Як я живу з психічним розладом. Сповідь жінки
В Україні на психічні розлади страждають 1,2 млн людей, і з кожним роком цей показник зростає. Такі дані наводить Мінсоцполітики. У день психічного здоров‘я, який відзначають 10 жовтня, українка Софія (ім‘я змінено) розповіла свою історію життя з психічним розладом.
Чотири роки тому я зрозуміла, що не справляюся більше з життям. Мені нестерпно, нестерпно, нестерпно. Крім цього, у мене був ще й спектр більш зрозумілих симптомів: від нюхових галюцинацій і дереалізації до затяжних епізодів депресії й самоушкодження, пише ВВС.Україна.
Але нестерпність існування завжди турбувала мене найбільше.
За ці чотири роки фахівці в трьох різних країнах – Литві, Україні і Японії – конкретний діагноз мені так і не поставили.
Звучали такі варіанти, як депресія, біполярні розлади, посттравматичний стресовий розлад і межовий розлад особистості.
Моє близьке знайомство з психіатрією почалося приблизно за півроку до моєї першої госпіталізації.
На той час я проходила практику за власним фахом психолога в глухій литовській психлікарні: проводила музичну терапію і брала участь в арт-терапії.
Один із пацієнтів, побачивши тоді мої малюнки, сказав: “Дівчинко моя, так тобі місце в нашому закладі”.
А за шість місяців там я і опинилася. Правда, вже у Вільнюсі.
“Мене на роботі не буде, я в лікарні”
Отримавши направлення в лікарню, насамперед подзвонила своєму менеджеру, щоб пояснити прогул: “Привіт, Неріюс. Мене на роботі не буде, я лягаю в психіатричну лікарню. Так, і завтра теж не буде. Депресія, дуже сильна”.
Дзвонити було дуже страшно, почувалася школяркою-прогульницею, яка вигадує абсурдні виправдання. Голос мого співрозмовника дзвенів на іншому кінці слухавки, віддаючи тривогою. А чи зможу я вийти через тиждень? А скільки буде тривати лікування? А чи збираюся я залишатися в компанії?
Після цього поїхала в супермаркет купити булочки і яблука. Потім зібрала піжаму, якісь предмети особистої гігієни і попрямувала в лікарню, розташовану в передмісті Вільнюса.
Дуже чітко пам’ятаю, що в той день було якесь рідкісне затемнення і дуже страшний кривавий захід. У приймальні лікарні мені розповіли, що в дні повеней і затемнень у них завжди неспокійно: у багатьох пацієнтів істотно погіршується стан.
За кілька днів, коли мені вже можна було користуватися телефоном, я отримала дзвінок від якогось великого начальника з роботи. Мені повідомили, що, з огляду на обставини, я отримаю місяць оплачуваного лікарняного і що мене дуже чекають в офісі.
Я чекала чого завгодно, але не цього. Кому потрібен співробітник, який не справляється зі своїми обов’язками? На жаль, довго пропрацювати мені там все ж не вдалося: незабаром після першої госпіталізації трапилася друга і я вирішила повернутися в Україну.
Після першої “дорослої” низки епізодів я не відразу усвідомила, що це у мене, здається, серйозно. Мені здавалося, що обидві госпіталізації були цілком випадкові й необґрунтовані.
Ба більше – я свято вірила, що навмисно обдурила лікарів, змусивши повірити в свої вигадані симптоми. А навіщо обманювала? Уваги хотіла, ясна річ.
Здавалося, що з випискою з лікарні припиняться і всі ці огидні стани. Дуже хотілося в це вірити. Принаймні, побачивши, як госпіталізація розбила і виснажила мою матір, я вирішила більше не “хворіти”.
Мій розлад став для мене синонімом ганьби, інфантильності та ментальної ліні.
Жарти про “дурку” і “схиблених”
Повернувшись з Литви в Україну, я негайно почала шукати роботу. Набрякла і повненька від антипсихотиків, я почала ходити на співбесіди – і незабаром влаштувалася малозрозумілим акаунт-менеджером чогось такого ж малозрозумілого.
З офісу втекла за два місяці: постійна сенсорна гіперстимуляція, неможливість перебувати серед людей, часті епізоди деперсоналізації.
Моя кар’єрна модель стала набувати чітких обрисів: я приходила в нові місця повною сил, але за перші кілька тижнів неодмінно “поверталася” в знайомий патологічний стан. Ні, не в нормальний стрес перших днів роботи. У нестерпність.
Питання свого психічного здоров’я в Україні з начальством і колегами обговорювати не намагалася.
Ще не бачила атмосфери, в якій можна було б безпечно про це говорити, без потреби щоразу проводити лекції: так, психічні розлади існують, ні, вони не від неробства.
Жарти про “дурку” і “схиблених” дуже ріжуть слух в українських колективах.
В Україні у мене практично немає речових доказів моєї хвороби (хвороб?), окрім пари непотрібних рецептів на препарати. Психіатри, з якими я бачилася тут, в унісон говорили: не потрібні тобі ніякі довідки, тільки життя зіпсують.
