Чоп: дитяча музична освіта як основа миру і майбутнього громади
Маленька дитяча музична школа у найзахіднішому містечку України – великий осередок культури, толерантності і мультинаціональності
Чоп – найзахідніший форпост України на кордоні з Угорщиною і Словаччиною. Колись цю вузлову транспортну станцію, яка вважалася воротами в Європу, знав весь СРСР. Саме залізниця дала потужний поштовх росту міста наприкінці ХХ ст. За часи радянської влади Чоп став стратегічною точкою Союзу. Сюди направляли спеціалістів з різних республік, тут створювалися робочі місця, стрімко збільшувалася кількість населення. Паралельно з інфраструктурою розвивалися освіта і культура.
Тепер про часи розквіту міста нагадують старі комплексні об’єкти і багатоповерхівки. Як і всі периферійні населені пункти, Чоп болісно переживав кризу за кризою. Та все ж місто вистояло і повноцінно живе. З ранку до вечора звична метушня: обговорюють реформи, сперечаються про президентські вибори, прискіпливо ставляться до владних рішень, ведуть місцеві політичні баталії. А попри це з вікон і відчинених дверей, як і багато років тому, доноситься аромат запашної кави і свіжої випічки, чується мова різних національностей і звучить музика, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Кажуть, саме музика є еліксиромдуховного здоров’я громади. І доки вона лунає, у людей з’являється сила і бажання творити, розвиватися, рости.
Одним із осередків культури і мистецтва у Чопі вже більш ніж півстоліття є Чопська дитяча музична школа. Із 65 дитячих мистецьких закладів, які нині діють на Закарпатті, Чоп – одне небагатьох міст, де музична школа функціонує повноцінно як навчальний заклад, а не як відділення школи мистецтв.
Наразі тут навчаються 150 дітей. Працюють 20 викладачів на 4 відділах. Учні та учнівські колективи є постійними призерами міжнародних, всеукраїнських, обласних музичних конкурсів і фестивалів. Без виступів учнів, учнівських колективів та викладачів ДМШ не обходяться жодні державні свята, урочистості та святкові заходи в місті.
Музичну школу у Чопі люблять і поважають. На її 50-річчя минулого року міська рада навіть подарувала рояль, щоб надихнути колектив і дітей на подальші звершення.
Власне, ставлення влади до музичної освіти також є своєрідним лакмусом турботи про майбутнє громади. І цифри про це красномовно свідчать. Ось які суми виділялися з міського бюджету на покращення матеріально-технічної бази Чопської ДМШ впродовж кількох років: 2012 рік – 2763 гривень; 2013 рік – 20 482 гривень; 2014 рік – 5500 гривень; 2015 рік – 9 400 гривень; 2016 рік – 114 500 гривень; 2017 рік – 359 000 гривень; 2018 рік – 510 500 гривень.
– На балансі міського бюджету наша музична школа перебуває з 2003 року, відколи Чоп отримав статус міста обласного підпорядкування. Відтоді вже наша місцева громада відповідає і дбає про неї, – розповідає міський голова Чопа Валерій Самардак. – На посаді мера я перебуваю з 2016 року. Хто б там що не казав, вважаю розвиток музичної освіти одним із стратегічних пунктів розвитку міста і намагаюся в цьому переконати наш депутатський корпус. Розумію, що навіть цих сум недостатньо для якихось масштабних проектів, але нам важливо, щоб навчальний процес не припинявся, щоб діти співали і грали, розвивалися духовно і культурно збагачували наше місто.
