Де і коли воювали закарпатці у Першій Світовій
Наступного місяця усе людство відзначатиме сторіччя від закінчення Першої світової війни. Для закарпатців це завжди була майже біла пляма, принаймні, про цю подію у крайовій історіографії писали зовсім мало, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Ситуація змінилася тільки після двох книжок відомого медика і краєзнавця, нащадка одного з учасників тієї війни – Юрія Фатули. Перша його книжка «Померлих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полку 1914 – 1918 р.» (2016) викликала справжній фурор і серед фахівців, і серед широкої читаючої публіки. Це практично перша в українській історіографії монографія, присвячена участі однієї конкретної військової частини у тій війні. Щойно вийшла вже друга його книжка «Неси мамці жалість мою…». Закарпатці у Першій світовій війні». Якщо назвою першої книжки стала фраза з рапорту офіцера 85-го полку, то назвою другої – слова з солдатської пісні (повністю вона наведена на форзаці). Ця книжка присвячена уже всім «закарпатським» частинам (чий склад формувався переважно чи суттєво з уродженців майбутньої Закарпатської області), яких було сім.
П’ять із них – це сформовані за територіальною ознакою полки: 85-й Мараморосько-Угочанський, 65-й Березький, 66-й Унгварський, 11-й Мункачський і 12-й Сатмарський. Мобілізаційними округами для поповнення 85-го полку були Мараморош і Угоча, хоча його батальйони базувалися не тільки там, а й у Кощицях, Левочі, Відні. 65-й полк базувався у Мішкольці (штаб), Мукачеві і Банській Бистриці. 66-й полк мав два батальйони в Ужгороді, ще у Кошицях, а окремий батальйон – на протилежному кінці імперії – у боснійському місті Горажде. 11-й полк мав батальйони у Мукачеві й Ужгороді. 12-й батальйон дислокувався на теренах сучасної Румунії, але туди мобілізували призовників з Марамороша, Угочі і Сатмарського комітату. Всю війну цей полк провів на російському фронті.
Ще дві частини – це 29-й і 32-й польові єгерські батальйони, що вважалися елітними. До них мобілізували вояків з 16 комітатів, в тому числі з усіх чотирьох підкарпатських. Наші фельдєгері захищали карпатські перевали, потім оборонялися в ході Брусиловського прориву, а відтак і в Італії та на Буковині.
У книжці детально проаналізовано зо два десятки битв на російському, італійському і сербському фронтах, участь у них «закарпатських» частин.
Окремий розділ складає огляд військових кладовищ, де спочивають закарпатці. В Італії їх 5, у Словенії 8, у Словаччині 5, на Україні такі цвинтарі в Ужгороді, на Ужоцькому перевалі та на Галичині. Крім великих кладовищ ще більше окремих поховань. Наші воїни спочивають також в Австрії, Албанії, Боснії і Герцеговині, Польщі, Румунії, Сербії, Угорщині, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Росії, Казахстані, Туркменії, Узбекистані (в останніх були табори для полонених). Автор цитує великого гуманіста і нобелівського лауреата Альберта Швейцера: «Військові цвинтарі – це великі проповідники миру». На обкладинці книги – меморіальна церква Святого Духа біля міста Толмін у Словенії, збудована 1916 р. на вшанування загиблих на австро-італійському фронті. Над церквою видно альпійські хребти, які й обороняли наші предки.
Понад півтораста сторінок займає «Мартиролог полеглих у Першій світовій війні солдатів-закарпатців». Список з 1516 імен укладено на основі студій у Центральному військовому архіві Чехії (Прага). Автор і його помічники проаналізували 180 тисяч (!) карток загиблих солдатів, заповнених празькими архівістами у 1920-х і відібрали звідти закарпатців, транскрибували і переклали їх українською. Десятки таких карток репродуковано на форзацах книжки, ще деякі наведені на сторінках 205-216, 256-272, це цілі детальні анкети, заповнені різними почерками і на машинці. Ще 113 імен взято з Інституту та музею військової справи (Будапешт). Усі біодовідки розсортовані по районах, а усередині них – по селах і містах, звідки призивався той чи інший солдат. Розшукані 1619 біодовідок стосуються тільки чотирьох районів (Рахівського, Тячівського, Хустського, Виноградівського). Решта дев’ять районів (не кажучи вже про Ужгород і Мукачево) ще тільки чекають на подібну роботу, для якої загалом потрібна ціла пошукова група.
Книжка багато ілюстрована – тогочасними фотографіями і сучасними знімками поховань (багато публікується уперше). На одній світлині – дзвін з села Вовкове Ужгородського району, відлитий 1924 року у пам’ять загиблих односельців, який досі продовжує скликати вірників на служби.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
