Як закарпатка хотіла отруїти чоловіка і що з того вийшло
Не можу не розказати одну життєву історію. Є в нас сусід Василь. Одноліток мого чоловіка Петра. Разом вони ще за шкільною партою сиділи, разом футбол ганяли на сільському стадіоні, пише газета «Неділя Закарпатські новини»
Дружили ми всеньке життя родинами. Синів у військо разом відряджали. Іменини справляли то в нашому садку, то в їхньому. Орали один одному городи. Разом збирали картоплю. Разом відзначали Новий рік та інші свята.
А коли вже якась біда чи поміч потрібна, то сусіди завжди одне одному в пригоді стануть. Це велике щастя – мати таких сусідів. Якось спокійніше жити і веселіше. Впевненіше себе почуваєш. А скільки разів ми десь поїдемо, то худобу на них залишаємо. І знаємо, що все буде попорало, як слід. Або вони до родичів на схід подадуться, то ми їхню корівку годуємо, птицю всіляку, кролів та собаку Мухтара, який вже звик жити на два двори.
- «Це якесь прокляття! Воліла каліка померти, – робили висновок сільські пліткарки. – Хто її догляне?»
Але раптом до них у хату прийшла велика біда. Захворіла дружина Василя. І сталося це дуже раптово. За якийсь місяць Олени не стало. Не встигли і по лікарях походити. Діти вже були на своїх крилах, по далеких містах роз’їхалися. Зостався Василь сам. Хоч ні, не сам. Ми йому у всьому допомагали. Весь десь він у нас пропадав. Не хотів у свою хату повертатися.
Ми йому навіть запропонували – та живи собі у нас. Місця вистачить, вибирай кімнату, яку хочеш. Будинок у нас, слава Богу, двоповерховий. Як і в нього, до речі. Наші діти теж уже по світах розійшлися. Добре, що при здоров’ї, то не було часу сумувати. Роботи тут без краю і кінця. Жартували, що у його хаті зробимо готель для подорожніх. А в нашому будемо жити.
Але Василь не погоджувався. Хоча весь день на нашому дворі вертівся. Важко йому було, але надходив вечір і ночувати він повертався все ж таки до своєї рідної хати, в якій йому було вже так порожньо без дружини. Не спився Василь, тримався. Працював багато. Але видно було, що сумні думки його обсідали. Ми сподівалися, шо мине час і цей біль поволі розвіється.
Але сталося трохи інакше. Став Василь чомусь вчащати до міста. Боялися ми, чи він не пиячити почав. Може, якихось сумнівних друзів знайшов. Може, пригощає всіх задарма. На таких завжди ледарі, як мед на бджоли летять. Але ні, повертався він тверезий. А очі аж сяють.
То ми й пораділи за нього. Потроху його туга минається. Життя потребує свого. Не може людина весь вік сльози лити.
Аж ось ми побачили причину того Василевого щастя. Це була молодичка, років двадцяти п’яти. Мала вона вже одного разу чоловіка. Але вже через місяць з ним розлучилася. Казала, що питущий був. А це, як ви розумієте, безсумнівний компромат на чоловіка. Тут кожну жінку виправдаєш: правду мала, що не все життя промучилася з пияком, а одразу виштовхала за поріг.
Але дуже нас бентежило, що велика різниця у віці між отою Галькою та нашим Василем – 30 років! Та й Галя така розквітла. Чи хочеться їй терпіти біля себе Василя? Чи не прикидається вона?
Але що правда, то правда – дуже метка була ота Галя. І сіно впорає, і худобу обійде, і ще має час по сусідах походити, аби трохи попліткувати. Щоправда, сільське жіноцтво подейкувало, що Галя має у місті молодого коханця. Але Василеві в очі ніхто нічого не казав. Бо він аж сяяв від ніжності. Не хотіли ранити чоловіка. Та може це й неправда все, може понавигадували люди.
Правда, Галя в місто таки справді часто навідувалася. То сир, сметану та молоко продавати. То щось для дому прикупити. То казала, що потрібно їй якісь речі з дому прихопити. Але все те було правдою. Бо бачили, що продавала вона і сир, і сметану на базарі. Або поверталася зі стосами якихось нових шпалерів для кімнати. Або з кульком своєї одежі. Тому ніби не було за що жінку звинувачувати. Просто село нову людину завжди підозріло сприймає.
Жила вона в дуже занедбаному гуртожитку, який отримала, ще працюючи на заводі. Ремонту великого не зробила – не було за що. А колишній чоловік і за холодну воду не брався. Стояла вона в черзі на квартиру, але ж тисячі чекають манни з небес, а її не отримують. Тому на житло Галя сподіватися перестала. І, видно, раптом сама взяла долю в свої руки.
