Петрос Карпаторос. Петру Мідянці виповнилося 60 років
Як він сам жартує, шістдесятники зараз стають вісімдесятниками, а вісімдесятники – шістдесятниками. У сенсі: хто починав друкуватися у 1960-ті – тим уже вісімдесят, а хто дебютував у 1980-ті – тим виповнюється шістдесят. Петрова поезія трохи молодша за автора, вона родом з вісімдесятих, їй чотири десятиліття. Чотири десятиліття і ще один мільйон років, бо ця поезія якась правічна, вона відтоді, відколи на Закарпатті поселилися перші люди. Водночас ця поезія родом з вісімдесятих, цієї унікальної доби вітчизняної історії. Десятиліття почалося похоронами трьох генеральних секретарів (і доброго десятка їхніх соратників), а завершилося панахидою за цілою величезною імперією, що їй нібито кінця-краю не мало бути. Часи були карнавальними і сюрреалістичними, водночас і схематичними, і містично ірраціональними. Саме такою стала і Мідянкова поезія, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Покійний Іван Плющ запам’ятався багатьма афоризмами, якось він картав депутатів, що ті намагаються у законопроекти «увіпхнути невпіхуєме». Сказано немов про Петрові опуси, тільки йому, на відміну від депутатів, це все-таки вдавалося. Він невимушено змішує середньовіччя і сьогодення, архаїку і постмодерн, патріархальність і цивілізацію, цимбали і комп’ютер, іронію і пафос. Про це так писав Дмитро Федака: «Важко назвати ще когось з культурних діячів Закарпаття…, у житейськім і творчім єстві яких так щасливо, так органічно поєдналася б набута освіченість з культурою народною, з глибоким усвідомленням самоцінності останньої, її великої перспективи не як заархівованої пам’ятки минулого, а складника, притаманного сьогоденню, без якого неможливий подальший рух».
У ХІІ ст. по всій Європі бродили трубадури і мінізінгери, що були прихильниками так званого темного стилю. У нас це відбилося в «Слові о полку Ігоревім», яке вжне понад два століття дратує усіх дослідників своїми темними місцями. Схоже, що його автор спеціально затьмарював своє письмо, накладав різні світлотіні, наповнював текст багатозначністю, аби кожний вичитував щось своє. Цей середньовічний прийом постійно використовує і Мідянка, доводячи його до цілковитої віртуозності. Дані вірші завдяки своїй багатозначності назавжди западають у пам’ять, змінюються у ній, мов переливні картинки, щоразу повертаючись до читача новою гранню.
У Карела Чапека є іронічний міні-детектив: єдиним свідком автомобільного наїзду на людину був поет, та його допит абсолютно нічого не дав слідчому. Зате піїт написав вірша, де авторська підсвідомість викинула на поверхню і водночас зашифрувала безліч важливих деталей, включаючи навіть автомобільний номер. Розшифрувавши цього вірша, сищик і розкрив справу. Оце цілком про Петрову поезію. Велика її частина – це урбаністичні, сільські і гірські пейзажі. Кожний їхній рядок – це тайнопис, який трохи прояснюється тільки тоді, коли читач сам опиняється на змальованому місці. Петро описав стільки ужгородських кафе, пивниць і забігайлівок, усі вони настільки пізнавані, що за цими віршами можна водити екскурсії. А його вірш про найбільшу ужгородську площу – Корятовича! Там і вже забуті лотереї «Спринт», і досі існуючий шостий автобус, і вічний андезит, і берегівський каолін, і циганки-торговки, і зниклі вінілові диски і незнищенна літня пилюка. Подібно – про площу Кошута у Тячеві, про вулиці у десятку інших закарпатських міст. Не менш проникливо про села, перш за все про тячівські, а найбільше, звісно, про рідний Широкий Луг. А з гірських назв Петро може в’язати цілі намиста.
Його вірші напрочуд барвисті. Їх можна класти не лише на музику, а й на живопис (абстрактний звісно). Там добра сотня кольорів і відтінків. А звукопис у Петра просто божевільний («про німф у німбах читають нівхи»), одна алітерація плавно перетікає в іншу. Дарма казати, що його поезії притаманний глибинний етнографізм, де кожна згадана реалія сяє своєю первозданністю і неповторністю. Ця поезія жива і органічна – без хімії і ГМО. Марк Твен якось зауважив: «Бог створив Італію за задумом Мікеланджело». Аналогічно можна сказати, що Бог створив Закарпаття за задумом Мідянки. Наш край – такий самий вінегрет, як і його поезія. Мідянка витворив власний міф Закарпаття. І міф про себе як про такого собі відлюдника, сільського вчителя, цей образ багато в чому перегукується з Григорієм Сковородою.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
