“Ніколи не думав, що у 25 років я буду алкоголіком”
Дискотека у відомому берлінському нічному клубі “Бергхайн” була у розпалі, аж раптом один з її учасників Алекс* усвідомив, що втратив контроль над власним життям. Це було шість років тому, Алексу було 25, і він регулярно напивався до нестями.
Кожні вихідні тисячі меломанів й любителів повеселитись відвідують цю колишню електростанцію, аби потанцювати під електронну музику, на деякий час забувши про все. Утім, Алекс у той вечір у 2012 році почув важливий сигнал про небезпеку, який, імовірно, врятував йому життя, пише ВВС.Україна.
“Я почав випивати, коли мені було 16 – приблизно тоді ж, коли визнав свою гомосексуальність, – розповідає він. – Мені здавалося, що без алкоголю я не можу бути таким, яким мені хочеться. Тверезим, я відчував сильну тривогу. Та я не вважав себе алкоголіком, бо дотримувався певних “правил”: їв салати, щодня ходив у спортзал і працював на хорошій роботі. Я також не пив зранку – за винятком тих ночей, коли взагалі не лягав спати”.
Попри ці самопроголошені правила, захоплення алкоголем почало погано позначатися на житті та здоров’ї Алекса. Він дедалі частіше напивався, а часом і приходив нетверезим на роботу.
Випивка стала для нього необхідністю – хоч на шумній вечірці, хоч на спокійній зустрічі із друзями. Вечорами, коли друзі вже йшли додому, він регулярно тинявся вулицями у пошуках ще однієї чарки.
“У мене постійно боліло щось у боці, – розповідає він. – Та я переконував себе, що це м’язовий біль від занять спортом”. Ще за півроку до випадку в Берліні він звернувся до лікаря; але на консультації йому стало “соромно”, і він лише поцікавився симптомами хвороби печінки нібито “для друга”.
Коли лікар підтвердив, – так, це схоже на захворювання печінки, – Алекс припинив консультацію, навіть не пройшовши огляд.
Він заперечував проблему й пив далі, аж поки того дня, на дискотеці в оточенні спітнілих рейверів, до нього “раптом усе дійшло”, каже він.
На той момент він три дні поспіль пив і вживав наркотики. Біль у правому боці більше не вдавалося ігнорувати, як і емоційний біль десь усередині. “Я не володів собою, – каже він. – Я сам не знав, хто я. Усе моє життя оберталося навколо випивки”.
Повернувшись у Лондон, він одразу ж пішов на найближчу зустріч групи “Анонімних алкоголіків”. Він також поспілкувався з другом-лікарем, який висловив сильні підозри, що Алекс потерпає від початкової стадії хвороби печінки, яка може призвести до цирозу – хвороби, що нерідко завершується фатально.
Алкоголь призводить до певних змін у печінці, через які вона більше не може виконувати свою функцію – очищати організм від токсинів. Гострий пульсуючий біль у боці свідчив про щось набагато серйозніше, ніж розтягнений м’яз.
Друг сказав йому негайно кинути пити, і він так і зробив. Це було нелегко, але, за словами Алекса, йому допомогли “Анонімні алкоголіки” (хоч він і розуміє, що цей метод ефективний не для всіх).
Алекс злякався за своє здоров’я і відчув сором за те, що так довго на нього не зважав; до того ж, на підсвідомому рівні він давно розумів, що його захоплення алкоголем вийшло за межі безпечного. “Та лише на зустрічі “Анонімних алкоголіків” це дійшло до моєї свідомості: я сам руйную свої стосунки з друзями та рідними”.
В історії Алекса найбільше занепокоєння викликає те, наскільки нам це знайомо. Адже багатьом із нас траплялося захопитися вечіркою чи застіллям, вчасно не спинитися, наступного дня почуватися жахливо – та, мабуть, одним таким епізодом не обмежитись.
Багато хто зранку шукав у холодильнику пиво чи хоча б банку маринованих огірків. Багато хто, прокинувшись, геть нічого не пам’ятав про минулий вечір, на підтвердження якого лишалися хіба що побитий екран телефону і чек з таксі, на який тепер було гидко дивитися.
Та в який момент часу любов до міцних напоїв починає шкодити нашому здоров’ю і гаманцю – і стає залежністю?
За словами доктора Бена Сесси, психіатра і дослідника наркоманії, важко дати точне визначення алкогольній залежності, оскільки реакція нашого мозку та організму на регулярне вживання значних доз алкоголю залежить від багатьох факторів, зокрема нашої комплекції та генів.
“Хтось може щодня випивати по пляшці горілки й не мати залежності, а хтось – мати ці симптоми від трьох бокалів пива на день”, – зауважує він.
У британському суспільстві, вживання алкоголю – це норма. Немало цілком добропорядних британців вважають, що кожна молода людина має хоч раз напитися “до чортиків”, випробовуючи можливості свого організму, – у цьому бачиться своєрідний обряд ініціації.
