Закарпатці, яка сама була інвалідом, постійно підкидували хворих котів і вона всіх приймала
Деколи ми робимо дивакуваті вчинки, які інші люди не можуть зрозуміти. Та потім звикаються з цим. Ми й самі згодом звикаємо до такого способу життя, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
В мене була сусідка Таня. У неї було щось із стегновим суглобом. Вона дуже кульгала. А ще видно було, що кожен крок їй завдає великого болю. Тому я намагалася часто до неї забігати, просила, щоб вона складала список продуктів, і потім їй це купувала.
А ще деколи докладала і своїх грошей, щоб її чимось потішити. До неї приходила й соціальна працівниця. Але це була дівчина різка. Дуже супилася, коли список у Тані був завеликий.
А ще Таня тримала в себе бездомних котів. Я не знаю, чи існує така річ, як карма, і чи є багато життів. Але скидалося на те, що Таня знала – вона має допомагати іншим, щоб якось умилостивлювати долю.
Допомагати комусь їй було дуже важко. Адже вона й сама потребувала підмоги, грошей та опіки. Тому вона взялася турбуватися про таких беззахисних створінь, як коти.
Ви б подивилися на цих істот. Бо ж якісь зовсім не мали шерсті. Інші були з великими ранами. Ще інші – осліпли. В якихось була переламана лапка. Деякі були в такому занедбаному стані, що гидко було до них доторкнутися.
А Таня брала їх на руки – як найкращий скарб на землі. Ніби це був її найкоштовніший подарунок. І від жодного кота вона не відмовлялася.
Я не знаю, яким дивом вона вривала з тієї інвалідної пенсії якісь копійки, чим годувала це голодне товариство. Вона жодного разу не дозволила собі піти в санаторій – бо ж на кого вона кине цих створінь? Вона могла в одних капцях вибігти на мороз, якщо беззахисна кішка нявчала під вікном.
Ми, сусіди, дуже сердились, якщо хтось підкидав їй чергового кота. А уявіть собі, що таких було багато. І часто їх приносили не тільки діти, які ще мало що розуміють у цьому житті. Іноді це робили досить багаті люди – ті, які хотіли позбутися хворої тварини.
Жодного разу я не чула нарікань від Тані щодо цих людей. Всю свою любов вона виливала на свою чергову пухнасту гостю.
За котами було дуже важко прибирати. Адже вони чинили вічний безлад. Хоча й любили Таню безтямно. І ревнували її. Якщо вона з кимось довго говорила по телефону або якщо хтось приходив до неї, вони одразу ж починали ревниво нявчати.
Час від часу у житті Тані з’являлися чоловіки. Адже вона була вродливою. Навіть хвороба не могла спотворити її прекрасної постаті і напрочуд вродливого обличчя. Цього разу до неї прикипів серцем Віктор.
Він мовчки сприймав товариство котів. І турбувався про них, хоч це йому і не дуже подобалося. Але ж він не хотів ображати свою Таню!
Мова вже йшла про те, що вони одружаться. Насправді Тані дуже була потрібна допомога мужнього Віктора. Мабуть, всім життям вона заслужила на це. А котів почали потихеньку розбирати. Деякі померли від старості. Деякі не повернулися, коли вибігли на двір. І все це сталося якось водночас. Тобто коти ніби змагалися між собою – хто першим покине її квартиру і не буде заважати її щастю.
Але нещодавно я зайшла до Тані і дуже здивувалася. У її квартирі тоді вже не було жодної кішки. І чомусь ніхто більшої котів їй не приносив. Так, ніби ця тема сама по собі якось вичерпалася. Ніби вона віддала рівно стільки любові, скільки мала тепер отримати від Віктора.
Мені здається, що все це не випадково. Просто одні люди знають про своє призначення – хай і підсвідомо. А інші дуже лякаються або обурюються, коли з’являються такі проблеми.
Я дуже рада за Таню. І вдячна їй за те, що вона навчила мене сприймати життя таким, як воно є. Навіть коли воно сповнене болю чи тривог.
Марія КОЗАР, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net
