Блог психолога: чи нормально не любити сестру або брата?
Доволі часто ми щиро прив’язуємося до друзів, колег, людей, чужих нам по крові, але близьких за цінностями й вподобаннями. Натомість до рідних сестри або брата цілком байдужі, можемо не дзвонити їм місяцями. Чи нормально це? – пише ВВС. Україна.
Дідові й бабині онуки
Так вийшло, що моя бабуся померла рано, й п’ятдесятирічний дідусь одружився з місцевою вчителькою, на п’ять років молодшою за нього.
Спільних дітей вони не мали. Натомість, за деякий час “обросли”, як казали у них у селі, численними онуками з обох боків.
І коли я, дідова онучка, приїжджала на канікули з міста, ледве розцілувавшись з коханими дідусем та бабусею (рідної баби я не знала), одразу ж бігла на сусідню вулицю до Тарасенків – бабиних онуків.
Добре, що їх там збільшувалося чи не щороку, і було вже аж п’ятеро. І бігти назустріч Людці, Вітьці й Толику після довгої розлуки було справжнім щастям. І вони, і їхні батьки щиро раділи мені.
Були вони бідними й веселими. Дід з бабцею як могли допомагали багатодітній родині. Чим викликали неабиякий гнів родичів з боку діда – Панченків.
Та якщо дідусеві дорікали через те, що витрачає гроші на “чужих”, а не на рідних, котрі, до речі, зовсім не бідували. То стосовно мене претензії були інші.
Тітка щоразу сварила мене за те, що бігаю як дурна до Тарасенків, а вони ж мені нерідні, і все село з мене сміється. Бо де ж це так було, щоб до своїх братика й сестрички зайти тільки на третій день.
Та з рідними Панченками було нецікаво. Старша на кілька років Ольга весь час слухала незрозумілу музику, якийсь “така- така- така- така- так”, витягала з шафи гору суконь і радилася, що їй сьогодні вдягнути до клубу.
А брат безперервно лагодив мопед, мовчав, і від нього тхнуло мастилом. Тож не дивно, що, відбувши той візит ввічливості, я знову радісно бігла до Тарасенків. А там мене чекав безмежний світ дитячого щастя.
Тепер, на жаль рідко вибираюся до того села, де з кожним роком все меншає родичів. Та коли їду до дорослих вже Тарасенків, не кажу про це своїм рідним братові й сестрі.
Вони живуть у невеликому місті неподалік від села, і так само, як колись їхня мати, ображаються, що не заїжджаю до них. Тож їх відвідую окремо, на якісь сімейні врочистості.
“Дружимо” за батьків
І якщо я стикнулася із власною байдужістю до двоюрідних, багато хто зізнається, що не відчуває жодної прихильності до тих, із ким має спільних батьків. А тим паче до їхніх дітей, тобто племінників.
Тож родинні свята стають справжнім випробуванням. Бо доводиться удавати приязнь і приховувати роздратування. А в підсумку – відчувати глибоку провину за нібито власну черствість, яка власне супроводжує таку людину з дитинства.
Вимушеність сімейних заходів може зрівнятися хіба що із фальшивістю зустрічей однокласників, де ти весь час ставиш собі запитання, хто усі ці люди, і що тебе з ними пов’язує.
Насправді ж нічого страшного з нами не відбувається. Просто братів і сестер, як і друзів-однокласників обирали для себе не ми.
В першому випадку ці люди з’явилися в нашому житті, бо це було рішення батьків. У другому – бо ми, шести-семирічні, опинилися разом в одному часі й просторі. І так вже склалося, що змушені були спілкуватися.
Ба більше, з братами й сестрами ми ділимо спільний ресурс – батьків, тому завжди підсвідомо, а в молодшому віці й наявно й гостро конкуруємо за нього.
Тому саме між рідними та у зрілому віці може бути неприязнь, ревнощі. Хоча, здавалося б, ми найрідніші люди.
Любити – бажано, але не повинні
Якщо між братами-сестрами є конфлікт, до нього багато в чому долучилися батьки.
Старшу дитину, як правило, використовували як безкоштовну няньку для молодшої. І замість того, щоб дякувати їй і усіляко підкреслювати її значущість, ще й призначали її винною, якщо малий упав чи вони разом щось поламали.
Або казали – ну ти ж дорослий чи доросла, піддайся йому у якійсь грі, він же маленький, що тобі важко.
Тобто, по суті, пропонували старшій дитині перманентно брехати, удавати із себе меншу й дурнішу, аби тільки молодша заспокоїлася.
Отже – збреши, і всій родині стане легше. Таким чином, з одного боку, наділяли старшого невластивими обов’язками, натомість позбавляючи адекватних повноважень.
Як у такій ситуації не розвинутися неврозу. Психологи так і називають його – неврозом старшого брата (сестри).
Як правило, цей невроз підживлюється постійним навіюванням, що діти повинні – так, саме повинні – любити одне одного на тій підставі, що вони рідні.
Тож, якщо шести-семирічна дівчинка не відчуває любові до кількамісячного братика, котрий весь час кричить, а мама до того ж тепер весь час біля нього, а не біля неї, вона почувається виною. За те, що якась неправильна.
Почуття провини за те, що усім важливим ми ділимося з друзями, а не з сестрою чи братом, може залишатися з нами на довгі роки.
Але нічого страшного немає в тому, що з найближчими родичами в нас будуть просто добрі відносини, готовність допомогти у разі чого. Це нормально.
Почуттів поганих не буває
Щоб не залишати дитину сам на сам із розпачем, дорослі мають не соромити, не вимагати.
А сказати, наприклад: “Так, я розумію тебе. Ти б хотіла, щоб ми, як раніше, читали удвох. Я тебе люблю так само. Але зараз мушу приділити увагу маленькому, він же зовсім безпомічний. А потім обов’язково почитаємо казку на ніч”.
Намагайтеся ніколи не надавати привілеїв дітям через те, що хтось із них менший.
Це, до речі, шкодить і молодшим, здавалося б, пестунчикам. Бо б них не буде стимулу дорослішати психологічно. Навіщо – нас і тут непогано годують.
Коли діти, до яких батьки ставляться однаково, розумітимуть, що їм не треба конкурувати за прихильність мами й тата, вони будуть співпрацювати, дружити.
А от вимагати любити чи навпаки не любити, як було у моєму дитинстві, не варто.
Як і вважати “поганими” чи сороміцькими якісь почуття.
Добре, якщо у дитини сильна психіка – вона боротиметься за право самій вирішувати, що й до кого їй відчувати.
