Я не знала, що це насильство. Історія жінки, мати якої вигадувала їй смертельні хвороби
Протягом всього мого дитинства моя мама переконувала мене, що я вмираю. Вона стверджувала, що у мене рак, розлад харчової поведінки і пневмонія. І до недавнього часу я не розуміла, що це насильство, пише Маріса Гвідт для Narratively, пише НВ.
Напади паніки
Я відчула холодний метал інструменту крізь сорочку, коли вона перевіряла мій хребет на деформації. Мене переповнювали паніка і впевненість, що в мене сколіоз. Я уявляла свій хребет викривленим. Мені знадобиться металевий корсет? Зрештою, інвалідна коляска? У мене почало паморочитися в голові, і я сказала, що потрібно припинити огляд.
Я уявляла свій хребет викривленим. Мені знадобиться металевий корсет? Зрештою, інвалідна коляска?
Стаття, яку мені потрібно було написати про нову клініку, що спеціалізувалася на лікуванні сколіозу, не вимагала особистих інтерв’ю. Але я щойно отримала диплом в галузі журналістики, і хотіла довести, що чогось варта своїм професорам-лауреатам Пулітцерівської премії. Тому я була у клініці. Коли я запропонувала фізіотерапевту перевірити мене на сколіоз, щоб описати це у статті, вона була рада.
Після передчасного закінчення огляду я все ще відчувала, що збираюсь втекти. Протягом хвилини я навіть не могла нічого бачити. Мене посадили на стілець і дали мені склянку води. Коли запаморочення минуло і зір повернувся, я подумала “Чорт, чорт, чорт. Це раніше ніколи не відбувалося публічно. Це жахливо непрофесійно”.
Я вибачилася перед жінкою і збрехала: “У мене грип”. Але правда була в тому, що у мене була панічна атака через пережите в дитинстві насильство, а я про це навіть не знала.
Віра в рак грудей
Приблизно за двадцять років до того, як мене перевіряли на сколіоз, я сиділа на пластиковому столі в кімнаті для оглядів зі знятою футболкою. Доктор Віртц, який також виявився нашим сусідом, обмацав мою ліву грудь, потім праву. Мені було 10 років і я швидше нервувала, ніж була збентежена. Доктор Віртц був четвертим лікарем, у якого я побувала в нашому маленькому містечку у Вісконсині, і я сподівався, що він не скаже, що моя ліва грудь розміром з виноградину зробила мене занадто хворою для школи.
Моя мама завжди казала, що я занадто хвора для школи. Коли мені було шість років, і мої батьки розлучилися, я пропустила половину першого класу, тому що вона була переконана, що болі у шлунку викликані чимось більш смертельним, ніж непереносимість лактози. Для неї застуда була пневмонією… поки це і справді не було пневмонією, в такому випадку це було чимось гіршим.
Joe Gough / narrative.ly
Поки доктор Віртц обмацував мої соски, моя мама переказувала йому мою сімейну історію раку грудей. Хвороба вбила мою бабусю, прабабусю і прапрабабусю. Я подумала про відкриту труну моєї бабусі. Вона була першою мертвою людиною, яку я бачила. Але той факт, що вона була мертва, не лякав мене. Мене лякало те, як за два роки до цього лікар відрізав їй одну грудь і змусив її носити перуку.
Приблизно через тиждень після зустрічі з доктором Віртцом моя мама попросила мою няню поглянути на мої груди. Я впевнена, що моя няня, популярна старшокласниця на ім’я Шона, подумала, що це дивне прохання. Однак у моєї мами був харизматичний спосіб змушувати людей щось робити. Вона покликала мене і підняла мою футболку. “Подивися на це; хіба це не дивно?” – запитала вона Шону, доторкнувшись до моїх грудей і змусивши її зробити це. Шона знизала плечима і залишилася спокійна: “Ні, – відповіла вона, – у мене теж груди росла нерівномірно”.
