Що має колись величний палац у Боздоші до скандального роману, який сколихнув всю Угорщину
Чи чули ви колись про палац у Боздоші? Чи взагалі про окреме село Бозош чи Боздаш, бо саме такі назви значилася на старовинних картах?
Це дуже цікава історія, яка потребує докладного вивчення істориками та археологами, адже справді під Ужгородом здавна розташовувалося малесеньке село, посеред якого стояв старовинний палац. Залишки його збереглися й нині на території підприємства “Модуль М”, який колись був заводом “Ужгородприлад”. От тільки сьогодні вже ніщо там не вказує на колишню розкіш цього маєтку, пише Про Захід.
Ще в радянські часи будівля колишнього поміщицького палацу мала охоронний номер та значилася пам’яткою історії та культури. У документах його датували XVI-XVII століттям, але не згадували, хто міг цей палац побудувати. Справді, про історію Бозоша є доволі мало відомостей. Знаємо, що село це дуже старовинне, згадується в джерелах ще в XV столітті, нібито тоді це були володіння сім’ї Бозош, від якої й пішла назва поселення.
У 1668-му Бозош став власністю угорської сім’ї Раті (Ráthy), у наступному столітті ним володіла родина барона Йожефа Горвата і вже тоді, у 1778-му, в архівних документах згадується млин (ймовірно, водяний), який діяв у селі. Загалом документи родини баронів Горватів зберігаються у Саболч-Сатмар-Березькому архіві в угорській Ніредьгазі і, ймовірно, саме вони могли би пролити світло на історію Бозоша. Стовідсотково знайдуться там і згадки про палац, бо навіть в коротких описах документів є відомості про нього, наприклад, згадка про те, що у 1796 році баронеса Горват заключала договір з каменярем про ремонт бозоського замку.
На початку ХІХ століття Бозош та навколишні землі стали власністю молодого графа Яноша Буттлера, котрий, вочевидь, їх придбав у родини Горватів. Буттлери були відомою європейською родиною, яка носила графський титул з 1714 року, а з 1784-го додавала до свого імені також слово Бардані або Пардані, тому що володіли поселенням Пардань (нині це сербське село Меджя). Найвідомішим членом цієї родини в Угорщині став граф бардані Янош Буттлер, історію життя котрого описав відомий угорський письменник Калман Міксат у романі “Дивний шлюб”. Це був саме той Буттлер, який володів Бозошем, тому це село і палац у ньому теж стали частиною відомого твору Калмана Міксата.
Бозош на карті 1782 року
“Дивний шлюб”, надрукований у 1900 році, став справжнім скандалом. І не лише тому, що піднімав тему розлучень, яка в ті роки активно обговорювалася в суспільстві й на державному рівні, а ще й через чимало недостовірних фактів, викладених у творі. Сам Міксат завжди казав, що твір заснований на реальній історії, так, як описував це йому син безпосереднього учасника тих подій. Оскільки про дивний шлюб графа Буттлера і так пліткувала вся країна, Міксат, мовляв, не бачив нічого страшного в тому, аби називати учасників цієї історії не вигаданими, а їхніми справжніми іменами (хоча навіть з ними Міксат свідомо або випадково помилився).
Угорські дослідники вже давно розвінчали історію Калмана Міксата і довели, що в ній дуже багато вигадок. Якщо коротко, то сюжет “Дивного шлюбу” такий: молодий граф їде на канікули додому, дорогою потрапляє до замку барона Дьорі, а той вирішує скористатися візитом і примушує Буттлера одружитися на його доньці Марії, котра мала інтимний зв’язок із місцевим священиком. Силоміць одруживши вагітну Марію та графа Буттлера, останнього відпускають, однак він не хоче скоритися правилам і вирішує добиватися розлучення, тим більше, коли закохується у красуню Пірошку. Суди тривають десятиліттями, та графу Буттлеру постійно відмовляють у розірванні шлюбу, незважаючи на свідків, котрі підтверджують, що весілля було примусовим. Врешті граф, аби звільнитися від ненависної дружини, розігрує свою смерть. Його порожню труну ховають у сімейному склепі в Доборусці, а незабаром країну покидає і Пірошка, яка всі ці роки чекала розлучення свого коханого.
У творі Міксата Бозош і тамтешній палац виступають родинним маєтком Буттлерів, де вся прислуга пам’ятає і шанує померлих батьків молодого Яноша, де на стінах висять їхні портрети і все дихає спокійним сільським життям. Ось лише кілька згадок про Бозош із російського перекладу “Дивного шлюбу”: “И еще один верховой отправился в путь: он вез послание графа Бутлера к управляющему имением в Бозоше. Молодой граф просил как можно скорее, не жалея ни денег, ни трудов, немедленно заняться приведением в порядок замка и парка, так как в конце июня он приедет и останется там жить. Садовнику было приказано посеять как можно больше цветов, потому что вместе с графом в замке поселится еще кто-то, очень любящий цветы. Все пространство между деревьями велено было засеять гвоздиками, так называемыми “искорками”. В письме напоминалось и о пруде, который нужно было очистить и заселить рыбками. “Было бы также весьма целесообразно, — писал граф, — чтобы получатель настоящего письма связался с управляющим моими имениями в Пардани, Ференцем Ногаллом, и управляющим имениями в Трансильвании, Йожефом Габором, чтобы они переселили часть соловьев, во множестве в тех имениях пребывающих, в парк бозошского имения, где пусть эти птицы и поют…”.
