Роман Офіцинський: «Люблю місто, в якому живу, не тільки на словах»
Відомий закарпатський історик розповів, що кожен виборець мусить перейматися не продажем голосу за вигідним курсом, а національними інтересами
Історія переписується кожною новою владою, відомі нам факти фальсифікуються, а діти вчать у підручниках минувшину за радянськими критеріями. Чому?
Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» ми говорили з ужгородським істориком, вченим, педагогом і письменником, який днями відзначає піввіковий ювілей Романом ОФІЦИНСЬКИМ.
– Ви служили на космодромі «Байконур». Що там було цікавого? Чи від вас, солдатів, керівництво все приховувало? Можливо, пригадаєте якісь цікаві випадки…
– Там, у кліматично екстремальній пустелі Кизилкум, промайнули два роки життя. Південний полігон – космодром “Байконур” належав до головного управління космічних орбітальних засобів міністерства оборони СРСР. Серед офіцерів переважали випускники Військового інженерного інституту ім. О. Можайського (нині Військово-космічна академія у Санкт-Петербурзі). Вдячно згадую безпосередніх командирів – капітанів Володимира Кіреєнкова і Вадима Терьошкіна, майора Ярослава Нечесу, знаного експерта з історії космонавтики, з яким співпрацював у періодиці.
Наш полк задіяли у програмі багаторазової транспортної космічної системи. Перший та єдиний політ космоплан “Буран” здійснив у безпілотному режимі 15 листопада 1988 року. Його вивела на орбіту ракета-носій “Енергія”. Кількома місяцями пізніше, у День космонавтики 12 квітня, мене нагородили медаллю “За відзнаку у військовій службі”.
Після розпаду СРСР начальник полігону, генерал-лейтенант Олексій Крижко займав чільну посаду в Збройних силах України. Командир моєї частини полковник Геннадій Понамарьов оселився в Києві, написав про будні “Байконура” книжки, десятки статей для газет “День” і “Дзеркало тижня”. Теж виношую подібне. Три десятиліття проминуло, а все як перед очима. Надто солдатські хитрощі.
Знаєте, як смакує саморобне морозиво в нагрітій до +70⁰С пустелі! Простий рецепт. Берете кухоль із розбавленим водою згущеним молоком і посудину Дьюара з рідким азотом, температура якого ледь не -200⁰С. Розмішуючи молочну гущу, доливаєте пару літрів азоту, що миттєво випаровується. Зазвичай порція морозива коштувала копійок двадцять, а саморобна – не менше десяти карбованців. Це дозволяли собі солдати-“олігархи”, безоплатно хоснуючи дорогий азот.
– Довкола вашої останньої книги розгорівся скандал. Через що конкретно і чим він закінчився.
– Збірка короткої прози “Червона лінія” – десята книжка в моїй письменницькій біографії. До її успіху долучилися літературні гурмани. Упізнали когось у персонажах, чомусь у негативних, а не в позитивних. Не можуть же добрі люди бачити таких же серед поганих! Голосне звільнення з роботи і ліквідація кафедри, яку очолював, нагадують гоніння Івана Чендея за книжку “Березневий сніг” півстоліття тому. Репресивно роздмуханий ажіотаж навколо “Червоної лінії” триває. Вона на верхівці книжкових хітів.
Наразі випускаю ліричну збірку “Жура журавлів”, де знову себе хтось упізнає. Проситься до друку продовження “Червоної лінії”, адже вдячні читачі оповіли для увічнення десятки нових сюжетів про закулісне. Повірте, інколи назрілих перемін легше домогтися засобами художньої правди.
– Якщо говорити про історію та літературу, візьмемо ваше видання «Екскурсії Ужгородом». Що стало поштовхом для написання, чому ви почали вивчати минуле Ужгорода?
– Зацікавлення суспільства прикладною історією з локальним колоритом. Люблю місто, де живу, не тільки на словах. Аби не боргувати шанувальникам крайової минувшини, завершую упорядкування “Екскурсій Закарпаттям”. Вони матимуть не менший розголос від навчального посібника “Екскурсії Ужгородом”, що став для багатьох приємною несподіванкою, швидко розійшовся, отримав гарні відгуки.
– Ваше життя – це не лише дослідження, але й викладацька діяльність. Які плюси і мінуси бачите в сучасній університетській освіті? Чи відповідає вона вимогам часу? Чи потребує реформування, як і шкільна?
– Істотні зміни вкрай необхідні. На тому послідовно наголошую у поважних загальнодержавних виданнях – “Українській правді”, “Главкомі”, “Дзеркалі тижня”. У недавній статті “Ректорський феодалізм” та “мертві душі” української вищої освіти”, приміром, кажу про те, як згідно з нібито реформаторським законом “Про вищу освіту” в університетах процвітає всевладдя сімейно-партійних клієнтел, що призводить до силових протистоянь. Марнуються величезні фінансові ресурси держави, бо університет уже не осередок освіти і науки, а корупційна трясовина.