Доктор Віртц теж не турбувався. Він сказав їй, що я просто росту, і його точку зору підтверджувало УЗД. Ніякого раку. Але той факт, що няні та лікарі ніколи не можуть бути на 100% впевненими, нестерпний для таких людей, як моя мама. Вона найняла ще одну няню, знайшла ще одного лікаря, і відчайдушно й рішуче молилася за мої груди різними мовами щовечора, перш ніж я засну.
Я передбачала, що впаду замертво, якщо пройде дуже багато часу між моїми молитвами.
Наступний лікар – цього разу фахівець – погодився з доктором Віртцом: мій розвиток проходив чітко за графіком. Через наполягання моєї мами він та його команда провели тривалі тести, але не знайшли нічого поганого. Моя мама все ще була впевнена, що у мене рак, і до цього часу я теж. Фахівець сказав їй привести мене знову через півроку, якщо моя друга грудь не почне рости.
Я довіряла мамі і молилася, щоб Бог зцілив мене. В ім’я Ісуса, будь ласка, врятуй мене від раку грудей, постійно крутилося у мене в голові. Я передбачала, що впаду замертво, якщо пройде дуже багато часу між моїми молитвами.
Коли моя друга грудь врешті-решт почала рости, моя мама все-таки привела мене знову до фахівця. Рак явно поширювався.
Цього разу в лікарні нас зустрів мій тато. Він був дуже стурбований. Коли лікарі побачили, що мої груди зрівнялися за розміром, вони здивувалися. Дві маленькі виноградини. Вони зробили ще один рентген, щоб підтвердити, що у мене немає раку і що вони вільні від моєї мами.
Після того, як шість місяців я молилася майже без зупинок, щоб рак не вбив мене, я б віддала перевагу тому, щоб моя мама була права.
Я сиділа у приймальні з батьками, чекаючи остаточного результату. Я знала, що у мене рак. Моя мама знала. Мій батько нервово стиснув кулаки. Хтось вийшов і повідомив нам новини, і я майже скрикнула від відчаю. Я думала, що хочу бути здоровою, але, коли я дізналася, що так і є, я відчула себе самотньою і збентеженою. Я хотіла бути хворою, тому що хворі люди отримують більше любові та уваги. Я зітхнула від розчарування. Мій тато помітив мою негативну реакцію і закричав, що він рідко робив: “Ти хочеш хворіти? Марісо, що з тобою не так?”
Він був такий щасливий, що я не помру, як його мати. Він був такий щасливий, що я проживу довге життя. І він був такий щасливий, що моя мама помилялася. Але після того, як шість місяців я молилася майже без зупинок, щоб рак не вбив мене, я б віддала перевагу тому, щоб моя мама була права. Розуміння, що я не можу довіряти своїй мамі, було страшніше, ніж коли-небудь був рак. Якщо вона помилялася про рак грудей, в чому ще вона помилялася?
* * *
Коли мені було 14 років, моя мама не дозволяла мені навіть вигуляти собаку навколо житлового кварталу довжиною в півмилі, в якому ми жили. Я могла пройти лише половину шляху, або мене б викрали. Або собаку викрали б. Я навіть не знаю. Я припинила сперечатися з нею, хоча я почала розуміти, що вона була неправа, все більше і більше. Вона все ще вірила, що у мене був рак грудей кілька років тому. Він пройшов до цього часу, тому що одного разу вночі Бог зцілив мене, коли голос нашого телеєвангеліста Пета Робертсона пролунав з нашого радіо на верхньому поверсі.
Спроба звільнитися
Коли кожні вихідні я була у батька, мені не потрібно було брати з собою параною моєї мами. Я могла бути звичайною дитиною, товктися з кузинами і дивитися MTV. Я сказала моєму батькові, що хочу жити з ним, і це все, що йому потрібно було почути. Ми викликали маму в суд, для передачі права на виховання.