Можливо, ви думаєте: “Але ж ми постійно чуємо, що молодше покоління обирає життя без алкоголю, хіба ні?”
Справді, якщо раніше преса постійно писала про “запійну Британію” та поширення алкоголізму серед молодих жінок, тепер вона надає перевагу статтям про те, як молодь відмовляється від міцних напоїв.
Повідомляють, що число непитущих людей віком від 16 до 24 років за період з 2005 по 2015 рр. зросло на 11%; відповідно, близько однієї п’ятої нинішніх молодих британців вживають лише безалкогольні напої.
Та все інакше серед старших братів і сестер нинішнього “покоління Z” – міленіалів, людей віком близько 30 років. В останні роки у цій демографічній групі різко почастішали випадки цирозу. Минулого року Служба громадської охорони здоров’я Англії назвала хронічну хворобу печінки “мовчазним убивцею молодих людей”.
На жаль, це надто добре відомо 29-річній Емі. Минулого лютого її сестра Керіс померла від ускладнень, пов’язаних із хворобою печінки, трохи не доживши до 28 років. “Мене найбільше потрясло те, як швидко її стан погіршився”, – каже Емі.
Керіс почала зловживати алкоголем у віці ледь за 20, ще студенткою, після розриву важливих для неї романтичних стосунків. Поступово її погана звичка вийшла з-під контролю.
Емі не знає, скільки саме пила її сестра, та впевнена, що “набагато більше безпечної кількості”. Вона заливала алкоголь у пляшки від безалкогольних напоїв, а порожні пляшки ховала від рідних.
Керіс неодноразово проходила програми реабілітації, але так і не змогла кинути пити. Стан її печінки погіршувався, аж поки решта органів не почали відмовляти один за одним.
“За два роки до її смерті лікарі сказали нам, що її захворювання невиліковні, – розповідає Емі. – Ми знали, що вона вже не одужає, тож лишалася тільки тимчасова терапія для полегшення симптомів”.
Керіс померла уві сні: “Її серце просто зупинилося; воно відмовило, бо всі її органи дуже заслабли”. На жаль, не всі два роки перед смертю пройшли так само спокійно.
Доктор Сесса помітив, що кількість молодих алкоголіків серед його клієнтів відчутно зросла, і бачить причиною цього брак просвіти щодо ризиків, пов’язаних з випивкою, а також той факт, що алкогольні напої нині дешевші та доступніші, ніж будь-коли.
“У часи моєї юності придбати алкоголь було не так-то й просто – каже він. – Нині ж це можна зробити на кожній заправці та в будь-якому магазині на розі. За два фунти можна купити 6-літровий бутель міцного сидру, а за десять – кілька пляшок вина”.
Тож навряд чи дивно, що – попри заяви про поширення серед молоді тверезого способу життя – хто п’є, той часто і напивається.
Можливо, ще одна причина (окрім низької ціни на алкоголь) полягає в тому, що дедалі більше молодих британців отримують університетську освіту: як свідчать дослідження, запійний алкоголізм – проблематична й невіддільна частина студентського життя.
Минулого тижня ця проблема знову потрапила у газетні заголовки у зв’язку з трагічною смертю першокурсника університету Ньюкасла Еда Фармера, який помер від “наслідків інтоксикації”, не перенісши пиятику “по типу ініціації”.
Доктор Варуна Алувіхаре, консультант Інституту дослідження печінки при лікарні Кінгс-коледжу, каже, що теж помітив таку тенденцію. У його клініку “дедалі частіше звертаються люди віком від 20 до 40 років з незворотними ушкодженнями печінки. Раніше такі проблеми зустрічалися переважно у 50- чи 60-річних”.
Справді, у сучасній Англії кількість передчасних смертей від хвороб печінки щороку збільшується. А алкоголізм – головна причина хвороб печінки, свідчать дані з усіх регіонів Британії. Втім, для Алекса та інших, хто кинув пити, лишається надія.
Як пояснює доктор Алувіхаре, наша печінка, що розпізнає алкоголь як отруту, містить ензими, які розщеплюють алкоголь на різні хімічні речовини, включно з токсичним оцтовим альдегідом. “Якщо невдовзі після початку запального процесу, ви назавжди кинете пити, ваша печінка ще зможе відновитися, – каже він. – Та чим більше ви п’єте, тим більше утворюється токсичних речовин, що призводить до незворотного ушкодження печінки і ДНК”.
Завдяки відмові від алкоголю Алекс зміг зупинити хворобу печінки на ранній стадії, тоді як у Керіс, на жаль, розвинувся цироз. Вона не могла претендувати на трансплантацію, бо, незалежно від стану пацієнтів, Національна служба охорони здоров’я санкціонує трансплантацію печінки лише тим хворим на цироз, які вже кинули пити – а Керіс не кинула.