І ще далі: “В Бозоше часто совещались. Раза два приезжал туда и старый Хорват. Кроме того, там постоянно обретались многочисленные родственники Бутлера: Майлаты, Стараи, Переньи, Корлаты, старавшиеся добиться расторжения брака. В древнем замке всегда было многолюдно и шумно. Двор был заставлен множеством экипажей; слонявшиеся без дела господские кучера вовсю волочились за сельскими молодками, хотя отбить жену у дальновидного русина довольно трудное дело”.
Бозош у ХІХ столітті
“Овации сопутствовали графу и после комитатского собрания. Всегда находились поклонники “великого оратора”, которые спешили сесть в свои кареты, коляски и брички, чтобы сопровождать его в бозошское имение. Через пять залов тянулись столы, гнувшиеся под тяжестью яств, подававшихся на чистом серебре; закалывались быки, в жертву приносилось несчетное количество гусей и уток; все женщины села, умевшие сносно готовить, мгновенно созывались нашим достойным Будаи, и тотчас же начиналось пиршество, подобное тому, о каком рассказывал Миклош Эстерхази, вернувшийся на прошлой неделе с коронации русского царя. Быстро подготовлялось, но долго длилось это пиршество: время клонилось уже к полуночи, а господа все еще сидели за столом; раскрасневшиеся и разгоряченные, они осушали заздравные чаши”.
“Бедный Бутлер, и надо ж ему было умереть именно в январе! Повозка въехала во двор через ворота в дальнем конце парка, чтобы не собирать толпу зевак. Гроб прибыл в Бозош, — тяжелый свинцовый гроб с золотыми украшениями и выбитой из золота надписью: “Граф Янош Бутлер Парданьский”. Он был так тяжел, что шесть сильных мужчин с трудом сняли его с телеги и внесли в большой зал, где поставили на столе среди огромных восковых свечей. У гроба управляющий Будаи выставил почетный караул из четырех одетых в траур гусар с саблями наголо”.
“Шумят еще леса на унгских холмах, но уже не так, как в ту пору, когда к лесному шуму примешивались громкие вздохи Бутлера. А есть ли кому до этого дело? То здесь, то там можно еще увидеть опрокинутый межевой камень с высеченной на нем большой буквой “Б”. Но означает ли он сейчас что-либо? Под плугами бозошских пахарей нет-нет да сверкнет блестящая пуговица или пряжка или вывалится из вспоротой груди кормилицы-земли полуистлевший каблук барского сапога і крестьянин, бредущий за плугом, вздохнет: “Э-эх, может, этот сапог принадлежал графу Яношу!”. А затем будут складывать легенды о добром старом времени, как и что было тогда! Как наезжали сюда экипажи и коляски с форейторами и грумами. Даже сам король не носит сейчас такой одежды, в какой разгуливали в те времена гусары Бутлера”.
Портрет Яноша Буттлера
Що ж із цієї історії – правда? Насправді Бозош не був для Яноша Буттлера родинним маєтком, та й навряд чи він взагалі колись там довго жив. Угорський дослідник Іштван Гьодє, досліджуючи архіви Буттлерів, у своїй праці “Архів родини Буттлерів та документи “дивного шлюбу” Яноша Буттлера” (Hőgye István: A Buttler-család levéltára és Buttler János „különös házasságának” dokumentumai) писав, що граф проживав безтурботне життя молодого магната, аж поки у 19-річному віці не зустрів в Егері молоду дочку графа Габора Дьорі. Котолін була дівчиною дуже красивою, Янош Буттлер у неї щиро закохався і попросив у графа Дьорі її руки. Весілля відбулося у 1792 році в замку Дьорі в селі Гірінч (замок цей досі зберігся). Спершу, здавалося, молодята були дуже щасливими, та після смерті їхньої новонародженої дитини стосунки в них погіршилися, і вже у 1796 році Янош Буттлер почав судитися з батьком своєї дружини за право розлучення. Суди справді тривали близько 30-ти років, граф робив багато спроб, і дійсно, на одному з засідань сказав, що його примусили до шлюбу. Та це не допомогло.