Мене познайомили з призначеним судом опікуном. Я прозвала її Акулою, тому що її робота полягала в тому, щоб відстоювати мої інтереси, і лише кровожерлива тварина могла перемогти мою маму. Акула розпитувала мене кілька разів, щоб переконатися, що жити з батьком – це те, чого я дійсно хочу. Одного разу вона попросила мене підтвердити це у вітальні моєї мами. Я напружено сіла на дизайнерську кушетку, знаючи, що моя мама слухала з іншої кімнати, готова накинутися. Але я не вагалася. Зрештою, Акула була настільки впевнена, що мій батько виграє, що ми вирішили, що мені не потрібно давати свідчення в суді.
Joe Gough / narrative.ly
Вранці мої батьки пішли до суду, а я вирушила до школи, чекаючи, що після останнього дзвоника мене заберуть і передадуть моєму батьку. Але цього не сталося. Я не пам’ятаю, хто повідомив мені цю новину. Я просто пам’ятаю, як моя мама самовпевнено посміхалася і зловтішався з приводу успішного представлення себе. Незважаючи на те, що мій тато, дідусь і бабуся, і мій опікун стали на мій бік, суддя став на бік моєї мами. Він сказав, що я добре вчуся в школі і потребую стабільності. Я відчувала себе безсилою і звинувачувала себе. Я повинна була піти в суд.
Рятівне повноліття
В кінці мого старшого класу в середній школі моя мама виявила, що я збираюся відвідати невеликий університет у Мічигані, де вчилися мої дідусь і бабуся. Вона пропустила це. Вона не збиралася мене відпускати – тим більше до людей, які свідчили проти неї в суді. Вона думала, що може зупинити мене, і рівень її контролю наді мною викликав у мене огиду. Я збунтувалася, відмовляючись їсти за обіднім столом. Я брала тарілку у вітальню і їла, дивлячись погані комедії. Моя мама вирішила, що ця нова поведінка – у поєднанні з моєї перебірливістю в їжі – це те саме, що розлади харчової поведінки, які ми бачили у Докторі Філі. Вона спробувала переконати мого останнього лікаря, що я помру без негайного стаціонарного лікування.
Лейкопластири доктора Локаскіо були з персонажами Вулиці Сезам, і він ставився до мене, як до маленької дитини, хоча мені було 17. Він був милим, але він ніколи не розмовляв зі мною без присутності моєї мами. Коли моя мама різко оголосила про мій “розлад харчової поведінки”, я закотила очі, але доктор Локаскіо не помітив. Він уже дивився в мою історію хвороби і виявив, що у мене завжди була невелика вага. Може бути, це було на користь теорії моєї мами.
Вона спробувала переконати мого останнього лікаря, що я помру без негайного стаціонарного лікування.
Побачивши, що у неї є шанс, моя мама почала базікати про те, як я не п’ю газовану воду або не їм свинини і морепродуктів. Мені подобався салат більше, ніж будь-якій іншій дитині, яку вона знала, і я замовляла маленьку порцію в магазинах морозива. А потім були ступні. Іноді зовнішні краї моїх ступень були холодними і червоними. “Поганий кровообіг є ознакою анорексії, вірно?”
Я почала відключатися. Цього не відбувалося. Мене тут не було. Тоді моя сім’я, друзі і я почали говорити про мою маму як про “іпохондричну” і “схильну до надмірної опіки”, тому що вона водила мене до лікаря через кожну дрібницю. Але моя мама настільки добре змішувала факти з вигадкою, що навіть я іноді сумнівалася, чи не було це реальністю. У мене почалося запаморочення. Я майже знепритомніла. Доктор Локаскіо допоміг мені лягти, поки моя мама продовжувала говорити. Він не зрозумів, що моє запаморочення було однією з незліченних панічних атак, які зі мною траплялися, коли мені доводилося мати справу з чимось пов’язаним з медициною. Замість цього він думав, що я не з’їла достатньо на сніданок – точно як говорила моя мама.