– Зараз великий витік молодих спеціалістів за кордон. Там наші випускники знаходять роботу і за фахом, і реалізуються у зовсім інших сферах. Як гадаєте, як цей процес можна зупинити і чи треба?
– Потрібно. Інакше матимемо геть іншу етнодемографічну реальність. Штучно вимивається із Закарпаття інтелектуальна молодь, натомість край заселяють вихідцями з далеких континентів. В Ужгороді їх уже близько двох тисяч осіб, оформлених як іноземні студенти. Серед осіб, що навчаються у закладах вищої освіти краю, число закарпатців зменшилося на декілька тисяч. Вони мігрують у кращі університети за межі області. Це маленький приклад того, як захланне начальство шкодить землякам.
– У підручнику з історії за 8 клас підприємців досі називають буржуазією і діти вдома питають хто то. Важко дитині пояснити. Як таке може бути, що в незалежній Україні підручники видають радянські демагоги?
– Нема недоречного у згаданому терміні, що означив соціальну верству нового часу – підприємливих вільних міщан. Провідники тоталітаризму його наповнили негативом, який відлунює. Щодо якості підручників. Вони віддзеркалюють поточні рівні освіти і науково-педагогічного середовища. Хотілося б підручників-бестселерів, а хто їх напише, крім нас?
– Історія України страшенно спотворена радянською системою. Досі багато подій розглядаються через призму радянщини. Як гадаєте, чому? Навіть в умовах війни з Росією історія України паплюжиться і недооцінюється укладачами книжок…
– Одночасно проживають три покоління. Умовно покоління – часовий проміжок до тридцяти років. Нині в Україні співіснують два з них, які виховані радянською системою, та одне – в умовах Незалежності. Домінуючі “радянські” покоління здебільшого патерналістські, інфіковані рабською психологією, інертні, ностальгічні. Молодь відрізняється, але чисельно не визначає панівних настроїв. Перша п’ятирічка російсько-української війни прискорила на ціле покоління розрив із радянщиною та самоусвідомлення національної гідності. Ментально Україна буде іншою, коли складовими суспільної формули стануть два “незалежні” покоління проти одного “радянського”, а не навпаки як зараз.
– Крім історичних книг ви пишете і публіцистику та поезію. Що надихає у творчості і яка з книг є для вас найважливішою?
– У моєму доробку чотири ліричні збірки – «Нашестя ангелів», «Ураган тисячоліть», «Ідеологія повстань», «Жура журавлів», дві прозові – «Ломиголівка», «Червона лінія», п’ять публіцистичних – «Сто вражень з Америки», «Дев’ять бокорашів і зрадлива Тиса», «Тяжко жити Касандрою», «Сталеві нерви тореадора», «Новітня література Закарпаття». Вони побачили світ за чверть століття. Усі найважливіші, писані від щирого серця, з добрими намірами. Спонукає до творчості віра у благодатне прийдешнє української нації зусиллями всіх патріотів України.
– Як можете охарактеризувати, як історик, етап, на якому нині знаходиться наша держава? Що нам потрібно для процвітання?
– Аби в тому без упереджень розібратися, кажучи по-військовому, на стратегічному, оперативному і тактичному рівнях, витратив чимало літ. Видав п’ять монографій – «Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939 – 1944)», «Політичний розвиток незалежної України (1991 – 2004)», «Новоселиця у минулому і сьогодні (1371 – 2008)», «Іван Франко в історіографічному трикутнику», «Народні перекази Закарпаття», два навчальні посібники – «Європейська та євроатлантична інтеграція України», «Екскурсії Ужгородом». Україна завершує етап становлення повноцінної держави з уже не ситуативною, а довготривалою опорою на “незалежницькі переконання” громадян. Для процвітання їй не вистачає громадянського суспільства і політичної культури в кращих традиціях США, Канади, ЄС. Без постійного тиску активних громадян будь-яка держава (а це колектив державних службовців, схильних до кастовості, самоізоляції, відриву від реалій) приречена не на розквіт, а занепад.
– Зараз закарпатці готуються до виборів. На що повинен звертати увагу виборець перед тим, як іти голосувати. Якими рисами мав би володіти глава держави, який може змінити життя людей на краще?
– Моя остання аналітично-експертна стаття називається “Повітрям наповнена склянка… Що пропонують Україні кандидати у президенти?” Кожен виборець мусить перейматися не продажем голосу за вигідним курсом, а національними інтересами, які уособлює ліпший з наявних кандидатів у президенти. Глава Української держави повинен забезпечити розвиток рідної країни в єдності з євроатлантичною спільнотою. Змінити державу можуть тільки самодостатні громадяни з відчуттям власної гідності, а не одна людина з президентською булавою.
