Чим холодніше за вікном, тим гарячіше в українській політиці. А на Закарпатті?
Події останніх днів на диво нагадують те, що відбувалося у нас рівно сто років тому, у грудні 1918-го, коли до влади в Києві прийшла Директорія і після Гетьманату було проголошено другу УНР – уже без Центральної Ради з її безмежною демократією, яка постійно переливалася в анархію, без балакучого дідуся Грушевського, без ейфорії перших універсалів, зате зі своєю армією, з першими перемогами (а не поразками, як під Крутами) і з першими уже цілком дорослими конфліктами усередині українського політикуму, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Двома ключовими фігурами Директорії були Винниченко і Петлюра – абсолютно несумісні між собою ні психологічно, ні етично, ні політично.
Винниченко виступав за розбудову республіки як демократичної і соціалістичної, вважав конфлікт з червоною Росією тимчасовим непорозумінням. Натомість Петлюра був за першочергову розбудову армії та забезпечення обороноздатності держави, з усіма іншими реформами вимагав зачекати. Кожний був по-своєму правий, от тільки узгодити ці дві позиції в єдиному курсі все-таки неможливо. Врешті-решт їхня боротьба призвела до еміграції Винниченка і концентрації всієї повноти влади в руках Петлюри. Правда, два місяці взаємних чвар виявилися фатальними, а вибір курсу – запізнілим.
26 листопада цього року, коли в Україні вперше у сучасній історії вводився воєнний стан, ми переконалися, що хай за сто років і багато чого змінилося, проте й серед сучасних політиків ті самі дві позиції. «Колективний Винниченко» у парламенті виступав за демократію і непорушність прав людини, не добираючи виразів і навіть вимахуючи кулаками. Хоча найбільше для нього важила участь у чергових президентських виборах. Натомість «колективний Петлюра» був не менш гарячим і врешті-решт домігся свого, хоч і пішов на цілий ряд поступок, знайшовши ті компроміси, яких так не вистачило наприкінці 1918-го. Наразі перемогла позиція «колективного Петлюри», партії сили, але і з врахуванням позиції протилежної сторони. Значить, за сто років ми все-таки чомусь навчилися, це вже приємно. Ще важливіше, що змінився міжнародний контекст: якщо тоді країни-переможниці украй скептично ставилися до існування незалежної України, зараз (бодай на словах) Захід з нами. Частково він надає нам і реальну підтримку – хай і не повною мірою, з окремими ударами в спину, та і це вже принципово інакше, ніж сто років тому.
Грудень – успішний місяць для України. Двадцять сім років тому відбувся референдум, де переважна маса співвітчизників підтримала курс на незалежність. 1 грудня – взагалі гарний день для України. У цей самий день 1618 року було укладено Деулінське перемир’я між Росією й Польщею, за яким Москва повернула останні Чернігово-Сіверські землі, котрі після більш ніж сторічної відірваності знову злучилися з рештою українських земель. Отже, реконкіста українських земель можлива, вона вже мала місце в минулому, відбудеться і в майбутньому. Щоправда, тоді це сталося, коли в Росії перервалася одна царська династія (Рюриковичів), півтора десятиліття вирувала громадянська війна, а відтак утвердилася нова династія (Романових). Не виключено, що цього разу зміни у Росії будуть ще драматичнішими.
8 грудня 1868 року у Львові створено товариство «Просвіта», а відтак за її прикладом подібні стали виникати по усій Галичині і Буковині. На початку ХХ ст. цей процес перенісся у Наддніпрянщину, а 9 травня 1920 року створено ужгородську «Просвіту». Півторастолітній ювілей просвітянського руху в Україні, очевидно, відзначатиметься на державному рівні. Що ж до ужгородської «Просвіти», то через півтора роки у нас ще кругліший сторічний ювілей.
Також 23 грудня 1873 року у Львові засновано Літературне товариство ім. Шевченка, згодом реорганізоване у Наукове товариство, що стало першою академічною установою на Україні. Натомість 27 листопада 1918 року створено вже Українську Академію наук, яка щойно відзначила свій сторічний ювілей – уже як Національна Академія наук України.
Нарешті 23 грудня 1648 року відбувся урочистий в’їзд Хмельницького до Києва після трьох великих перемог над шляхетським військом (під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями). Його вітали як батька нації, захисника віри і мови. Через триста сімдесят років ті самі гасла знову підіймаються на щит…
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
