Закарпаття знало десятки режимів і вже не вірить ні у святе, ні в грішне
Завершився екстремальний за своїми погодно-кліматичними характеристиками рік. Літо було найспекотнішим за весь період метеорологічних спостережень (це десь сто сорок років), на зміну прийшла досить сніжна і морозна зима. Це був рік численних ювілеїв, пов’язаних зі сторіччям завершення Першої світової війни і продовженням Українських визвольних змагань. Нинішній стан багато в чому перегукується з пережитим рівно століття тому, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Як писав колись Михайло Булгаков: «Великий був рік і страшний рік по Різдві Христовому 1918-й, від початку ж революції другий. Був він рясний влітку сонцем, а зимою снігом, і особливо високо в небі стояли дві зірки: зірка пастуша – вечірня Венера і червоний, тремтячий Марс. Але дні і в мирні і в криваві роки летять як стріла…» Тобто погода абсолютно та сама, про Марс теж нічого не змінилося, от з Венерою тепер щось не те. Рік зараз був зовсім не для кохання, більше для ненависті.
Булгакову вторив Яновський: «О, дев’ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний, нарізний і вузловий, безсонний дев’ятнадцятий рік! Рік оборони Луганська і мужніх маршів під Царицин, рік боїв із французами, греками, німцями – під Миколаєвом та Одесою, рік героїчного, славетного відходу Таманської армії товариша Ковтюха, рік зрад Григор’єва й Махна. Рік Сталіна, Фрунзе, Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса…» Справді, різних імен і наступного року буде названо чимало, і кожен з названих не вважатиме себе рятівником батьківщини. І точнісінько так малотих, хто з них залишиться в історії навічно.
Рік виявився непростим, а наступний буде ще складнішим і заплутанішим. Але це якщо говорити про ситуацію у національному масштабі, де бодай щось відбувалося. Натомість Закарпаття просто прожило ще один рік своєї тривалої історії. Були в тій історії і роки набагато успішніші. Були і значно трагічніші. Цей якийсь ніякий, серединка на половинку. Головний плюс – не сталося ніякої катастрофи (а зі станом нашої комунальної інфраструктури це просто чудо). Головний мінус – не сталося ніякого прориву. Населення повільно, але неухильно скорочується, чого не було вже багато десятиліть. Єдина галузь, яка успішно розвивається і на яку витрачається все більша частка доходів населення – це харчопром. Перспектив наразі не видно ніяких. Біле сонце пустелі змінилося казкою білого інею. Проте казкового у цьому все менше – скрізь сувора проза життя.
У зв’язку з початком виборчої кампанії очікується навала на область різних «бродячих артистів», які обіцятимуть нам гори і доли. Проте всі ми прекрасно знаємо, що нічого так і не отримаємо, бо нічого вже реально немає – усе давно розкрадено. Тому настрої продати свій голос на Закарпатті домінують. У принципі, це всіх влаштовує. Наші грантожери матимуть про що звітувати своїм західним ляльководам. Багаті дядьки матимуть, куди вигідно вкласти свої гроші. Політики отримають чергову нагоду помірятися власною крутизною. А в результаті усе залишиться так, як було.
Рік виборів (а будуть і президентські, і парламентські) зазвичай втрачений для суспільства: вся пара виходить у гудок, а руху так і не відбувається. Щось у цьому є і позитивного, бо немає руху назад. Просто тупцюємо на місці, що далеко не найгірший варіант.
Найголовніше, що життя продовжується. Ми тут не пересварилися, бо лінуємося навіть до цього. Поменшало патерналізму: люди остаточно переконалися, що покладатися на державу марно, слід розраховувати виключно на самих себе. Тобто наше суспільство дорослішає, прощається з дитячими ілюзіями, стає з кожним роком усе цинічнішим і незнищенним. Закарпаття знало десятки політичних режимів і вже не вірить ні у святе, ні в грішне. Ми вже перепробували усі можливі приналежності до сусідніх держав. Переконалися, що не в цьому справа. Давно знаємо, що нікому Закарпаття особливо не потрібне, крім самих закарпатців. Висновок з цього ще не зробили, але вже наближаємося до того: заробляти можна де завгодно, де вигідніше, але вкладати зароблене варто все-таки там, де народжуєшся і помираєш. Поки це вдається не дуже, але тенденція намітилася, бо закарпатець не Агасфер, аби ціле життя тинятися по закордонах. Хочеться відчути і облаштованість власної домівки. Наступного року цього ще не станеться, до цього, може, доведеться простувати років сорок, тільки от Мойсея на горизонті так і не видно – доведеться без нього, традиційно покладаючись тільки на самих себе.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
Не забувайте шановні, Европа звісно близько, але Україна понад усе. Закони та українську мову треба поважати.