В останні місяці життя Керіс то відправляли з лікарні додому, то знову клали до лікарні.
“Вона зовсім ослабла, її печінка й нирки не функціонували, і шкіра пожовтіла, – пригадує Емі. – Вона весь час хотіла спати, а також мала внутрішні кровотечі – ясна річ, це нас дуже лякало”.
За дослідженнями, жінки частіше потерпають від хронічних захворювань печінки, спричинених алкоголем, оскільки вони, в середньому, менше важать і мають в організмі менше води.
Хоча стан Керіс був дуже серйозним, більшість знайомих про це не здогадувались, розповідає Емі – адже вона була така молода, мала престижну вищу освіту й турботливу сім’ю.
“Люди думали, що ми перебільшуємо. Мої друзі відмахувались – мовляв, нестрашно, дівчина трохи загуляла. Вони не розуміли, що це була серйозна залежність”.
Емі дуже сумує за сестрою. “Батьки завжди називали нас “дівчата”, адже ми були такі близькі за віком. Від мене ніби відірвали частину мене самої”.
Лікування викликаних алкоголем хвороб печінки не обмежується симптоматичною терапією, каже доктор Сесса.
“Алкоголь впливає на мозок, притлумлюючи та затьмарюючи думки, почуття та наміри людини, – пояснює він. – Він вводить у приємний стан розслабленості й напівсну”. Саме цей стан найбільш приваблює тих, хто звик заспокоювати себе алкоголем.
“У моєму випадку, алкоголь став способом нічого не відчувати, – розповідає Алекс. – Щойно я припиняв пити, як на поверхню спливали усі складні емоції, які я придушував”.
Ще одна небезпека алкоголю: з якої б причини хто не випивав, якщо він п’є регулярно (щодня), його “мозок і організм стають толерантні до алкоголю, тобто, вимагають дедалі більших доз для отримання того ж ефекту”, пояснює доктор Сесса.
І Алекс, і Емі стверджують, що з алкоголізмом пов’язана стигма, яку необхідно усунути.
“Алкоголікам мало хто співчуває, – каже Емі. – Хоча моя сестра була тяжко хвора, я майже не розповідала про її хворобу людям у своєму оточенні. Я швидко переконалася: варто відкрито про це заговорити, як її спішили засудити, від чого нам усім ставало ще складніше. Тому я просто мовчала”.
Алекс додає: “Проблема в тому, що у випадку алкоголізму людей не цікавлять подробиці й обставини. Ця тема оповита таємничою тишею”.
Роздивляючись у мережі Instagram свої фотографії до і після прощання з алкоголем, Алекс зауважує: “Я виглядав, наче труп. Не знаю, як я цього не помічав”.
За час тверезості у нього минувся гострий біль у боці, та він ще не робив обстеження нинішнього стану печінки. Він дуже сподівається, що цей орган уже почав відновлюватися.
І Емі, і Алекс заявляють, що особистий досвід змусив їх поглянути на вжиток алкоголю зовсім інакше. Емі ніколи багато не пила, а зараз, можна сказати, не п’є взагалі – “хіба що келих вина на корпоративному заході, та й то рідко”.
“Всі багато знають про небезпеку куріння, – додає вона. – На пачках зображають зруйновані органи, у громадських місцях забороняють курити. Але, на мою думку, мало хто усвідомлює небезпеку алкоголю, поки безпосередньо не зіткнуться з алкоголізмом”.
То що ж робити? Доносити до людей інформацію про те, наскільки сильною може бути алкогольна залежність? Змінювати масові уявлення про те, хто такі алкоголіки та як вони виглядають? Відвертіше говорити про фізичні та емоційні наслідки зловживання міцними напоями?
Емі переконана, що треба “більше говорити про алкогольну залежність та її фізичні наслідки”. Вона відкрито розповідає історію Керіс, бо “люди мусять це знати”.
На думку Алекса, важливо приділяти увагу психологічним причинам алкоголізму.
“Багато хто – особливо чоловіки – усе ще соромляться говорити про свої емоції, – каже він. – Гадаю, алкоголь створює ілюзію зв’язку з іншими людьми. Ця ілюзія приємна і звичайним людям, не лише алкоголікам, але декого доводить до залежності. Алкоголіки – нещасні люди, а нещасні люди часто погано поводяться. Це важлива сторона проблеми, але громадськість цього не розуміє й тому не співчуває алкоголікам”.
Минуло шість років, відколи він востаннє вживав алкоголь. “Я справді вважаю, що вже б помер, якби не кинув пити, – каже Алекс. – З досвіду я знаю, що варто мені почати, і я не можу зупинитися – а це призводить до жахливих наслідків. Я розумію, що алкоголізм – це хвороба; але для мене більш вагомий інший факт – без алкоголю моє життя незрівнянно краще. Бракує слів, щоб описати, як сильно я хочу вберегти своє нинішнє щастя”.
* З метою збереження анонімності усі імена в статті змінено
