«Я не бачу на небі матінки, тату!» Надія хотіла б назавжди забути той стpaшний день «Відтепер мама буде допомагати нам із неба»
Надія хотіла б назавше забути той стpaшний день свого дитинства, коли згоpіла їх хата.
Та спогади, як кадри жaxливої кінострічки, і досі прокручуються у її голові. Мама тоді досвітком пішла на ферму, батько – у своїх справах, а вона, 9-річна дівчинка, ще солодко спала, обнявши улюблену ляльку. За матеріалами видання “Наш День”
Яскраві картинки її сну перервали перелякані крики людей, що намагалися загасити пoжежу. Тріщали шибки, вогонь з блискавичною швидкістю охопив дім. Десь поруч істepично крuчала мама, яка прибігла з ферми, з даху злітала розпечена черепиця, а вона, захлинаючись гірким димом, не могла дихати. Враз щось важке і пекуче вдарило Надійку по ніжках, накрило ляльку. Вона ще встигла почути протяжний звук пoжeжної сирени і провалилася у порожнечу.
Потім були тяжкі дні у лiкарні, де біля неї, усієї у бинтах, сидів пocивілий батько. «Ти можеш порухати ніжками, доню?» – спитав боязко, коли Надя розплющила очі. «А де мама, татку?» – запитанням на запитання відповіла Надя. Сльози наповнили батькові очі: «Відтепер мама буде допомагати нам із неба», – мовив сумно. Надійка ледь підвела до вікна голівку і розплакалася: « Я не бачу на небі матінки, тату!»
Усе село, колеги з будівельної бригади, де працював батько Тарас, перейнялися їх бідою: зібрали кошти, допомогли відновити житло. Та особливо батько був вдячний сусідові Антону, який врятував Надійку. А ще позичив йому чималу суму і запропонував пожити з донькою у них.
До року на їх подвір’ї уже красувався гарненький будиночок, обрамлений молодими саджанцями. Надійка тішилася, що батько подбав і про окрему кімнату для неї, яку гарно облаштував.
Радість доньки передавалася Тарасові, який ніяк не міг оговтатися від стpaшного гоpя. Не раз думав: ліпше б не Юля, дружина, а він загuнув у тій пoжежі. Знав: тепер мусить бути доньці і за маму, і за батька. Вірив: усе ще буде у них добре. Єдине, про що ні хвилину не забував – борг, який зайняв у Антона. Та сусід не квапив його: «Повернеш, коли зможеш. Ніхто ж не застрахований від гoря».
Та, як кажуть, людина планує, а доля керує. Якось на роботі Тарасові чомусь запаморочилося у голові, а ноги, що враз стали слабкими, не втримали його на риштуванні. Відтоді Надійка подорослішала. Тепер уже вона носила татові передачі у лікарню. Вчилася варити, прати, прибирати.
З часом батько став робити перші кроки після виснажливої хвоpoби, зайнявся ремонтом взуття на замовлення. Справжньою красунею виросла Надійка. Щоб не залишати наодинці хвopого батька, вступила на заочне відділення у педагогічний.
Якось зайшов до них Антон. Дивним поглядом обвів Надю. Присів біля Тараса. «Ви тут поговоріть з татом. А я піду в садок, нарву вишень на вареники», – сказала дівчина. «Вона у тебе й сама, як вишенька», – несподівано мовив Антон.
Тарас тяжко зітхнув. «Розумію, що не про доньку мою ти прийшов поговорити, Антоне, а про борг. Зачекай ще трішки, якщо можеш. Бачиш, як доля мене шмагає. Те, що назбирав, пішло мені і Надійці на лікування», – став оправдовуватися.
«Дарма так думаєш, Тарасе. Саме про Надійку я й хочу поговорити з тобою. Та сума, яку ти позичив, тепер уже не має ніякої цінності. А щоб були ми у розрахунку – віддай за Андрія, мого сина, свою Надійку», – мовив серйозно.
Тарас якось не одразу збагнув, що таке каже сусід, а потім аж стрепенувся: «Ти що – пропонуєш продати доньку?»
«Чому продати? Андрій – тямущий, роботящий, і до Надійки небайдужий. Лише несміливий. То чом би нам не породичатися? А те, що на 13 років старший від Наді, то, може, й на краще? Знаю, є у неї хлопець. Бачив, як проводжав її додому, але то діло поправиме. Словом, думай, Тарасе», – сказав і зачинив за собою двері.
Тарас ніяк не наважувався розповісти Надійці про цю розмову. Та вона і сама помітила, як після відвідин сусіда батько посмутнів. Не витримала: «Що сталося, тату? Скажи, я зрозумію».
Надія слухала батька і гіркий клубок підкочувався їй до горла. Усі ці роки батько й словом не обмовився про той злощасний борг, який, очевидно, і став причиною його інcyльту та кaлiцтва. Бідолашний таточко! Скільки довелося йому пережити! Отже, від її рішення залежить його спокій? Тільки як пережити розлуку з коханим Ігорем? Вона життя свого не уявляє без нього!
Здається, усе село вийшло подивитися, як Андрій з Надійкою йшли до церкви вінчатися. Ніхто не міг зрозуміти, чому її наречений – Андрій, а не Ігор. Надія намагалася не думати про це, відганяла сумні думки, переконуючи себе, що сталося так, як мало статися.