Хоча доктор Локаскіо погодився, що у мене розлад харчової поведінки, він не був згоден, що мені потрібно у клініку. Моя мама знайшла спосіб обійти це. Вона відправила мене в якусь клініку для зірок із харчовими розладами в Лос-Анджелесі, і дивилася у мене з-за плеча, поки я реєструвалася. Цей план не був секретом, і я грюкала дверима і кричала, доки у мене не запалилося горло, кожного разу, коли вона піднімала цю тему. Ми завжди тримали наші вікна відчиненими в гарну погоду, і сусіди викликали копів під час особливо жорсткої сутички. Двоє чоловіків у формі прийшли до наших дверей, і були роздратовані, що їх викликали через сварку матері з дочкою. Не було сенсу пояснювати, через що ми сварилися. Моя мама була чарівна, і у мене не було синців. Вони поїхали.
Я хотіла втекти, але я знала, що не можу. Моя мама просто відправила б цих поліцейських за мною. Одного разу вона викликала поліцію до мого батька, коли ми забули подзвонити їй і сказати, що ми до нього дісталися і знаходимося в безпеці. Їхні ліхтарики розбудили і налякали мене.
Згідно із законом, я була дорослою і це залежало від мене, але мені не спадало на думку, що у мене є вибір.
У Каліфорнійській клініці я ледь могла говорити через усі ті крики. Це був мій 18-й день народження. Згідно із законом, я була дорослою і це залежало від мене, але мені не спадало на думку, що у мене є вибір. Коли я говорила “ні” в минулому, це ніколи не працювало. Чому мало спрацювати зараз?
Після реєстрації я була в шоці. Потім нестримно ридала. Приязна медсестра конфіскувала мої шнурки і шнурок від светра, щоб я себе не вбила.
Але лікарі в Лос-Анджелесі були хорошими. Вони відразу відправили мою маму додому. Вони знали, що у мене немає харчового розладу. Головний лікар запросила мене в її кабінет і сказала через свій великий дерев’яний стіл, що мені не потрібно спілкуватися ні з ким, з ким я не хочу, включаючи мою маму. Вона була першою людиною, яка сказала мені це, і лють, яку я відчувала з приводу всієї катастрофи, раптово виправдалася.
Через два дні я вирушила із клініки в аеропорт зі свідоцтвом про те, що я здорова, вартістю $10 тисяч. Це вперше я була одна. Мій тато заплатив за мій переліт до бабусі і дідуся по телефону. Я була вільна. Я сідала в літак у своєму светрі, з якого витягли шнурок. Я була така впевнена в собі. Але потім я провела усі півтори години, стискаючи мій підлокітник, тремтячи і хвилюючись, що у мене станеться зупинка серця, на яку, за словами доктора Філа, приречені ті, хто страждає на розлад харчової поведінки. Може бути, моя мама була права. Може бути, це я була божевільною. Або, може бути, я була такою ж божевільною, як моя мама. Це були думки, з якими мені довелося боротися довгі роки, щоб їх подолати.
Усвідомлення
Моя панічна атака у клініці з лікування сколіозу переконала мене, що мені потрібна допомога. Я знайшла терапевта на ім’я Кеті – 40-річну жінку з коротким рудим скуйовдженим волоссям. Картина в її офісі висіла занадто високо. Я сказала їй про це, але вона не образилася. Вона знала, що це говорить занепокоєння в мені. Коли я вперше описала свою маму Кеті, я використовувала слова, з якими я виросла: “Вона просто одна з цих дійсно мам, які надто піклуються, – сказала я, – Вона занадто любить мене”.
Але коли Кеті почула подробиці моїх дитячих “хвороб”, вона дала мені інший термін.
“Ви коли-небудь чули про делегований синдром Мюнхгаузена?” – запитала вона.
Я голосно розсміялася. “Це коли батьки отруюють своїх дітей, правильно?”
Опікун хоче, щоб його бачили як героя, який бореться за порятунок дитини, і розглядає дитину як продовження себе, а не як людину.