– Ви були радником головного редактора обласної газети «Природа». Чому вас зацікавило питання довкілля? Які основні екологічні проблеми зараз бачите на Закарпатті? У розрізі історії питання екології чи було актуальним для наших пращурів? Вирубка лісу велася й раніше, смітники були й 100 років тому, візьмемо той же Малий Уж, який засипали через сморід…
– Для профілактики зашореності та заскорузлості необхідно розширювати коло зацікавлень. Отож при нагоді переключився із соціогуманітарної проблематики на природоохоронну. До піклування про Українські Карпати залучив понад півтора десятиліття тому Мирон Цюбик, начальник державного управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області. Я взяв участь в українсько-угорській науковій екологічній експедиції «Тиса – 2003» на бокорах від с. Луг Рахівського району (Україна) до м. Вашарошнамень (Угорщина), а це кілометрів двісті з гаком. Трудився експертом проекту Європейської Комісії «Попередження та управління повеневими ризиками у Закарпатській області».
Віддавна довкілля потерпає від людського чинника – антропогенного впливу. Належно порівняти минуле і сьогодення дозволяють напрацювання сотень службовців: басейнового управління водних ресурсів річки Тиса, департаменту екології та природних ресурсів, державної екологічної інспекції, управління лісового і мисливського господарства, центру з гідрометеорології. У кожної місцевості свій Дамоклів меч. Для Ужгорода – забруднення атмосферного повітря, ґрунтів, вод. Населення низовин занепокоєне станом гідротехнічних споруд, передусім дамб. Привабливе майбуття всіма краянами бачиться через призму збільшення природно-заповідного фонду й лісовідновлень, захисту лісів, полонин, річок.
– Якщо підбивати підсумки того, що особисто вам вдалося втілити в життя, що було найбільш вагомим для вас особисто?
– Підсумки проміжні, хоча й рубіжні. Успіхом стали вірні друзі, з якими запізнався під час праці в молодіжних структурах, політиці, медіа. Щастить на взаємини з гідними людьми. Був проректором і завідувачем кафедри історії України, однієї з найсильніших в Ужгородському університеті. Це два десятки викладачів, зокрема чотири доктори наук, професори, а також п’ять докторантів, 23 аспіранти. Виростив сім кандидатів й одного доктора історичних наук, започаткував із колегами спеціалізацію з американістики, підготовку докторів філософії в галузі історії, наукові щорічники, Дні американіста, аспіранта, докторанта, викладацький концерт для студентів…
– Незабаром у вас ювілей. Як відомо, все починається з дитинства. Поділіться найприємнішими для душі дитячими згадками, можливо, кумедними випадками…
– Якщо жартома, то вже 50 – не грам, не гривень, а років… Від дитячих літ пам’ятні храмові та рідзв’яно-новорічні празники, коли сходилася близькі та далекі родичі із сусідніх сіл. Оповідали про пережите й неперевершено співали у голоси. Мені малому присвячували пісню “Ой у полі криниченька” зі словами: “Ой там Роман воли пасе…” Запам’яталися ночівлі просто неба на свіжому запашному сіні під заколисливе мерехтіння зірок і співочих відголосків молодіжних вечорниць у віддаленому кутку. Зорі, небо, космос – моя карма. Коли “мені тринадцятий минало”, майже чверть навчався на березі Чорного моря – у цілорічному піонерському таборі “Молода гвардія” в Одесі, де перед корпусом “Зоряний” скульптура “Зоряного хлопчика”. Служба на космодромі теж не випадкова.
– Розкажіть про родину, дітей. Чи хтось пішов вашими стопами?
– Родина велика. Брат Василь, мама й тато відійшли у засвіти. Сестра Марія головує у рідному селі. Дружина Марина задіяна в культурних проектах. Син Юрій – англомовний історик, автор монографії про сучасну російсько-українську війну. Син Максим – майстер спорту з класичного паверліфтингу, фінансист. Племінник Олексій служить гвардійцем. Шваґро Роман – на війні…
– Плани на перспективу. Що хочеться реалізувати, де б хотілося побувати, що б хотілося почитати?
– Щодня читаю багато текстів: художніх, наукових, новинних. Ваблять не закордонні мандрівки, а спілкування з односельцями. Хотілося б завершити розлогу книжку про минуле батьківщини.
– Якби існувала машина часу, в яку епоху ви б хотіли перенестися, що побачити?
– Не минуле. Воно ж відоме! А те, що буде. Що про нас казатимуть. Чи згадають через століття і тисячоліття.
– Ви вважаєте себе щасливою людиною? Чому?
– Так! Живу в згоді зі сумлінням. Сміло дивлюся в очі зустрічним. Іду своїм шляхом. Прошкую, не відволікаюсь на гавкіт, сичання, манівці.
Спасибі за розмову. Зи ювілеєм Вам! І хай здійсниться все задумане!
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», екслюзитвно для zakarpatpost.net
