Як закарпатцям зберегти честь і гідність у виборчій кампанії
2019 рік починається аж занадто весело і тривожно одночасно. Здавалося би, геть усе є на Закарпатті для гарного життя – окрім одного, спокою і певності у завтрашньому дні. А так – усе в нормі, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Усі, хто найбільше нив, давно уже виїхали звідси за кордон, тим більше що тут – рукою подати. Залишилися тільки найбільш стійкі, витривалі, загартовані, звиклі до самотності і злиднів, готові обходитися мінімумом. Зате вдома все знайоме, звичне, не таїть особливих несподіванок. Тільки час від часу доводиться залишати свій глибокий сон. Не те що доводиться самостійно – будять примусово і дуже наполегливо.
Це як у давньому Єгипті. Тоді вважали, що коли помирає черговий фараон, то з його головного убору злазить змія і починає усіх жалити наліво і направо, без жодного розбору. І це аж поки не з’явиться новий фараон. Ну у них була монархія, а у нас республіка, але під час виборчих кампаній щось подібне коїться і тут. Рівень взаємної злоби і підозрілості просто зашкалює. Здається, навіть ота істота у дзеркалі вже починає мене у чомусь підозрювати. Принаймні, щоранку дивиться на мене все з більшим осудом. Телевізора краще не включати зовсім: там суцільні п’ятихвилинки ненависті. Усі викривають усіх. Кожний переконує, ніби тільки він найкращий. Таке враження, що глядачів вже не вважають за людей, тому брешуть нам без жодних застережень.
Закарпатці теж чогось казяться. Хоча, здавалося би, яке нам діло? До неба високо, до Києва далеко. Київ згадує про Закарпаття тільки під час виборів, а потім на чотири – п’ять років благополучно забуває. Але під час кампанії тут усе активізується – як під час батьківського дня у дитячому таборі відпочинку. По цілій області гасають різні кандидати, намагаються нас відловити і нагодувати під саму зав’язку різними обіцянками. Ми прекрасно знаємо, що нічого з того ніколи не буде реалізовано, тому тікаємо світ за очі. Але у тих спробах втечі натикаємося одне на одне і починаємо сваритися вже між собою. Мовляв, один кандидат все-таки кращий за іншого. Хоча давно чудово знаємо, що нічим вони принципово не різняться.
Знову активізується думка, нібито нам було би краще не у цій неосяжній божевільні від Сяну до Дону, а якось так – самим, окремо. Добре знаємо, що ніхто би нам цього все одно не дозволив би, але тема все одно раз у раз зринає. Воно ясно, що з такого безладу кортить тільки тікати, але давно знаємо, що з підводного човна виходу немає. В Україні ми нікому особливо не потрібні, але в інших державах – ще менше. Доведеться робити якийсь вибір саме із того, що нам пропонують.
Кандидатів зараз дуже багато – аж 44. Усі розтягують голоси, передусім опозиційні. Здавалося би, що владі немає про що турбуватися, але й вона прекрасно знає, що її не люблять ще більше за опозицію. Кожний з кандидатів поодинці – ніби нормальна людина. Але як тільки вони починають розповідати одне про одного – мама дорога! Як вони ще без намордників ходять?! Схоже, що навіть нагорі ніхто не знає, а хто же переможе цього разу? Звідси така невизначеність і розгубленість. Кандидати хочуть переконати передусім самих себе у тому, що мають шанс. Проте навіть вони у це вже не вірять, тому й виборця загітувати ніяк не можуть.
Ясно, що електорат злий і самий по собі, бо злидні тільки наростають і кінця-краю їм не видно. І от у такому стані примусити ще обирати між поганим і ще гіршим – далеко не найкращий задум. Найгірше, що ті, хто програють (а їх буде надто багато), ніколи не визначають перемогу противників. Привид чергового Майдану стає усе зримішим. Так уже повелося: у нас зміна влади відбувається не біля виборчих урн, як в усьому цивілізованому світі, а на Майдані. Наступний з них може стати останнім в історії України.
Як проскочити цей небезпечний момент – поки не зрозуміло. Бо агресивність усередині суспільства все наростає. Цей вірус зараз посилюється навіть усередині церкви, принаймні, православної. Так що надія на греко-католиків і протестантів – треба стабілізувати людські настрої, навертати до християнської толерантності. Бо кожна президентська каденція тільки на п’ять років, людське же життя значно довше. Як у давній співанці: «Кто сберёг свои нервы – тот и спас свою честь».
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