Он і Василя знайшла – з хатою великою. У Василя було двоє синів. Один виїхав у Німеччину і дуже рідко навідувався до тата. А інший жив на Хмельниччині. Дітей у нього з жінкою чомусь не було. А потім з ним сталося велике нещастя. Поїхав на заробітки і загинув на будівництві. Отак і сина позбувся Василь. А невістка не дуже й хотіла родичатися.
Галя ж за цей час ще більше розквітла, усміхнена така стала. І з Василем у них ніби все ладилося. Але минув ще якийсь час, і Василеві стало зле. Пішов він на обстеження, а лікарі сказали, що в нього рак. Змарнів Василь, невеселий став, ледве ноги волочить. На господарстві нічого не міг вже робити. Вже і його обходити треба. Галі це дуже не подобалося. Проте терпіла. Нікому не нарікала на своє становище. Найбільше нервувала хіба, що в місто не може поїхати. Не може копійку заробити. Мусить день-ніч біля старого чоловіка ходити.
А потім ми дізналися, що вони одружилися. Просто розписалися, без всяких там гульок. Бо які гульки, коли чоловік з ліжка не встає. Тихенько так все зробили, щоб ані комар не довідався. Але ж Василь нам довіряв у всьому. Тому одного разу і розповів про це моєму чоловікові.
Але це ще не все. Василь заповідав і хату своїй молодій дружині. Ми, як тільки могли, відмовляли його. Казали, що не має переживати, з ким на старість залишиться. Бо і ми, і наші діти, і внуки подбали б про нього. А хату йому радили все ж синові залишити. Хтозна, може він повернеться з тієї Німеччини, захоче жити в селі. А коли ні, то його внукам може хата зостатися. Як би там не було, це його єдиний син. І він справді дуже любив батька.
Василь на все те кивав головою. Але був у такому поганому стані, що ми не хотіли, аби він дуже хвилювався. Але й Галі не надто довіряли.
І ось одного дня – ще одна новина. Отруївся Василь грибами. Не хотів у лікарню йти, каже, й так йому треба помирати. Не все одно, від чого. Але ми таки повезли його, винайняли машину. Машина просто летіла дорогою.
Потрапив він у реанімацію. Важкі то були години, але нарешті найстрашніше відступило. Ледве його витягли з того світу. Казали лікарі, що гриби були отруйними. Але того літа кілька десятків таки випадків було. Тому це не стало аж такою великою дивиною. Просто Василь був дуже ослаблений своєю хворобою на той час, організм не мав сили боротися.
Та, слава Богу, оклигав він якогось. І після того випадку став навіть поправлятися. Набув вигляду здорової людини. Дивимося, а він вже й по городу ходить, обійстя своє порає, корову доїть, коли Галі нема.
А Галя чомусь навпаки – стала нидіти. Казали жінки, що то коханець її покинув. Та що тільки жінки не понавигадують, щоб життя цікавішим зробити! Так воно чи інакше, але Галю вже було не впізнати. Мусила і вона аналізи всілякі в поліклініці здавати, бо дуже погано себе почувала. І сказали їй лікарі, що в неї рак. Розплакалася жінка, заголосила.
А якогось дня не втерпіла, зізналася Василеві, що це вона зі світу хотіла звести. Мухоморів йому насмажила. А вони, як відомо, ще й рак лікують. Тільки дуже важко в цій справі дотриматися потрібної дози, щоб вона не виявилася смертельною. Виходить, що хотіла отруїти, а навпаки – вилікувала бідолашного чоловіка.
Поїхала Галя із села у той свій гуртожиток. А ми наче у воду дивилися. Приїхав до нього син із Німеччини. Раптом подзвонив і сказав, що хоче приїхати на Різдво. Хотів батька навідати, та так і залишився назавжди.
Син хворів, тому йому дуже потрібні були чисте повітря, добра вода та природні продукти. Син уже на пенсії, отримує «німецьку» пенсію разом із дружиною, в якої теж батьки – українці. Син працював військовим, тому пенсія в нього чималенька. Тому журитися грошима їй не треба.
І ось знову повернулася радість у Василеву хату. Внуки приходять, радість, сміх надворі. Всі вже призвичаїлися до сільської роботи. Та й коли багато рук, вона не така страшна, як для якогось одинака.
А про Галю більше нічого не чутно. Кілька разів бачили її в місті, але вона відводить погляд, коли бачить когось із нашого села.
Андрій, Міжгірський район, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
