Жінки та алкоголь зробили першим жебраком міста знатного ужгородця
За що циганка Ілдіка прокляла Іштвана Робака
Жебраки для Ужгорода – не щось нове, вони були в нас давно, навіть чотири століття тому. Виявляється, ця професія для столиці Закарпаття певною мірою навіть історична, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Як відомо із письмових джерел, перший офіційний жебрак у місті був зареєстрований ще в 1600-х роках. Збереглося навіть його ім’я і місце проживання.
Звали жебрака Іштван, а от прізвище одні пишуть як Робар, інші – як Робак. Жив він на вулиці Духновича.
«У ХVІІ столітті, коли серед десяти вулиць міста вперше згадується і ця, яку називають Вовняною (Духновича). Свою назву вона отримала від знаменитих ужгородських ярмарків, які традиційно, ще в чехословацький період, проводились саме у цій частині міста», – пояснює Йосип Кобаль у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий». – Проживали тут переважно ремісники, але також і багато міщан дворянського походження. Серед жителів можемо згадати Іштвана Молнара, який служив архітектором при замку, Міхая Косоні – гончара, вдову Папа Добуша, двоє синів якої повинні були служити в замку трубачами, як і колись їхній батько, але, оскільки грати на трубі вони не вміли, то виконували фізичну роботу, і нарешті єдиного офіційно зафіксованого ужгородського жебрака Іштвана Робака».
Тож ким був цей загадковий чоловік?
За словами голови фахівців туристичного супроводу Олександра Шершуна, у середні віки жебрак був чимось на кшталт теперішнього пенсіонера. Тобто якщо людина вірою й правдою відслужила феодалу, єпископу чи королю, їй офіційно дозволялося просити милостиню. Дозвіл на жебрацтво сприймався як пенсія. Для всіх інших, хто не мав такого дозволу, жебрацтво було заборонено.
Тож де він міг просити милостиню? Найбільш ймовірно, що біля ринку – на площі Корятовича.
Причин для цього декілька. Як наголошує історик Роман Офіцинський, у 1567 році в Ужгороді взагалі нараховувалося всього 38 дворів і населення складало 200-300 осіб без урахування замкового гарнізону. Тобто просити фактично майже не було в кого. Тож просити милостиню жебрак повинен був іти у найбільш людні місця, де можна було зустріти торговців, покупців з інших населених пунктів, а конкретніше – людей, у яких були гроші.
А головним місцем торгівлі нашого краю у часи середньовіччя була вулиця Галькова (нинішня площа Корятовича. До речі, на цій давній легендарній вулиці знаходиться і редакція газети «Неділя Закарпатські новини»). Там проводилося вісім великих ярмарків і кілька тижневих (звичайний – у понеділок, традиційний – у четвер і свинячий – у середу). Тому якщо зараз найбільше прохачів бачимо біля пішохідного мосту та на Театральній, чотири століття тому Іштван Робар точно заробляв у іншому місці.
Нині існує багато гіпотез щодо того, чим займався до того, як вийти на вулицю з простягнутою рукою, перший жебрак Ужгорода.
Одні стверджують, що був військовим і отримав поранення чи каліцтво і саме через це йому видали дозвіл на жебракування, мовляв виконав обов’язок перед державою, роби, що хочеш.
Інші запевняють, що прізвище Робар і Гробар – фактично є одним і тим же. Тому припускають, що Іштван був гробарем, тобто займався захороненнями покійників, копав ями. Справа в тому, що прізвища як юридичний термін запровадила Марія-Терезія у 1785 році. Вони були введені на території всієї Австрії за три роки. Як вони записувалися? Якщо чоловік був млинарем, то йому давали прізвище Мельник, якщо попом – Попович, якщо світловолосим, могли записати Белей, якщо русявим – Русин. Варіантів було багато.
Існує ще й третя гіпотеза щодо роду занять Іштвана Робара. Оскільки жив він на одній вулиці з дворянами та ремісниками, тобто в елітному районі міста, раніше мав також займати якесь досить високе становище в суспільстві. Тому припускають, що колись він міг бути досить впливовою людиною, тим більше, що йому першому в місті офіційно дозволили просити милостиню, але збанкрутував або через алкоголь, або через жінок.
Існує навіть легенда про те, що він був великим бабієм і звабником, тож одного разу від нього завагітніла циганка Ілдіка. З крихітним сином на руках пішла молода жінка до нього просити підтримки, адже з родини її вигнали через дитя, а він відсахнувся і сказав, що не знає її зовсім. Тоді жінка прокляла Іштвана і побажала, щоб колись із простягнутою рукою ходив він сам. Що трапилося з Ілдікою та її сином – не знає ніхто, а от Іштван на схилі літ справді став жебраком, оскільки все його майно згоріло під час пожежі.
Що ж із цього правда, а що ні – стверджувати не будемо, але услід за Іштваном Робаком поступово в Ужгороді ставало все більше жебраків і нині їх стільки, що першому прохачеві така кількість «послідовників» навіть не снилася.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