Директор Чопської дитячої музичної школи Маргарита Гісем рада гостям і натхненно розповідає про творчі досягнення свого закладу. Класи школи розташовані в 3 корпусах старих будівель. Гарно відремонтовані, теплі і охайні, схожі радше на затишні житлові кімнати, аніж традиційні безликі офісні приміщення. Школа була створена ще у 1968 році на базі діючої філії Ужгородської ДМШ ім. П.І. Чайковського та музичної студії при Чопському міському клубі залізничників Львівської залізниці. Відкриття музичної школи мало сприяти розвитку естетичного виховання дітей, створенню аматорських колективів та пропаганді музичного мистецтва у районі. І це спрацювало. Серед випускників школи – багато відомих діячів та працівників культури: народний артист України Петро Мага, диригент, режисер-постановник опер у Національному академічному театрі опери та балету м. Харкова, дипломант чисельних Міжнародних конкурсів серед диригентів, викладач Київської музичної академії ім. П.І. Чайковського Вікторія Рацюк, гітарист-віртуоз, композитор, завідуючий кафедрою струнно-щипкових інструментів в Інституті Мистецтв ім. Бені Еґрешші, викладач по класу гітари в ViennaKonservatoriumBudapest (філія Віденської Консерваторії в м. Будапешті) Ференц Бернатта багато інших. Талановиті випускники Чопської ДМШ є високопрофесійними викладачами в Україні,Голландії,Німеччині, Угорщині, Польщі, Росії, Словаччині, Чехії, Румунії.
– Розумієте, за радянських часів з різних життєвих обставин у Чоп з’їжджалися люди з різних куточків країни. Багато хто залишився жити в нашому місті, збагативши Чоп своєю національною культурою та традиціями. Це, звісно, позитивно вплинуло на розвиток музичної освіти в місті. Одним із важливих пріоритетів нашого закладу є гармонійне поєднання надбань різних культур у вихованні дітей в любові та повазі до багатонаціонального музичного мистецтва. Тому музична школа завжди була кузнею кадрів професійних музикантів. Прекрасних музикантів! Зараз ми це намагаємося утримати – діти просто неймовірні, – пишається директор школи Маргарета Гісем.
Йдемо коридором. В одному з класів звучить скрипка. Тихо відчиняємо двері і заглядаємо. Дівчинка-підліток старанно грає мелодію, м’яко ведучи смичок по струнах. Знайомимося і дізнаємося, що це 14-річна Аня Семенова і вона вже 8 років грає на скрипці. Вважає її королевою музики і класним інструментом. Планує вступати до Ужгородського коледжу культури і мистецтв.
Запитуємо, чи це не забаганка батьків – віддати доньку на музику і чи не насміхаються однокласники у загальноосвітній школі над її заняттями?
– Що ви, – відповідає схвильовано. – Музика присутня у нашій сім’ї. Мама колись навчалась на баяні в цій школі, її рідна сестра – на фортепіано. Я ніскільки не шкодую часу на скрипку, бо інакше б просто сиділа у телефоні. І однокласники не сміються, а навіть навпаки. У нас є конкурс художньої самодіяльності і мене часто запрошують там зіграти. Ніхто не сміється, всі поважають.
Аня – звичайний сучасний підліток. Коли гуляє містом, у її навушниках звучать популярні зарубіжні треки, але вона вміє чути і розуміє класику. Каже, що дітям змалку потрібно виховувати музичний смак, тоді вони стануть більш добрішими і культурними.
В іншому класі знайомимося з Фружиною Буяло. Їй 15 років, з яких 8 років присвятила фортепіано.
– Мені подобаються твори, які я граю. Гра на інструменті емоційно розраджує мене. Я вважаю, що це дуже круто – якщо ти володієш інструментом. Бо ким би ти не став у майбутньому, до нього завжди можна звернутися. Може не скластися, наприклад, з бізнесом, але тебе прогодує музика, – запевняє дівчина. – Музика змінює мій настрій. Якби її не було, моє життя було б сумним і одноманітним.
Наша екскурсія школою триває, а Маргарита Йожефівна згадує складні часи: «Найважчими були 90-ті. Пригадую, коли під лозунгом «Підтримаємо власного виробника» працівникам бюджетної сфери, освіти, культури платили зарплату продуктами харчування. За дитячий садочок, за музичну школута інші потреби треба було заплатити грошима, а ми грошей не мали. Але навіть у ті часи діти ходили в музичну школу. Більше того, незважаючи на те, що багато людей вимушено звільнялися з роботи, нам вдалося зберегти колектив, гарних фахівців. Наші викладачі – це люди, які фанатично віддані своїй професії. Вдень вони викладали, а ввечері підробляли грою на святах та весіллях».
Директорка тішить той факт, що в нинішньому товаристві дітей, серед сучасної молоді та студентства почесно бути високоосвіченою і культурною людиною.
