Чому сина закарпатки виховує… пес
Ми, молоді мамусі, завжди маємо про що поговорити. Особливо у міському парку. Ділимося рецептами, порадами – де і що можна якось дешевше купити, де які акції. Але в те, про що нам розповіла Аліна, ми спочатку не повірили. Сказала, що сина її сусідки виховує… пес, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Літом вона споруджує на дворі щось на зразок манежику – накидає туди всяких іграшок. А сама крутиться по господарству, як білка в колесі. Якщо малий перелізає манеж і віддаляється від цієї території більше як на 10 кроків, пес одразу ж відносить його назад – у цей от манеж.
Ну, на таке диво ми мусіли й самі подивитися. Припросилися в гості до тієї Іри, яка в такий от незвичний спосіб виховує своє маля. Накупували шоколадок. Одна навіть для мамочки прихопила гарну помаду.
І от ми вже йдемо в похід. З дітьми, звичайно ж. Куди ж їх діти? У дворі нас зустріла Іра. Сьогодні у неї був так званий вихідний. Було свято – Ілля, тому про якусь важливу роботу по хаті не могло бути й мови.
Ми сіли під яблунею в садку. І справді побачили той так званий манеж. Це була обгороджена територія. Хоча малюк міг через неї перелізти. Там все було так симпатично облаштовано, що ми одразу ж поскидали туди і своїх дітей. І раділи в передчутті відпочинку.
Одразу ж почалися бурхливі розмови – про чоловіків, які не цінують жіночий труд, про те, як важко влаштуватися нині на роботу, про різні підступні дитячі хвороби, з яким й не знаєш іноді, як собі дати раду.
І от ми побачили диво. Малий Богданчик – так звади сина Іри – вирішив перелізти через огороду і захотів побігти в сад. Рік – так звали пса – дуже спокійно за цим стежив. А потім побіг, схопив малого за комірець і відніс назад.
Ми заплескали в долоні від захвату. А ще через кілька хвилин так званий манеж хотів покинути синок нашої подруги Юлі. Пес довго дивився на Іру – наче радився з Ірою, що ж робити з малим лоботрясом. Юля кивнула. І тоді Рік побіг за малим – ухопив його за шкірку – за комірець сорочки і відніс назад.
Так повторювалося кілька разів. Ми просто не могли повірити в такі дива. Але довелося. Жаль, що в той час не було мобілок, на які можна було зафіксувати такі от щасливі моменти дитинства наших малюків. Ех, кожній із нас завести б такого Ріка – скільки клопотів би віднялося. Але Іра сказала, що ніякими особливими тренуваннями з Ріком займатися не довелося. Просто він бачив, як сотні разів це робить Іра, тож став повторювати її дії.
Але як мої подруги потім не намагалися якось таким чином надресирувати своїх власник собак, нічого у них не виходило. Собаки могли лиш торкнутися малюка лапою, мовляв: я тебе, звичайно, люблю, але тягати тебе по двору, вибач, не збираюся.
Ольга БАЧА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для