З роками Янош Буттлер просто таки зненавидів свою дружину. Дітей вони не мали, тож граф робив усе, щоб свої гроші та землі роздати на благодійність. Він дарував великі суми військовій школі, щоб там мали змогу навчатися хлопчики з бідних сімей, давав гроші на утримання богаділень, будівництво шкіл, допомогу постраждалим від повеней тощо. Зрештою вже у похилому віці вирішив, що все своє майно передасть у спадок своєму баварському племіннику. Граф Шандор Буттлер отримав угорське громадянство, одружився на далекій родичці баронесі Єві Баркоці й успадкував таки після смерті Яноша Буттлера частину його володінь, зокрема і Бозош, і Доборуску (нині село Руська у Словаччині), де за оповіддю Калмана Міксата поховали старого графа.
От тільки насправді похований він зовсім не там, але широко відомим цей факт став зовсім недавно – у 2017 році. Тоді експедиція УжНУ проводила археологічні дослідження середньовічної церкви в Паладь-Комарівцях. Як розповів кандидат історичних наук, керівник археологічної експедиції Володимир Мойжес, всередині церкви виявили крипту, у якій знаходилися труни, поставлені одна на одну. Верхня цинкова труна виявилася похованням графа Яноша Буттлера. Відповідний запис знайшли в метриці за травень 1845-ого року, як і згадку про те, що у 1908 року тіло графа ексгумували і переклали у цинкову труну.
Крипта у церкві Паладь-Комарівців, видно частинку цинкової труни Буттлера. Фото надане Володимиром Мойжесом
Отже, з 1845 року володарями Бозоша стали граф Шандор Буттлер та баронеса Єва Баркоці. З цього періоду життя села відомо лише те, що в ньому розташовувалися всього 26 будинків, у яких проживали 226 людей, тобто в середньому в одному будинку проживали 8 членів сім’ї.
Що сталося потім – невідомо, але в подальші роки Бозош опинився в руках заможного єврейського землевласника Адольфа Грюнвальда. Сталося це, вочевидь, наприкінці ХІХ століття, бо газети за 1903 рік вже розповідали таку історію. Якось на світанку бозоський землевласник Адольф Грюнвальд роздавав робітникам свого маєтку завдання на день. Раптом один із робітників, який за провину мав отримати покарання, схопив залізні вила і пожбурив їх у Грюнвальда. Вила потрапили просто у голову землевласнику, розкроїли йому череп. До залитого кров’ю Грюнвальда терміново викликали ужгородських лікарів, які врятували життя землевласника і взяли його під нагляд. Винного у нападі заарештували.
Адольф Грюнвальд активно скуповував землі навколо Бозоша, в самому ж селі вів господарство, залишене від графів, заробляв на роботі водяного млина та утримував успішну гуральню. Згодом його справу продовжив син Мор, про якого відомо трохи більше. У книзі “Ungvár és Ung vármegye” за 1940-ий рік про 57-річного Мора Грюнвальда писали так: “Народився у 1883 році в Гечені (нині це село Гажин у Словаччині), школу і гімназію закінчив в Унгварі, а Вищу господарську школу – у Кошші (Кошице). З 1917 року самостійно управляє родинним господарством і 480 голдами землі. Володіє спиртзаводом, на якому щодня виробляють 700 літрів спирту. Працевлаштовує на постійній основі 40 робітників. Його батько Адольф був членом ради Ужанського комітату. Дружина – Паула Адлер. Діти – Гейза (господарник), Тібор та Аліз.
Боздоський палац у 1960-х роках, фото – сім’ї Семач
Мор Грюнвальд був активним і в суспільному житті за часів Чехословаччини, що йому потім, у 40-ві, не раз пригадували. Незважаючи на те, що жителі Бозоша звернулися до уряду Угорщини з проханням не забирати господарство у Грюнвальда, антиєврейські закони не обійшли цієї успішної сім’ї. Старожили Боздоша розповідали, що Мора Грюнвальда та усіх членів його сім’ї у 1944-му забрали до ужгородського гетто, а звідти відправили до концтабору. Мабуть, ми ніколи так і не дізнаємося про те, як закінчилося життя цього заможного землевласника. Жителі Бозоша згадували, що після війни до маєтку повернувся лише один із синів Мора (казали, що звали його Янош, хоча з книжки бачимо, що сина з таким іменем у Мора не було). Мовляв, побачив Янош, що радянська влада націоналізувала все його колишнє господарство, розвернувся і поїхав геть – шукати кращого життя десь в іншому куточку світу.
Палац на території Бозоша стояв ще не так давно – це видно і на світлині 60-х років, наданій нам членами корінної боздоської сім’ї Семач. У 70-х його вбудували в іншу заводську споруду, згодом обклали плиткою, тепер же він стоїть без даху і, вочевидь, доживає свої останні роки.
Цікаво, що збереглася на території заводу “Модуль М” і будівля спиртзаводу. А на березі Ужа навпроти території колишнього “Ужгородприладу” досі видніється міцний фундамент – це і є залишки старовинного водяного млина, який, кажуть, понесла велика вода ще у 1940-х роках.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