– Батьки випускників музичної школи часто зізнаються мені, що завдяки любові до музики, набутим музичним знанням та навичкам в нашому закладі їх діти почувають себе впевнено в будь-якому товаристві, легко знаходять однодумців у спілкуванні, заводять нові знайомства. Навчаючись у вищих навчальних закладах, вони кажуть, що серед молоді тепер прийнято бути начитаним, розумітися на музиці, знати кілька іноземних мов, займатися спортом або танцями.
Заходимо до концертної зали, в центрі якої на сцені гордо розмістився той самий білий рояль – подарунок мерії і гордість школи. Інструмент тут стоїть не для краси – учні та викладачі часто займаються на ньому, готуючись до концертів та конкурсів. Викладач фортепіано, концертмейстер школи Віра Гурковська пропонує порівняти, як звучить одна й та ж мелодія на роялі і старенькому піаніно, яке стоїть поруч. Різниця разюча навіть для мене, немузиканта. Рояль збагачує твір, розфарбовує його музичними кольорами, наповнює насиченим звучанням приміщення.
– Ви знаєте, цей білий рояль є своєрідним символом нашого порозуміння з нинішньою владою. Ботам є багато колишніх випускників музичних шкіл. Нам вручили цей подарунок на 50-річчя. З місцевого бюджету виділили 199 700 гривень. Багато хто був проти. Мовляв, не на часі, що не на це владі треба витрачати кошти. Але я ось що скажу: це виправдає себе через багато років. Інструмент прослужить 25-30 років цьому закладу і виховає не одне покоління чуйних людей та професійних музикантів, – емоційно запевняє директор.
Попереду роботи у поважного рояля чимало. Школа планує запрошувати професійних музикантів, влаштовувати концерти та провести музичний конкурс «Народні співанки». Останній навіть хочуть підняти до обласного рівня. Освітніх перетворень школа не боїться. Але має своє бачення, якими вони повинні бути і чого найперше стосуватися.
– Реформи потрібні, – пояснює пані Маргарита. – Але не так, коли все руйнується до основи, а потім ми будуємо новий світ. Треба відсіяти все зайве, все наносне, що віє партією, ідеологією, і залишити в процесі викладання такі підходи та методи роботи, які зацікавлять сучасних дітей самим творчим процесом пізнавання музичного мистецтва. Тоді все буде гаразд. Звичайно, є перекоси. Людський фактор ніхто не відміняв. Погано, що кожен може трактувати закони так, як йому зручно. Головне – не руйнувати все, а подбати про престижність професії викладача в суспільстві, забезпечити їх достойною заробітною платнею,зменшити паперову бюрократію.
Маленька дитяча музична школа у найзахіднішому містечку України – великий осередок культури, толерантності та мультинаціональності. Коли дітям дають завдання підготувати на концерт фольклорну пісню своєї родини, то в результаті на сцені звучать українські, угорські, російські, словацькі, чеські та інші мелодії. Сюди приводять своїх дітей батьки з різних конфесій: греко-католики, римо-католики, реформатори, православні, єговісти, баптисти, Церкви Живого Бога – і всі спокійно уживаються. У цьому місті мер переконує депутатів виділити величезну суму на білий рояль для школи і приходить на концерти юних виконавців. Тут розуміють, що дитяча музична школа – ознака духовно здорової громади і підтримують її.
За гарною закарпатською традицією, п’ємо каву наостанок. Ароматна міцна чорна кава під звуки репетицій із сусідніх музичних класів – такими і залишаться емпатичні спогади про цей візит.
Кажуть, під час війни, складних економічних потрясінь та реформ музи мовчать. Та чи варто у такі періоди забувати про мистецтво і музику? Культура базується на багатовікових традиціях народу і передбачає розбудову, а не руйнацію держави. Передбачає пошук духовних знань, які мають силу змінювати світ. Ось тому така важлива місія мистецтва – шукати і плекати людей, які творять духовність, викресають живе на неживому, пророщують паросток на згарищі. І там, де звучить музика, відчуваються надія і життя. І там буде мир…
Лариса ЛИПКАНЬ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
