Нічого мені не треба! І це забирай із собою! – сумно сказав син і простягнув стару фотокартку
Ольга познайомилася з Ігорем ще в університеті. Такий гарний, розумний, із гумором. Всі дівчата за ним упадали. Та й він мав не одну подружку.
Коли він запропонував Олі випити разом кави, вона тільки скептично посміхнулася. Потім намагався запросити її на якийсь концерт. Але в Олі в цей час був більш надійний залицяльник. Ще кілька разів Ігор під’їжджав до дівчини, але безрезультатно. Вона казала, що Ігор надто поверховий, не вміє він любити, хіба що тільки вершки збирає. А тим часом хлопця заводило саме те, що ним, таким привабливим, нехтують. Його самолюбство ніяк не могло із цим змиритися, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Але якось Оля зламала ногу. Багато друзів приходило в лікарню її підтримати. Тому лікарняні дні проходили навіть весело. А якось зайшов Ігор. Він приніс величезний букет. Взяв Олю на руки і почав кружляти з нею по кімнаті. Він з’являвся майже щодня. Був таким милим, кумедним.
Оля сама незчулася, як почала йому довіряти. Він був таким чуйним, так багато розпитував про її життя.
І одного разу трапилося те, що й мало статися. Оля залишилася в нього вдома, коли батьки поїхали в інше місто до рідні. Ніч була чарівною. Але в наступні дні все почало мінятися. Ігор раптом став віднікуватися від зустрічей, уникати дівчини. Це стало приводом для того, щоб її колишній залицяльник Ярослав зміг більше часу проводити з Олею. Він заспокоював дівчину, як умів. Турбувався про її здоров’я. І раптом запропонував одружитися.
Коли Оля народила, ніхто з однокурсників цього не знав, бо вона перевелася на заочне відділення. Ярослав зробив те ж саме. І вони поїхали до нього додому. Роки пролетіли дуже швидко. Син Олі – Богдан – виріс, став хірургом. Дуже відомим, його згодом забрали працювати у столицю.
А Ігор став великим чиновником. Він вдало одружився, на дочці дипломата. Подальша кар’єра склалася сама собою. Але якось він потрапив у аварію. Незважаючи на те, що за врятування Ігоря дружина обіцяла великі гроші, ніхто не брався за цю справу. Надто складною була ситуація. І був великий ризик, що чоловік, коли й не загине, то залишиться інвалідом. А за це можна й позбутися роботи!
І тут Ігорова дружина прийшла до Богдана, бо чула про нього дуже багато позитивної інформації. Що він буквально творить чудеса зі своїми безнадійними пацієнтами.
Богдан зрозумів, що це його батько. Бо знав і раніше, де той працює. Побачив знайоме прізвище. І не захотів робити операцію. Бо бачив, що врятувати постраждалого майже неможливо. А в нього потім на все життя залишиться гірке відчуття, що він убив батька. Хай і байдужого до нього, але батька. Але коли побачив, що іншої ради немає, все ж взявся його прооперувати.
На диво, хворий почав потроху оклигувати. Коли він уже мав виписуватися із лікарні, Богдан все ж вирішив поговорити з батьком. Про те, про се, про можливі наслідки аварії. А потім раптом питає, чи пам’ятає він таку Олю, з якою вчився в університеті. Ігор недбало знизав плечима: «А, була в мене така подруга. Вона мені зрадила з однокурсником. За моїми плечима з ним зустрічалася. Ще й дитя від нього нагуляла!». І тут син не втримався і вдарив батька.
Якщо б Богдан знав Ігоря тридцять років тому, він би сказав, що той анітрохи не змінився. Але він цього не знав. Тому сказав, щоб Ігор Миколайович забирався із цієї лікарні. Одразу! Таке безапеляційне прохання схвилювало і дружину Ігоря. Вона почала кричати на лікаря. Почала загрожувати, що він позбудеться посади.
- Це мій батько, – раптом сказав жінці Богдан.
Та розгубилася. Рішуче подивилася на чоловіка. Ігор заскреготів зубами:
- Це неправда. Він бреше! Безсоромно бреше! Йому треба від нас грошей! Ось чого він від нас хоче. Він буде нас шантажувати.
- Нічого мені не треба! І це забирай із собою! – сумно сказав син. І простягнув якусь стару фотокартку. Там були зображені його юна мама і справжній батько – Ігор Миколайович.
- Забирай, забирай собі! Я так беріг пам’ять про тебе. А тепер розумію, що в мене є інший батько. Ти правий, ти мені не батько. Це просто помилка.
Ніхто не встиг отямитися, як Богдан опинився за дверима. Головному лікарю він сказав, що поки його хворий – Ігор Миколайович не випишеться з лікарні, він на роботу не прийде. Богдан був дуже затребуваним тут, на ньому, власне, й трималася слава цієї лікарні. Тому головний лікар навіть не знав, що робити.
Цікаво, що після цього випадку життя Ігоря пішло на спад. Він розлучився з дружиною. І почав скочуватися по кар’єрній сходинці вниз. Із розкішної квартири його виставили. Навіть не було й мови про те, аби пробувати щось відсудити. Ігор опинився… в гуртожитку. І це йому колишня дружина дала таку милостиню. Щоб Ігор не став бомжувати. І не соромив її.
Тільки через десяток років він наважився знову заговорити із сином. «Ти перевернув моє життя», – сказав він.
«Вибач, батьку, я знаю, що з тобою трапилося», – відповів син.
«Та ні, я не про те, – перебив його Ігор. – Я про життя. Я його інакше уявляв, розумієш. Я не знав про те, що найстрашніше бути самотнім, нікому не потрібним. Коли я працював, усе виглядало інакшим. А тепер я сам. Дочка поїхала за кордон. Вона ніколи мені не дзвонить. Напевно, материна наука. Нікому нецікаво, чи я бодай живий. Навіть ти мене ненавидиш».
«Ти не один, батьку! – вигукнув Богдан. – У тебе є я!». І він витягнув із шухляди ще багато інших фотокарток, на яких був зображений його юний радісний батько. Всі ці роки він зберігав їх тут, на роботі. Хоч у нього було багато куди важливіших документів, аніж якісь там старі фотографії.
Ліля Бризней, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