Спочатку таке ставлення здавалося мені цинічним або навіть непрофесійним, але зараз я краще розумію прагматизм ситуації. У країні, де про психічні розлади можна тільки жартувати (і в жодному разі не говорити серйозно), а похід до психіатра ставить на тобі довічне тавро, мабуть, і справді краще обходитися без довідки, поки на це є сили.
Рівнина синіх дерев
Приємно думати, що душевні страждання викликають об’єктивні, чітко вимірювані зовнішні причини.
Мені, наприклад, завжди здавалося, що я страждаю через те, що не можу знайти своє місце в житті. А де найчастіше людині приходить в голову шукати своє місце в житті? Правильно – не тут.
“Не тут” може зводитись до іншої роботи, іншого міста чи навіть країни. Моє “не тут” я знайшла в Японії, в одній з численних шкіл з вивчення англійської.
Японія, як і раніше, має один з найбільш високих рівнів самогубств серед розвинених країн, повідомляє Всесвітня організація охорони здоров’я. Тут відіграють роль культура сорому, дедалі більша соціальна ізоляція, жорстка стигма навколо питань психічного здоров’я. А для іноземця ще мовний бар’єр, відсутність надійної системи соціальної підтримки, неминучий культурний шок, обмежені можливості отримання медичної допомоги.
Крихітні квартири ідеально підходять для того, щоб переживати особисту трагедію на самоті. А якщо не можеш пережити – то до твоїх послуг завжди є сумнозвісний ліс самогубців біля підніжжя Фудзіями, Аокігахара. Рівнина синіх дерев.
Влаштовуючись на роботу в японську школу, я не наважилася згадувати про свій психічний стан – боялася втратити магічний шанс поїхати в Японію.
Тому для керівництва школи і співробітників мої часті лікарняні стали неприємним сюрпризом. Знову хворіє? Але у неї вже була застуда на минулому тижні. І раменом вона труїлася вже. І мігрені у неї вже були, дивно.
Після чергового витка погіршення стану я вирішила все ж звернутися до психіатра. Важко описати квест, який мені довелося пройти, щоб знайти англомовного психіатра в Токіо: виявляється, психіатрів в Японії дуже мало, ще менше тих, хто хоча б трохи говорить англійською.
В результаті мій візит в приватну “клініку ментального здоров’я” в центрі Роппонгі тривав всього п’ятнадцять хвилин: дев’ять, щоб заповнити папери, і шість, щоб поговорити з лікарем.
Лікар (мій п’ятий психіатр) все ніяк не міг зрозуміти, чому мене ніхто стабільно не спостерігає і не консультує. Неохоче виписав лікарняну довідку, видав рецепт на нормотиміки (стабілізатори настрою. – Ред.) і попросив повернутися до нього за два тижні.
Довідку довелося нести на роботу – інакше не компенсували б пропущені дні. Директор школи, розгорнувши конверт з довідкою, не сказала ні слова. Вона не говорила англійською.
Я тільки побачила, як вона підняла брови та скривила кутик рота, показуючи щось схоже на огиду. Вона попросила знайти когось, хто міг би перекласти з японської, щоб поговорити зі мною.
Ставила стандартні запитання: чи безпечна я для дітей, чи збираюся йти з роботи, чи вживаю таблетки. Пообіцяла не говорити іншим вчителям, але, як з’ясувалося, розповіла в той же вечір своїй найбільш довіреній підлеглій.
За місяць нестерпної роботи – косих поглядів колег, дедалі більшого навантаження і дедалі гіршого стану самопочуття – мене викликали в центральний офіс на розмову.
Лікар компанії говорив про те, що він боїться моєї агресії (люди з біполярним розладом можуть мати схильність до раптових спалахів люті під час епізодів манії та гіпоманії), що я небезпечна для дітей, що він практично впевнений в тому, що я швидко піду з роботи.
Було дуже принизливо. Я не мала сил на виправдання: по-перше, японській корпоративній культурі вони не властиві, а по-друге, як можна просити вибачення за власне здоров’я? “Вибачте, що у мене діабет і вам від цього так незручно. Я постараюся більше не хворіти”?
А через місяць після цієї розмови я спробувала вбити себе – не доїжджаючи до Аокігахари, вдома.
А потім поїхала назад в Україну.
Де я бачу себе за п’ять років?
Живучи з біполярним розладом (або з межовим, або з депресією, або що там у мене), дуже важко навчитися собі довіряти. Мені дійсно погано чи я просто вигадую? Чи справді це галюцинації?
Може, якби я змогла трохи більше постаратися, бути трохи наполегливішою, трохи стабільнішою, то вигадані симптоми пішли б, злякавшись моєї наполегливості і бажання дати собі раду? На жаль, симптоми не йдуть.
Я досі не опанувала майстерність жити з психічним розладом. Не знаю, як говорити про це з людьми навколо себе, та й чи варто. Як поєднувати роботу і хворобу, де викроїти місце для безболісного саморозвитку, як будувати стосунки.
Важко примиритися з самою собою. У мене всередині багато люті, розчарування, зрадженого честолюбства.
Через це важко будувати довгострокові плани, стосунки, давати обіцянки, думати наперед.
Де ви бачите себе за п’ять років, люблять питати на співбесідах. Не знаю, не бачу.
