Чому ужгородець одружився з матір’ю своєї жінки
Я з Вікою одружився якраз тоді, коли мені минуло 40 років. Справді, криза середнього віку чи що. Віка була такою цікавою, юною, звабливою. Я піддався на цю спокусу і почав із нею зустрічатися.
Сімейне життя навіювало на мене втому. На той час я вже мав із десяток фірм по області. Зізнаюся, що святим я не був. Час від часу міг закрутити з якоюсь дівчиною легкий флірт. Але це справді був легкий флірт – і нічого більше, пише популярна на Закарпатті газета «Поради».
Мої коханки були не в програші, бо я їм добре платив за гарно проведений час. Та й повертатися до когось з них жодного разу не хотів. Після всього цього мені навпаки, було дуже комфортно повертися якраз до родини, у цей такий милий і такий знайомий мені затишок.
Жінка про все це, мабуть, і сама здогадувалася. Але вирішила, що мені треба час від часу давати волю. І все це тільки зміцнить наш шлюб. Десь так воно і було.
Але тут я почав зустрічатися з Вікою. І зрозумів, що це не випадковий роман. Вона ставала мені все ближчою. Я дуже мріяв, щоб Віка народила мені дитину. І бачив, яким щастям світилися її очі.
Коли вона сказала, що вагітна, я заявив, що розлучаюся з дружиною. Звичайно, це було дуже болісно. Але дружина відпустила мене – без зайвих скандалів. А коли я через рік почув, що вона одружується, навіть порадів за неї. Адже відчував себе дуже винним перед нею.
Але сина мені Віка так і не народила. Я й досі не знаю, чи вона мені збрехала, чи в неї через місяць стався викидень. Лікар сказав, що це – особиста таємниця, яку він не сміє розголошувати.
Я втішав її, як міг, підтримував. Але згодом зрозумів, що вона з цього приводу не дуже й журиться. Віка різко змінилася. Вона просила в мене все більше й більше грошей. А коли я хапався за голову, вона починала такі плачі, які мали б розбудити в мені велике відчуття провини.
Я зрозумів, що в мене з цією жінкою зовсім мало спільного. Секс із нею мене вже не захоплював. У нас були взагалі дуже різні хобі. Віку приваблювала індустрія краси, в якій я нічого не тямив. Мені подобалося подорожувати, ходити в гори. Але Віка вважала, що гори – це забавка для бідних. А нам краще б відпочити десь за кордоном. І називала мене скупим.
Мені все менше хотілося повертатися додому. І нарешті наші стосунки вже й зовсім припинилися. Яке полегшення це мені принесло! Я довго не хотів нікого бачити. Але через три місяці потрапив до лікарні. Далися взнаки стреси, яких я зазнав за останні кілька років.
Віка в лікарню не прийшла. Колишня дружина – теж. В неї тепер було своє життя. Але до мене почала навідуватися мама Віки. Як-не-як, ми були з нею в дуже гарних стосунках. І навіть однолітки!
На жаль, Віка не мала маминої вдачі. Вона вдалася в батька,який всіх навколо вважав своїми іграшками: хочу – пограюся, а схочу – то й поламаю. І нічого мені за це не буде!
Настраждалася Оксана – мама Віки – з нима обома! Але якось раніше мені про це не розповідала, щоб не заважати щастю доньки. Я й сам не помітив, як Оксана стала мені рідною. Ми не поспішали робити кроки одне одному назустріч. Просто були собою. Не прикидалися.
Бо ж обоє не спішили знову стрибати в шлюб. Але сьогодні Оксана – це найрідніша мені душа. Ми щасливі одне з одним. А от Віка воліє зараз з мамою не спілкуватися. Зверхньо пхикає – мовляв, мама у неї не така вже й перебірлива. Ну й про наші походи говорить, як про божевілля.
Але ж це і є божевілля. І хай би воно тривало вічно.
Іван, м. Ужород, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
