде, бо дружина вирішила на кілька днів майнути до Угорщини з дітьми в зоопарк.
– Ну, нічого, нічого, – шепотів Петро, – Катя обов’язково буде. Вона не дзвонила, значить приїде!
Уночі старий пішов із кошиком до церкви, освятив паску і повернувся додому. Їсти нічого не хотілося. Приліг і заснув на кілька годин.
Коли прокинувся, з’їв шматок паски і варене яйце й почав чекати на доньку. Та час минав, а її все не було й не було.
Так прочекав до самого вечора. А тоді взяв із собою паски і відправився на кладовище – годувати пташок та поговорити з покійною дружиною.
Біля могили розплакався.
– Христос воскрес, Маріко! – поцілував нефарбований хрест і висипав крихітки у годівницю.
Сів на лавицю і довго мовчав, думав про своє. Потім знову вголос озвався:
– Усе… Нікому мене, жоно, не треба. Нащо далі жити.
Він опустився на коліна перед могилою на молоду зелену траву, лагідно її погладив своєю мозолястою рукою і прошепотів:
– Знаєш, не можу без тебе жити. Я скоро прийду. Почекай недовго…
Йому здалося, що дружина його чує. Поцілувавши хрест на прощання, старий важко зітхнув і побрів в село. Зайшовши у двір, одразу попрямував у сарай. Там знайшов стару товсту мотузку і повісився.
Наступного дня Петра прийшла провідати сусідка. Але в хаті його не було. Шукала всюди і виявила на металевій драбині у закинутому господарському приміщенні його тіло. Вона перелякалася, викликала «Швидку», поліцію, зателефонувала за дітьми.
Цього разу вони приїхали негайно…
Поховали старого на кладовищі, поруч із Марією, але відспівувати самогубця священик відмовився. Так і закопали його без Божого слова.
Сини за батьком якось не дуже й побивалися. Їх більше цікавила його хата і те, чи залишив він заповіт та на кого саме.
А от Катерині було не по собі.
Зі сльозами на очах пішла вона до місцевого священика на сповідь та просила відспівати за батьком сорокоуст.
Та духівник порадив молитися їй самій і подавати милостиню, як спогад про чесноти покійного.
На душі молодої жінки було важко. Але вона молилася, бо так їй порадив священик… Катерина плакала біля батькової могили і просила від нього вибачення, бо розуміла, що в тому, що трапилось, є її провина, адже у той день вона знайшла час на все: погостювати у подруги, понести подарунки хрещеникам, прийняти в себе вдома кумів та ще й піти на вечірню службу до церкви, лише на рідного батька часу не знайшлося. Вона просто забула про нього.
Василь ПОПОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