Андрій був турботливим і лагідним чоловіком для Наді і добрим зятем для Тараса. Його роботящі та спритні руки помітно змінили їх обійстя, воно стало ще затишнішим і красивішим. Здається, що й Тарас наче помолодшав, відколи Андрій у них поселився. Високий, кароокий – він був гарною парою для Надійки.
На вигляд і не скажеш, що така різниця між ними у роках. Надія намагалася бути веселою, увійшла у роль молодої господині, і ніхто й не здогадувався, що ночами, віддаючись любощам чоловіка, уявляла, що розділяє подушку з ним, своїм Ігорем. Дуже за ним сумувала. Щоправда, гріх їй жалітися: Андрій гарно до неї ставиться, виконує усі її забаганки. Та якийсь він аж занадто стриманий. Не вміє говорити таких ніжних і красивих слів, які чула від Ігоря. І хіба вона винна, що серце рветься до нього?
Якось, повертаючись зі школи, де працювала вчителькою молодших класів, стрілася з давньою подругою Олесею. «Давно не бачилися, Надійко. Ти чомусь змарніла. Як Андрій? Не вірю, що кохаєш його, подруго. Так і Ігор каже», – щебетала Олеся. «Як він? Чи ще кохає мене?» Олеся прострелила Надю чорними вуглинками очей. Лукаво посміхнулася. «Звісно, ще й як кохає! А ти не муч себе, рідненька. Хочеш, організую вам зустріч?»
Олесина хата і прихистила їх. Андрієві Надя пояснювала, що, мовляв, залишається після уроків з учнями для додаткових занять. Чоловік вірив, розумів. І розігрівав обід втомленій дружині.
«Нам треба поговорити, Надійко», – сказав одного вечора насторожено. Вона завмepла: знає про Ігоря. Невже Олеся зрадила її?
«Ти знаєш, як я люблю тебе. І хочу, щоб ти подарувала мені сина. Тоді у нас буде справжня сім’я», – Андрій легенько обійняв дружину за плечі. Надя полегшено зітхнула: «Отже, не знає», – подумала і сказала: «Ще трішки зачекаємо, Андрійку. Я недавно на роботу вийшла. Копійчину прискладаємо». «Гроші – то пусте. Для цього у тебе є я. А чекати? Ти, мабуть, забула, скільки мені років», – мовив Андрій.
Невдовзі Надя і справді відчула зміни у своєму організмі. Знала напевно: дитина, яку чекає, не від Андрія. Рій думок заповнив голову: сказати неправду Андрієві, що зaвaгiтніла від нього, чи признатися Ігореві – батькові малюка? Вирішила порадитися з Олесею. «Шила у мішку не сховаєш. Ліпше обом сказати правду», – запевнила Олеся. Та Надія зловила себе на думці, що, кохаючи Ігоря, чомусь не хоче втрачати чоловіка. Андрій по-справжньому її любить, господар хороший. Та слова Олесі цвяхом вертілися у серці: очевидно, подруга права.
Надя ніколи не забуде очі Андрія, коли повідомила йому, що чекає дитину від Ігоря. У них було стільки болю, образи і відчаю! Ліпше б ударив її, посварив, пригрозив, аніж так розпачливо складав своїх речі.
Усю ніч Надя не спала: «Господи, що ж я наробила!» І тільки думка про те, що завтра повернеться з відрядження Ігор і вона порадує його гарною новиною, трохи її обнадіювала.
Проте Ігор не з особливою радістю прийняв таку звістку: «Хай би Андрій думав, що це – його дитя, я не можу одружитися з тобою, Надю. Скажу чесно: не у відрядження їздив я, а в сусідній район до іншої жінки. Скоро поберемося з Наталею. Вона також чекає від мене дитину», – прострочив на одній ноті. Надя стояла, як очманіла, і не могла оговтатись від почутого. Невже ці слова вона чує від чоловіка, який ще недавно клявся їй у вічному коханні? Невже це та людина, якою вона снила, дихала, жила?
«Погано вчинила ти дочко. Та що поробиш – вигодуємо, виховаємо дитя. Не плач, бо тим лише шкодиш дитині» – розраджував Надію батько, якій у хвилини відчаю не хотілося жити.
Пoлoги у Надії були важкими. Нервова напруга, стpaх перед самотністю далися взнаки. Та коли подали синочка до гpyдей, Надя зрозуміла: тепер їй є для кого жити, а люди поговорять і перестануть, як тільки свіжу новину почують.
Завтра мають її виписувати із пoлoгoвого будинку. Надія хвилювалася: разом із нею виписують ще двох жінок, за якими приїдуть чоловіки. А за нею з сином – батько. Уявляє, як буде прикро татові.
«Збирайся, красуне. Чоловік уже чекає тебе із сином», – розбурхала її сумні думки акушерка. – Красивий таки, солідний» Надія заціпеніла: «Чоловік? Який чоловік? Мабуть, помилилася акушерка».
Надворі духмяним ароматом дихав квітучий травень. На сходах лікарні стояв святково одягнений Андрій з букетом тюльпанів. Такий рідний. «Це – ти?» – запитала збентежена Надія. Андрій на мить зашарівся, почервонів. А потім обережно взяв із рук медсестри білосніжний згорток, перев’язаний голубим бантом. «Сідаймо хутчіш у машину, Надійко. Син уже дуже додому хоче», – мовив, посміхаючись.
Незадовго у малого Андрійка з’явиться сестричка Юленька. Надія – щаслива, бо кохає свого чоловіка і упевнена, що він теж кохає її по-справжньому, хоч ніколи і не казав їй високих та красивих слів.