Кеті не сміялася. Замість цього вона пояснила, що делегований синдром Мюнхгаузена класифікується як “несправжній розлад, нав’язаний іншому” в останньому діагностичному і статистичному довіднику з психічних розладів Американської психіатричної асоціації, зазвичай і навіть найчастіше він не включає отруєння. Це рідкісна форма жорстокого поводження з дітьми, коли опікун (зазвичай мати) винаходить або перебільшує хвороби у дитини заради симпатії та уваги. Опікун хоче, щоб його бачили як героя, який бореться за порятунок дитини, і розглядає дитину як продовження себе, а не як людину.
Кеті сказала, що їй цілком ясно, що я пережила цей вид жорстокого поводження. Я не хотіла їй вірити.
Я сильніше схрестила руки і ноги і зсувала кутикулу на безіменних пальцях, так що пішла кров, пояснення і спростування проносилися в моїй голові: “Насильство? Як це могло бути правдою? Моя мама любить мене! Це очевидно. Можливо, мої спогади помилкові. Можливо, було не так багато візитів і лікарських оглядів. Можливо, це я перебільшую”.
Я пішла з офісу Кеті і замовила дитячі медичні записи. Протягом двох тижнів стопка паперів у три чверті дюйма (дюйм – близько 2,5 см – ред.) підтвердила мої спогади і змусила мене хоча б на мить прийняти правду.
Я ніколи серйозно не хворіла. Насправді, у мене ніколи навіть не було симптомів. Я гортала сторінки, надруковані на папері і написані вручну, деякі з рекомендаціями, щоб моя мама відвідала терапевта. Слова лікарів короткі, об’єктивні і безпристрасні. Тримати в руках фізичні докази емоційного насильства – таке буває рідко і часто це неможливо – але у мене вони були.
Я була розлючена – не лише через маму, а й через дорослих у моєму дитинстві. Чому мої вчителі не ставили питань з приводу моєї відсутності? Чому чортові лікарі не переставали перевіряти мене на хвороби, яких, як вони знали, у мене не було? Чому ніхто не подзвонив моєму татові? Я також злилася і на себе. Як я могла не знати, що це зі мною відбувається?
Іноді мені шкода, що вона просто не отруїла мене і не усунула будь-які сумніви.
Після декількох років терапії гнів зник, але мої невпевненість і занепокоєння залишаються.
Моя мама зараз “вмирає” і наші щомісячні телефонні розмови обертаються навколо неї, вона розповідає детальні і протилежні описи її незліченних, невиліковних фізичних нездужань. Я зазвичай дозволяю їй говорити, тому що я знаю, що вона хвора – можливо, просто не тим захворюванням, яке вона собі приписує. Її зіткнення з ідеєю, що вона психічно хвора і перебільшує свої фізичні симптоми – так само, як вона це робила зі мною в дитинстві – звісно, ні до чого не призвело. Я ніколи не використовувала слово “насильство” в розмовах з нею. Немає ніякого сенсу. Лікарі, які не на її боці, помиляються. Будь-хто, хто не на її боці, помиляється.
Коли справа доходить до мого тіла, я досі зводжу до рівня катастрофи будь-яку фізичну недосконалість. Тепер я просто веду щоденник і контролюю дихання, щоб заспокоїтися і нагадати собі, що я, імовірно, не хвора.
Але іноді я забуваю вести щоденник або правильно дихати. У мене на лівій щоці невелика родимка, яку дерматолог добродушно називає знаком краси, але я вважаю, що у неї передраковий ріст і її потрібно буде видалити. Я регулярно уявляю абсурдно велику площу шкіри навколо родимки, яку вирізають з моєї щоки як шматок пирога. Після операції я все ще хвора і виглядаю жахливо – з великими шрамами і кривим поглядом через шов. Я краще вб’ю себе, ніж пройду хіміотерапію.
Я знаю, що я уявляю такі речі, тому що пережила насильство, але я не завжди відчуваю, що пережила насильство. Я все ще занадто часто думаю так, як моя мама вчила мене думати. Важко відчути те, що ви не можете фізично побачити або описати, не переглядаючи медичні записи. Іноді мені шкода, що вона просто не отруїла мене і не усунула будь-які сумніви.
Переклад НВ
